Єва
Шрифт:
Він холоднокровно думав про чоловіка, вбитого в Альфамі. Згадував белькотіння в його горлі й повітряні бульбашки, змішані зі струменями крові. Розмірковував – за звичкою і професійним обов’язком – про рідкі й текучі речовини. Про те, з якою дивовижною легкістю і неймовірною швидкістю з людини виливається п’ять літрів крові і неминуче настає кінець, адже жоден тампон, жоден джгут, жодні підручні засоби не допоможуть затиснути рану і спинити кровотечу. І вкотре запитав себе, як виживають ті, хто намагається жити, ігноруючи цей беззаперечний факт: достатньо підійти до сплячої жінки й одним помахом руки перерізати їй горлянку, аби перетворити чудове тіло на
Чоловік розчавив недопалок у попільничці й підвівся, розтираючи ниючий поперек. Поза всяким сумнівом, Бріта була енергійною жінкою. Дуже енергійною. Зав’язавши пояс халата, Фалько пройшов босоніж до стільця, на чий спинці висів його піджак. Діставши з кишені конверт, попрямував до ванної кімнати й увімкнув світло. Якусь хвильку роздивлявся у дзеркалі своє відображення – квадратне, ледь затемнене щетиною підборіддя, чорне скуйовджене волосся, що спадало на чоло, суворі сірі очі, зіниці досі розширені від кокаїну, яким його пригостила Бріта години зо дві тому. У роті пересохло, відчувався неприємний присмак.
Відкривши кран, він жадібно ковтнув води й витягнув конверт із рекламним проспектом «Норддойче Ллойд Бремен». Менше восьми годин тому двоє чоловіків померли через цю брошуру, в якій не було нічого надзвичайного. Він уважно й ретельно вивчав назви суден і маршрути, але не помітив жодної особливої відмітки чи позначки. Потім підніс папір до носа і принюхався. Результат дослідження змусив його посміхнутися.
На скляній поличці стояв підсвічник зі свічкою і коробкою сірників. Звільнивши простір, Фалько поклав туди розгорнутий аркуш, запалив свічку і почав неквапливо й обережно водити нею під полицею, намагаючись, аби полум’я нагрівало аркуш, але не псувало його. Десь за півхвилини з’явилися слабкі червоно-охристі рисочки, а за ними поступово проступили чіткі великі літери, виведені лимонним соком, сечею чи будь-яким невидимим чорнилом, унаслідок чого утворилися такі слова:
Маунт-Касл, капітан Кірос, судноплавна компанія «Норенья і Ко», Картахена – Одеса, четвер 9.
О чверть на десяту ранку худорлявий низенький чорновусий чоловік у коричневому смугастому костюмі (піджак був завеликим) пройшов, не знімаючи капелюха, крізь скляні двері, що вели до ресторану готелю «Авеніда Палас». Переговоривши з метрдотелем, він обвів приміщення допитливим поглядом і рушив туди, де вмостився Фалько – під великою кришталевою люстрою, поблизу вікна, звідки відкривалася панорама на площу Рестаурадорес, за столиком, де були розкладені газети «Секуло» і «Жорнал де Нотісіас».
– Який сюрприз, – мовив Фалько, відсунувши газети.
Той не відповів. Позирнув на один із заголовків «Інтенсивні бомбардування Мадрида франкістами», після чого перевів погляд на Фалько, зняв капелюха і поклав на стілець. Кидалася в око його засмагла лисина. Груба щетина на жирній шкірі. Втомлений вигляд.
– Ти вмієш влаштуватися, – нарешті мовив він, усівшись і роззирнувшись довкола. – Гадаю, номери коштують сто двадцять ескудо за добу.
– Сто сорок.
Співрозмовник кивнув, анітрохи не здивувавшись.
– Мені не завадить випити кави, – мляво сказав він. – Я всю ніч не міг зімкнути очей.
Фалько покликав офіціанта. На відміну від новоприбульця, у нього був свіжий і бадьорий вигляд, адже щойно вийшов із душу і поголився у перукарні готелю, а перед цим тридцять разів віджався від підлоги, як зазвичай робив щоранку. Зачесане назад волосся, бездоганний проділ,
– Два трупи. В Альфамі.
Алмейда дивився не на Фалько, а на паруючий срібний кавник, що його офіціант щойно поставив на стіл. Він налив собі повну філіжанку кави без цукру.
– Один – іспанець, а інший – португалець, – додав він перед тим, як зробити перший ковток.
Фалько промовчав. Він спокійно сидів, спираючись долонями на край столу, біля тарілки зі скромними залишками тосту з маслом і склянки з-під молока (чоловік давно не вживав каву). Терпляче чекав. Нарешті Алмейда замислено відсьорбнув ще кілька ковтків, витер вуса і звів на нього очі.
– Де ти був учора ввечері, мій друже?
Фалько витримав його погляд, вигнувши брови на знак подиву.
– Я вечеряв.
– А потім?
– Пішов до кабаре.
– Сам?
– Ні.
Алмейда дуже повільно кивнув головою, наче почув саме те, що очікував. Знову провів рукою по неголеному обличчю.
– Іспанець і португалець, – різко повторив він. – Першого зарізали, мов порося.
– І що?
– У твого співвітчизника вкрали всі документи, але невдовзі його опізнав співробітник посольства. Він виявився республіканським агентом. Другий, португалець, впав із великої висоти. Або його скинули звідти. Якийсь там Альвес. Служив у транспортній компанії на вулиці Комерсіо.
– Навіщо ти мені це розповідаєш?
– Альвес працював на твоїх людей.
Фалько закліпав очима.
– «Моїх» людей? А хто вони?
– Іди до біса.
Запала довга мовчанка. Алмейда допив свою каву маленькими ковточками, після чого взяв сигарету, запропоновану Фалько. Останній мав дивовижну здатність відновлювати дружні стосунки від тієї самої миті, коли вони обірвалися бозна-скільки місяців чи років тому. Вистачало одного турботливого жесту, плескання по плечу, спільних спогадів, щирої усмішки. З Алмейдою достатньо було викурити сигарету.
– Ти можеш довести, що вчора ввечері був не сам? – спитав капітан, випускаючи дим.
– Авжеж.
– І хто з тобою був? Чоловік чи жінка?
– Жінка.
– Відома?
– Вельми, – слабко посміхнувся Фалько. – Саме тому я буду вдячний, якщо ти не розголошуватимеш її ім’я.
– У такому разі назви мені місця, де ви були.
– Ми були в «Мартіньйо да Аркада» і «Бандиті».
– А потім?
– У неї вдома. Близько чотирьох годин.
– Де вона живе?
– У тому ж районі. Провулок Салітре, поряд із готелем «Тіволі».