Вітряк
Шрифт:
— Не знаю, чи вони до нього лізли… — промовила занепокоєно Доменіка й почала чекати грому з блискавкою.
Замислившись, Мортій помовчав, потім посміхнувся:
— Можливо, й хороші… Але ти вже доросла, шануйся!
Доменіка засоромлено потупила очі. В голові у неї весь час вертілась смілива думка, але дівчина не наважилась її вимовити.
—
— А чого вони туди їздили?
— Хотіли оселитися в вітряку.
— Знайшли де! — розсердився він і вже м'якше додав: — А цей Сашо, чи він кращий за інших?
Доменіка зашарілась. Мортій єхидно посміхнувся:
— Будь обережна, дівчино!.. Проте не завадить тобі бути в їхній компанії. Це тебе піднесе в очах тутешніх товаришочків… Тільки, будь ласка, без інтимностей!
Доменіка мало крізь землю не провалилась від сорому.
— Говори ж! — гаркнув він.
— Що тобі говорити? — на смерть перелякана, простогнала дівчина і заплакала.
— Ну, досить верещати! — трохи м'якше сказав Мортій. — Я жартую… А ти теж не корч із себе малої дитини…
Дівчина розридалася ще більше. Мортій вирішив, що настав час, і процідив крізь зуби:
— Досить!
Доменіка здригнулась, притислась інстинктивно до стіни й перестала плакати.
— Вибач… — можливо, вперше в житті, хоч і не без зусилля, вжив Мортій це слово. — Я не хотів тебе образити, а тільки попередив… А для того, щоб ти раз і назавжди зрозуміла, що твій батько не якась звірюка, а бажає тобі тільки добра, з сьогоднішнього дня я тобі даю повну волю, — урочисто заявив він, зацікавлений, яке враження справили його слова.
Не вірячи власним вухам, дівчина підняла на нього свої красиві заплакані очі.
— Що? — задоволено запитав Мортій. — Може, думаєш, що я жартую? Ні! Ходи, куди захочеш, дружи з хлопцями, спізнюйся, але… — і він театрально підняв угору сухого кривого пальця, — будь обережна! Не запитуй уже більше в мене: «Можна вийти?» Гуляй!
Доменіка від радості розплакалась.
— Це… правда? — хлипала здивована дівчина.
— Правда! Тільки при одній умові: щоб говорила мені, коли я тебе запитаю, де ти була! Я батько і відповідаю за тебе. Обіцяєш?
— Обіцяю…
— А тепер усміхнись!
Обличчя Доменіки просяяло від щастя.
Мортій теж розтягнув губи в посмішку і вийшов у сусідню кімнату.
Дивна річ! Її батько став зовсім іншим! Зовсім іншим! Певно, помирився з матір'ю. Зрадівши, що мати її вже не страждатиме, Доменіка легкокрилою пташкою випорхнула з кімнати, забралася в найглухішу частину подвір'я, сховалась у своєму куточку й довго плакала від щастя.
Хата дядька Нака була на замку.
— На роботі, — сказав Максим, сідаючи
Хлопці неохоче лягли па пожовклій сухій траві. Була нестерпна спека. Платинове небо випромінювало пекельний жар.
— Це просто безглуздя, — ліниво позіхнув Сашо. — В хаті тепер прохолодно! — Він щасливо посміхнувся, але, згадавши, що його можуть помітити, квапливо повернувся на другий бік. Хлопець апатично глянув на море, схоже на тихий зеленуватий степ, заплющив очі й потонув у маріння, які час від часу потьмарювалися згадкою про Мортія. Придуркувата людина! І чого він знущається з дівчини? Що вона йому зробила? Чи, може, на ній відводить душу, що вже не багатій?..
Раптом Сашо схопився, як несамовитий.
— Еврика!.. Еврика!.. — закричав він не своїм голосом.
Хлопці байдуже глянули на нього. Певно, знову щось надумав.
— Ну що? — ліниво запитав Максим.
Сашо відповів не зразу, йому хотілося розпалити їхню цікавість, але сам ледве стримувався, щоб не проговоритись.
— Відкрив! — продовжував він торжествувати.
Колка розізлився:
— Та не тягни!
— Відкрив! — ще врочистіше повторив Сашо, не звертаючи на нього ніякої уваги. — Новий склад — у печерах!
Усі схопилися, мов ошпарені. Печери містилися за кілька миль од вітряка, біля Мису утоплеників. Хлопці знали про них, але бувати там не доводилось.
— А коли так, — догадався Максим, — старик з вітряка зв'язаний з бандою.
— Дурниці! — рішуче заперечив Андрій. — Як це тобі могло спасти на думку? Він божевільна, ненормальна людина. Яке він може мати відношення до кави?
— Правильно… — похмуро погодився Максим. — Доводи Андрія були незаперечні.
— А я вам кажу, він належить до банди! — розпалився Сашо. — Я його знаю, десь його бачив, тільки не пригадую, де… Стривайте! Очі!.. У нього злі очі. Я десь бачив ці очі… — Сашо напружив свою пам'ять, але марно.
— Авжеж бачив, — сухо сказав Колка. — А хто не бачив діда Ставра! Я, наприклад, його знаю ще з минулого літа.
— Так чому ж ти його зразу не впізнав? — задерикувато запитав Сашо.
— Бо він змінився… А те, що ти ото про очі, так то тільки так, аби язиком поплескати. «У всіх злодіїв злі очі», — це ти хотів сказати? Погано на тебе впливають романи.
— Бо читаю, то й впливають. А ти чекаєш на готовеньке. Чекаєш, щоб тобі хтось розповів. Так і дурень уміє! — з почуттям гідності сказав Сашо. — З'їв?
— Ну то й читай! — скипів Колка. — Через те в твоїй голові вітер віє.
— Знову? — суворо глянув на них Максим. — Посоромились би!
Колка винувато замовк. «Максим правий, — докоряв він сам себе. — І чого це я весь час чіпляюсь!» І він сотий раз вилаяв себе за в'їдливий характер.