Вершини
Шрифт:
забутись. Тканина намету лопотить збожеволіло, сухий сніг січе, як ножами,— ось-ось позриває, пожбурить донизу.
Сон не сон — тривога й неспокій. Хоча б швидше кінчалась ця ніч, краще вже йти, ніж лежати отак, чекаючи не знати й чого!
В сусіднім наметі лунає сміх. Не інакше Пашка-лейтенант розповів черговий анекдот, його хлібом не годуй — дай посмішити народ. Анекдоти для нього як хвороба, як пошесть: про що не йшлося б, обов'язково встряне в розмову:
— До речі, свіженький анекдотик!
Його
— До речі, свіженький анекдотик...
Анатолій усміхається, пригадавши, як Якубенко
підмовив відучити врешті-решт Пашку щохвилинно розповідать анекдоти.
Було це позавчора, на сейсмостанції. Ледь Пашка, наперед усміхаючись, став розповідати черговий анекдот, як усі дружно закричали:
— Борода! Борода!
Тобто анекдот «з бородою». Сто разів розказаний, сто разів чутий.
Пашка вмовк, ще не передчуваючи, що чекає на нього попереду.
— До речі, свіженький анекдотик,— устряв він за хвилину в розмову.
— Борода! Борода! — закричала чесна кумпа-нія.
В Пашиних безжурних очах замерехтіло сум'ят-тя. Цього разу він мовчав хвилин десять, вибираючи з неосяжного репертуару свого такий анек-дот, що був би свіжий, як щойно спечена булочка.
— Одного разу француз, німець, англієць і росіянин,— почав він, неспокійно соваючись,— стали розповідати про власних жінок...
— Борода! Борода! — пролунав дружно хор.
Пашка занімів. В його очах стигла розгубленість.
І коли він за півгодини, зібравшись з духом, спробував розповісти ще один анекдот, в голосі його було стільки благання, що здригнулося б серце найзапеклішого злодія.
— Є, до речі, з цього приводу свіженький анекдотик...
Але цього разу йому навіть не вдалося розпочать анекдот — аудиторія була безжальною:
— Борода! Борода!
Пашка якийсь час зіпав ротом, як висмикнута з річки рибина, потім пожбурив кухоль з недопитим чаєм під ноги і, лаючись, вибіг надвір. В чому був.
— Підіть заверніть,— сказав Якубенко.— Ще, дурень, замерзне.
Весь той вечір Пашка сидів, наче пугач.
А вранці знову лунав життєрадісний його тенорок: Пашка демострував черговий фокус із картами. Довго сердитись він просто не міг.
Анатолій не перестає дивуватись: на що витрачає людина свої сили й енергію! На фокуси різні, на анекдоти, на вміння ворушити вухами: ставити їх сторчма, як породистий пес. І коли з нього сміються, його ніс-картоплина переможно червоніє.
В сусідньому наметі замовкли: не вистачило більше снаги навіть у Пашки. Нічка — ворогові не побажаєш!
Раптом його так і підкинуло: а дошка! Металева дошка з барельєфом Володимира Ілліча. До
сторіччя з дня народження.
І хоч думка здалась зовсім уже дикою: як таке можна забути,— знав, що тепер не засне.
— Толь, чого не спиш? — Якубенко. Лежить поруч, за спиною.
— Віть? — так само пошепки.— Дошку взять не забув?
— Ти що, здурів! л
Все гаразд, не забули,— одлягло од серця. Тепер
можна й заснути. Треба!
Зігрітись хоч трохи й заснути. Стиснути все тіло в клубок, щоб зайняти найменше холодного простору, який жадібно висмоктує з тебе тепло, зосередити Це тепло якомога глибше, біля самого серця, щільніше обгорнувшись довкола власним єством, захищаючи його, як вогник під вітром: доки вогник горить, доти й я не погасну,— розслабити натомлену свідомість. Розігнать, пригасить всі думки, окрім одної: спати, спати... Я спокійний... Все буде гаразд... Мені хороше... Тепло й затишно... Я вже не чую вітру... Полотнище стріля все далі й далі од мене... Я засинаю... Я сплю...
Я проснувсь! Я бадьорий! Я відпочив! У мене повно сил!
Встати!
Мені ніскільки не холодно!
Енергійно взувшись (черевики наче залізні),
одразу ж розпалюю примус.
Сьома година. Темно, наче в чоботі. Вітер свище мовби ще пронизливіше: так свистить реактивний літак перед тим, як зірватися з місця. Здається, що гора вже зрушила: суне швидше й швидше, от-от злетить у повітря.
— Ну й погодка!
— Чорт їй і радий!
— Хлопці, хто з'їв мій льодоруб?
— Ще окропчику?
— Плесни, якщо лишився...
Про що завгодно, лише не про те, що в кожного гвіздком у свідомості: сьогодні — на штурм! Про це ніхто ані слова, на це накладене мовчазне табу, яке не дано нікому порушити. Як солдати перед атакою старанно обходитимуть у розмові навіть слово «атака». А хто нехай хоч заїкнеться про неї — поб'ють.
Вихоплені світлом електричного ліхтарика, мелькають руки, обличчя, кухлі з гарячою кавою, галети з шматками консервованого м'яса: наїдаються на весь день, бо там, угорі, навряд чи вдасться поїсти.
Врешті з сніданком покінчено, в рюкзаки запаковано найнеобхідніше. Решта лишається тут, у наметах.
— Аптечку не забули?
— Ось у мене.
Потім Анатолій не зможе простити собі, що не перевірив аптечку.
— То що, мужики, присядемо перед дорогою? — Хоч і так всі сидять: тут не те що стояти — розігнутися ніяк.
Один по одному вилазять з намету. За ніч снігу надуло — під дах. Посвище до вечора — занесе увесь табір. Не біда: тепліше буде спати. В сусіднім наметі, пробиваючи тканину, бігає світле коло. Вони що, не зібрались? Анатолій б’є льодорубом по стінці, щосили кричить: .