Єва
Шрифт:
Якусь мить Алмейда осмислював інформацію.
– Ти знав того іспанця? – зрештою спитав він. – Його звали Ортіс.
– Ні.
– А португальця?
– А португальця і поготів.
– Ти зізнався їй у коханні? – глумливо посміхнувся Алмейда. – Якщо ти проводиш ніч із жінкою, яка може підтвердити твоє алібі, бажано кілька разів повторити, що кохаєш її.
– З цією жінкою такої потреби не виникло.
– Тобі завжди таланить.
– Так.
Вони подивилися в очі один одному, як зазвичай
– «Бенфіка» здобула перемогу над «Спортинґом».
– І що з того?
– Хіба ти не вболіваєш за «Бенфіку»?
Вони ще трохи помовчали, не відводячи погляду.
– Як давно ми знайомі? – нарешті мовив Алмейда. – Шість років?
– Вісім.
– Траплялося, що я витягав тебе з халепи.
– А я – тебе.
– Усе має свою межу, мій друже.
– Я не знаю, де ти зупинишся.
– Ці трупи ускладнюють мені життя.
– Вони не твоя проблема, Васко. Хай поліція проводить розслідування.
– Ні, це моя проблема, коли йдеться про таємних агентів, португальських громадян із розчавленими тілами та іспанських шпигунів із перерізаною горлянкою. Розумієш? Керівництво вимагає від мене конкретних результатів. За таких умов я не зважаю на друзів і приятелів.
– Справді? Але ж ваш президент Салазар симпатизує націоналістам.
Співрозмовник люто позирнув на нього. Фалько подумав, що саме так затятий антикомуніст Васко Алмейда мав дивитися на тих, кого допитував, – подейкували, що кожен десятий затриманий помирав у муках або з власної волі вистрибував у вікно. Наступної миті португалець похмуро роззирнувся довкола.
– Цього ранку, – сказав він, стишивши голос, – чхати я хотів на президента Салазара.
Витримавши паузу, капітан так глибоко затягнувся, що мало не допалив її.
– Крім того, – додав він, – мій уряд досі не визнав твій.
Фалько навіть пальцем не ворухнув, зберігаючи приязний вираз обличчя.
– Чого ти хочеш від мене?
Алмейда хитнув головою.
– Громадянська війна задля зміни кольору прапора – жахлива війна. Ви, іспанці, геть збожеволіли. Ви страшенно набридли нормальним людям.
– Я щось не розумію, хто такі ці загадкові «ви», – усміхнувся Фалько. – Кого ти маєш на увазі?
– Всіх – і червоних, і фашистів. – Зітхнувши, капітан поглянув на сигарету, ніби дратуючись, що хтось ставить під сумнів очевидні речі.– Ви не можете дошкулити португальцям, тож гризетесь між собою. Вам треба постійно чіплятися до когось.
– Ти не сказав, чому я завдячую честю снідати з тобою. У твоєму прекрасному місті.
Алмейда скривив рота.
– Ти опинився в Лісабоні не для того, щоб провести тут відпустку.
– Я приїхав у справі. Імпорт-експорт. Ти в курсі.
– Звісно. –
– Доведи це.
– Що саме? Що я чогось вартий?
– Що я зробив щось протизаконне.
– Я можу заарештувати тебе. – Він змірив його суворим поглядом. – Змусити добряче понервувати. Зіпсувати життя жінці, з якою ти нібито був цієї ночі.
– Не перебільшуй.
– Раджу не провокувати мене.
– І чого ти доб’єшся? Покладеш край нашій дружбі?
Капітан утомлено зітхнув.
– Не тримай мене за ідіота.
– Я й не думав…
Алмейда здійняв руку, зупиняючи його.
– Я не маю нічого проти, – сухо мовив він, – якщо ви, іспанці, ріжете один одного по той бік кордону або отримуєте контрабандну зброю від німців та італійців у лісабонському порту за умови, що платите тим, кому необхідно платити. На здоров’я. Це ваша справа. ПІДЕ поки що не втручатиметься. Але ми забороняємо вам зводити рахунки на нашій території й опоганювати нашу землю вашим брудом.
Фалько дозволив собі ледь помітний вияв нетерпіння.
– Послухай, ця розмова не має сенсу. Я не причетний до подій в Альфамі, хай би що там сталося.
– Я певен, що ти щось знаєш. Дай мені зачіпку – будь-яку дрібницю. І ми розійдемося миром.
– Якщо це зробили агенти Франко, я з ними не співпрацював. Запевняю тебе, я нічого не знаю.
– Невже? Така впливова особа, як ти, нічого не знає?
– Анічогісінько. Цілковитий нуль.
– Поклянись, що говориш правду.
– Клянусь.
Упродовж кількох секунд Алмейда пильно роздивлявся його. Потім зайшовся реготом.
– А сучий же ти син!
2. Золото Республіки
Два тижні по тому, у Севільї, Фалько допив другий келих вермуту, глянув на годинник, поклав на стіл п’ять песет – бар готелю «Андалусія Палас» був дуже дорогим – узяв із сусіднього стільця свого капелюха і підвівся. Сивоволосий офіціант негайно підбіг до нього, всім своїм виглядом виражаючи догідливість.
– Залиште здачу собі.
– Дякую, сеньйоре.
– І хай живе Іспанія.
Той збентежено дивився на нього, силкуючись зрозуміти, чи йдеться про провокацію або звичайний жарт. Важко було знайти щось спільне між Фалько й пихатими військовими, які ходили містом, демонструючи свої портупеї, пістолети, блакитні сорочки чи червоні берети, – такі типи підносили пальці до козирка або здіймали руку у франкістському вітанні. Бите око офіціанта визначило: цей гарний чоловік, що вирізнявся елегантним вбранням – коричневий костюм, шовкова краватка, хусточка в нагрудній кишені,– не належав до категорії тодішніх патріотів.