Вітряк
Шрифт:
Відімкнули зовнішні двері і ввійшли. Передня справді була простора, велика, з гарними, добре збереженими меблями. Тут стояв цілий плетений гарнітур. Усе нагадувало південну, «тропічну» віллу. Це дуже сподобалося Сашові. На стінах висіло кілька морських пейзажів. В кутку стояла якась невелика скринька.
— Радіола! — вигукнув Сашо. Він миттю ввімкнув радіо і гарячково почав переглядати пластинки. Переважали слащаві, модні пісеньки, але було й кілька хороших французьких та італійських пластинок. Сашо ввімкнув програвач, кімната сповнилася звуками гітар і враз стала привітнішою.
Праворуч
— Це кабінет, — сказав захоплено Сашо. — Чудовий!
Відкрили жалюзі. В кімнату полилось яскраве денне світло. За широким вікном, що виходило на схід, відкривалася велична панорама моря й півострова разом з вітряком, а крізь південне виднілося місто й дачі. Біля вітряка нікого не було. Старика не видно. В кабінеті стояло небагато речей: ліжко, невеличка бібліотека, письмовий стіл, плетені стільці. На підлозі замість килима лежала проста, з гарним узором, циновка, сплетена з невідомих трав. Сашо вирішив, що це робота закордонних майстрів «південних країн». Кімнатка прийшлася йому до смаку, і Сашо заявив, що спатиме тут.
— Побачимо, — ухилився од відповіді Максим. — Якщо станеш на добову вахту, тоді можна буде. Адже ж тут буде спостережний пункт.
Сашо нахмурився, але не втрачав надії влаштуватись тут. Йому необхідно було побути самому, щоб розв'язати деякі важливі питання.
З коридора хлопці перейшли в південно-західну кімнату. Вона була більша, тут стояло три ліжка, порожній гардероб, плетений стіл і крісла. Ліжка були застелені тонкими ковдрами, білизна — чиста. Південні вікна виходили на містечко й дачі, західні на лани й шосе, яке зв'язувало по суші Н. з іншими населеними пунктами.
— Нічого не вдієш, — посміхнувся Максим. — Твоє щастя. Спатимеш у кабінеті.
Сашо розцвів од радощів, йому дуже хотілося скласти хорошу пісню про Доменіку і взагалі… помріяти на волі. Поплескавши Максима по плечу, він подався туди. Максим з Колкою повалились у плетені крісла й переглянулись.
— Ну що скажеш, га? — захоплено вигукнув Максим.
— Просто диво! Мені ще й досі не віриться, що нам її дали. Добре, що бай Нако допоміг!
— Авжеж!
— От тільки, що кухні немає, — згадав Колка й нахмурився. — От йолопи! Будували, а не подумали…
— Не може бути, щоб не було, — підвівся Максим. — Певно, в підвалі, в холодному місці.
Гукнувши Саша, вони почали шукати підвал. Дверей не знайшли. Якась ляда ліворуч од вікон привернула їхню увагу. Максим ледве її відкрив. Звідти дихнуло холодом і вже вивітрілим запахом кухні. Але найцікавіше було те, що в підвал спускалися круті й вузькі залізні сходи, схожі на корабельний трап. Хлопці завагалися.
— Дивно, — промовив Максим. — Де ж тут вимикач?
Вимикач був під вікном. Засвітили й обережно почали спускатися вниз. Перед очима здивованих хлопців постало таке, що їм ніколи не снилось: просторе приміщення в стилі морської таверни. Три чи чотири широкі, як столи, бочки і навколо них кілька маленьких барилець
— Рай! — вигукнув він. — Усе є. Вмів жити. Треба спитати дядька Нака, хто він був, цей Чепков.
— І койки є! — вигукнув Сашо. — Та чи ви не бачите? І койки є! Просто диво!
Попід стінами висіло кілька морських підвісних койок. Для відпочинку після банкетів. Було прохолодно, приємно й казково красиво. Максим сів на одне з барилець і постукав по столу:
— Прошу печеного окуня. З лимоном!
Весело розсміявшись, Колка з Сашом теж посідали.
— Не регочіть, — сказав, сміючись, Максим. — І таке буде, правда, Колка?
Колка у них вважався поваром. Будучи на промислах з батьковими товаришами, він часто куховарив, хоч не дуже охоче. А зараз… Ех, і електрична плитка є, і все!
Потім пройшли за бар. Побачили двері, що вели невідомо куди. Виявились незамкненими. Хлопці присвітили й побачили невелике приміщення для дров та різних кухонних речей. Це вже був справжній підвал. З нього теж вели двері. Виявилось, що це той самий чорний хід, який вони помітили вчора. Відчинили. Сонце вдарило в очі. Знову скрізь позамикали, щоб було безпечніше. Посідавши за бочки, вони вирішили попереносити лише свої особисті речі. Все інше було в будинку.
Сашо залишався вдома стежити з кабінету за вітряком. Колка з Максимом пішли до барки, щоб відвести її назад до рибальської пристані. Андрій забрав особисті речі, які Максим викинув з барки, і побіг до дачі.
Барку швидко віднесло течією в море. Максим взявся за весла, а Колка сів за стерно. Він помітив, як Максимове чоло враз вкрилося потом, і подумав, що дорого їм обійдеться риболовля. Тягнись щодня до рибальської пристані, потім назад, а крім того, плентатися ще до дачі два кілометри пішки. Ні! Треба щось придумати. Колка поділився думками з товаришем, і Максим згадав, що на обід треба наловити риби. Вийшли в затоку, стали на якір. Закинули вудки. Зразу почало клювати.
— Правду кажучи, не знаю, що нам робити, — сказав Максим, задоволений хорошим уловом. — Одне зрозуміло: барка сюди не пройде… Якщо залишати її на річці, треба, щоб один з нас весь час вартував.
— Не діло… — замислився Колка. — Це питання треба обговорити. І раптом запропонував: — Давай десь дістанемо маленького човника!
— Правильно!
— Тільки де?
— У дядька.
— А чи є у нього?
— Хтозна…
— Нічого, хоч і немає, однаково допоможе, правда?