Відчай
Шрифт:
— Вони лишили рубець у душі, бо їх через мене вбили, — відповів він і відчув, що нарешті серце перестало тремтіти.
— Ви зовсім не змінились… — прошепотіла Сашенька. — Такий же красивий… Ні, навіть ще красивіший… Вам так личить сивина… Спасибі, що ви сказали правду… Ви завжди були такою чистою людиною… Тільки чисті люди чесні… Пригадуєте, на займанці в Тимохи я говорила, що твої… що… ваші читачі ріжуть прізвище «Ісаєв» під статтями, коли заклеюють газетами вікна на зиму… Я зрозуміла тоді, кого
— Я це відчував, любов… Я був такий вдячний тобі за це… Мужчина дуже гордиться, коли кохана все про нього розуміє… Адже зрозуміти — це означає простити, чи не так?
— Зрозуміти — це означає любити, Максимчику… Ви не питаєте про Санечку… Чому? Не хочете завдати мені болю?
— Так… Не знаю… За ці роки я привчився ждати, поки сама люди… Тьху, як жахливо я говорю… Я розгубився, Сашенько… Так, я звик, що люди самі кажуть те, що вважають за потрібне сказати… Але ж ти не просто людина… Ти — Сашенька…
— Наш Санечка пропав безвісти, — з її очей покотилися сльози; обличчя було таке ж, стражденне, але губи все-таки таїли в собі якесь умиротворення, що з'явилося в першу мить їхньої зустрічі. — Санечка пропав у Празі, в останній день війни… Коли виступили власовці…
— Ти запитувала командування? Де він був до того, як зник? З ким зустрічався? Адреси?
— Я писала всім… Я зверталася навіть до товариша Сталіна…
— Відповідали?
— Так… «Ніякої інформації не маємо»… Я писала й товаришу Берії… Тричі… Мене запросили на Кузнецький міст…
— Куди? — Ісаєв не зрозумів. — Що це?
— Це приймальня Міністерства державної безпеки…
— Ну? — спитав він нетерпляче й зрозумів, який нетактовний він з цим своїм вимогливим «ну?».
— Мені сказали, — Сашенька замовкла надовго, потім знову заплакала. — Мені сказали, що Сашенька пішов з власовцями…
— Це брехня, — відрубав Ісаєв.
— Я сказала те ж саме.
— Мені обіцяли з ним зустріч, любов… Або мені брехали, або ж він також сидить… Ти давно тут?
— Ні… Мене щойно привезли з Бутирок.
— Я запитую, чи давно тебе заарештували?
— Три місяці тому.
Зразу коли я повернувся, зрозумів Ісаєв; майже у той день…
— У чому тебе обвинувачують?
З її очей покотилися рясні сльози, що якось дивно молодили зморшкувате обличчя; невтішність властива дитинству чи юності, люди середнього віку та й старшого готові до втрат, у них не буває такого відчаю, як у хлопчиків чи дівчаток; ті ще занадто гостро відчувають несправедливість, свою беззахисність і малість, страшне протистояння величезного світу; згодом це минає; втрати змінюють людей.
— Спершу прийшла похоронка на вас… Потім про нашого Санечку написали… що він пропав безвісти… Це страшна ганьба, ви ж знаєте, яка це в нас ганьба…
— Саня живий. І він не зрадник, — повторив Ісаєв. — Будь ласка, вір мені, любов…
— Ви не називаєте мене на ім'я… Чому?
— Тому що в тебе два імені… Одне — Сашенька, а друге — Любов… У Латинській Америці до жінки звертаються — «Любов», «Амор»…
— А тепер я вам розповім правду, згодні?
— Звичайно. Тобі дозволили? Тебе не попереджали, що мені можна говорити, а що не можна?
Сашенька похитала головою:
— Ні, мене ні про що не попереджали…
— Я боюся, якщо ти відкриєш всю правду, побачення припинять…
— Мені сказали, що у вашій волі допомогти мені…
— Якщо я зроблю те, що від мене вимагають, тебе випустять? Тобі це сказали?
— Не випустять… Ні, взагалі випустять… Просто не в табір відправлять, а зашлють — з правом працювати за спеціальністю…
— Ти ж поет, — Ісаєв нарешті зміг посміхнутися. — Це не спеціальність, любов…
— Я вчитель російської мови у початкових класах жіночої школи, Максимчику…
— Ввели роздільне навчання?
— І формочки… Як у гімназистів…
Не розуміючи до пуття навіщо, він сказав:
— Дуже давно я провів ніч у Харбіні з Сашею Вертинським… Він співав зворушливу пісню: «И две ласточки, как гимназистки, провожают меня на концерт»…
— Я чула цю пісню… Він часто виступає…
— Де?! В Москві?!
— Звичайно, — Сашенька витерла очі долоньками. — Він же повернувся… Йому все простили… Він дуже популярний у Москві…
— Ти побачиш Саню, — повторив Ісаєв. — Тільки будь молодчиною, добре?
— Максимчику, вам про мене нічого не говорили?
— Ні.
Сашенька глибоко, тремтливо зітхнула; Максим Максимович відчув, як тяжко їй переступити в собі щось; бідолашна, вона хоче мені признатися в тому, чого не могло не статися за чверть століття розлуки; він збагнув, що мусить допомогти їй:
— Любов, хоч би що було з тобою, з ким, би тебе не зводило життя, я любитиму тебе так само, як любив.
І сталося чудо: її старече обличчя раптом освітилося таким щастям, такою пасхальною надією, що він нарешті зміг побачити колишню Сашеньку, ту, що жила в його пам'яті всі ці роки.
— От зараз ти стала надзвичайно красивою, — сказав Ісаєв. — Такою, якою жила в мені весь час нашої розлуки…
— Максимчику, — голос її урвався, затремтів; вона різко відкинулась, розправила плечі, йому вмить передалася її струнна напруженість. — Любов, — вона всміхнулася через силу, — ви вірите мені?