Вершини

Димаров Анатолий

– Оглянулись?

– Ні. Весь час здавалося, що вони стоять і дивляться в спину...

Отоді, саме тоді Анатолій і дав собі клятву: поставити Володі пам'ятник. Не на кладовищі – на Ключевській.

– А як же позов у суд?

– Позов вони, здається, забрали... Та й яке це має значення! – відмахнувся з досадою.– Я мусив поставити Володі пам'ятник. Мусив!..

Зустріч відбулася весною, наприкінці травня. І попереду було літо. Цілісіньке літо, довгі три місяці, протягом яких Анатолій кудись мав себе подіти. Підлікувать свої ноги.

Додому, до матері? Не хотів про це навіть думати. Ким завгодно, тільки не сином-калікою. Писав їй веселі листи, повідомляв, що цього літа доведеться

податись на практику, то приїхати додому, мабуть, не вдасться. «Тож почекаємо, мамо, наступного літа, час пролетить непомітно, незчуєтесь, як я приїду в гості: на цілісінький місяць». І в кожному листі додавав, що активно займається спортом, стрибає і бігає,– «не дуже, сину, там бігай, бо, гляди, ще й ногу звихнеш або й зламаєш, тут ось один у нас добігався, що другий місяць лежить у гіпсі»,– Анатолій читав материнську засторогу, читав і всміхався про себе, бо звихнути ногу чи, тим більше, зламати йому не світило ніяк. Анатолій подумав, подумав та й влаштувався у камералку, де взимку геологи обробляють матеріал, зібраний під час польового сезону, а влітку лишаються тільки літні жінки, та вагітні, та молоді матері, які годують немовлят,– Анатолій і засів поміж ними: на все літо, на цілих три місяці, коли здохнути можна від нудьги, від одної лише думки, що твої однокурсники-друзі бродять зараз в тайзі, чи в тундрі, чи в горах, а то й у пустелі, з геологічними молотками й польовими щоденниками, і їм у вічі світять малі й великі пригоди, а ти тут зарився в папери, як щур, сидиш і не знаєш, як під кінець робочого дня вийдеш з-за цього проклятого столу. Бо кожного дня, з кожного годиною камеральної служби, непорушного сидіння ноги розбухали все дужче й дужче і часом здавалось, що він їх з-під столу й не висмикне: або стіл доведеться розбивати, або ноги обрубувати.

А тут іще жіночки, всезнайки та всепідглядай-ки, яких все на світі цікавить, стали все частіш перешіптуватись, поглядаючи з осудом на Анато-

лія, і йому не треба було особливо й замислюватись, щоб здогадатись, про що вони перешіптуються, бо одна з них проголошувала цілі монологи, не приховуючи навіть, кому вони заадресовані.

Була ця досить красива на вид дамочка такою чорнющою, що ворон здавався б поряд з нею блондином: природа зліпила її не з плоті людської, а з антрациту. Тож в ній гоготіло стільки вогню, що його вистачило б на середніх розмірів домну. За коротке подружнє життя вона встигла спалити двох чоловіків, а це допалювала третього.

І тепер той вогонь переметнувся на Анатолія.

Зненавиділа його ще до того, як він появився на роботі. Молодий, здоровий, тільки вступає в життя, а вже шукає, де легше. Затесався поміж жінок, і ні стида йому, ні сорому: плюй у очі – скаже, що божа росичка! Батечків синочок, мамин мазунчик – гидко дивитись!

Не зверталась особисто до нього, казала: «Є такі люди». Палкі тиради, гнівні монологи, уїдливі репліки вогняними стрілами летіли в «таких людей» і поціляли несхибно в Анатолія.

Він же лише посміювався. Його тішив той гнів, священна та ненависть. Отже, вони не помічають нічого, не здогадуються навіть про його скалічені ноги.

Цю жіночку варт було видумати, якби її не було насправді!

Підкидав на її святий вогонь якомога більше хмизу.

А що, хай дурні йдуть у поле! Мерзнуть у тундрі, гибіють в горах. Недаремно ж співається в пісеньці: «Умный в горы не пойдет...»

Правильно, тільки йолоп останній посоромиться стать за прилавок! А він особисто, як тільки

отрима диплом, піде торгувать мінералкою. Або ще краще – пивом.

Батечко – начальник торгу?.. Беріть вище, міледі: заступник міністра мій батечко. Так що знайте, з ким маєте справу!

Довів їх до того, що перестали вітатись.

Потім,

як і треба було сподіватись, розкрилася правда. І ота брюнетка жагуча фурією влетіла до камералки:

– Ви!.. Ви!.. Як ви сміли?!

Задихалась від обурення, гніву, від сорому.

– Я вас бачить після цього не можу!

Смертельно ображена, схопила зі свого столу

папери, запхала до сумки, вибігла геть. І не появлялася більше.

– Навіщо ти так? – спитала з осудом Елла, коли він, сміючись, розповів про фінал цієї кампанії.– Це ж жорстоко.

– А не жорстоко було кидати всі оті репліки? – спитав Анатолій.– Нічого, до речі, про мене не знаючи.– Глянув донизу, на грубі вібрами, задумано мовив:– Цікаво, як вона могла дізнатись? Невже ходила в інститут?

До кінця літа просидів Анатолій в тій камералці. Спершу жінки були як побиті, а потім, посміявшись разом з Анатолієм («Ну, ви ж і штучка!»), прийняли його в свою не так дружню, як балакучу сім'ю. Отак і працював Анатолій до осені, до початку занять, і жодного разу не сів на трамвай чи тролейбус: тільки пішки, як не боліло, щоденно переступаючи через «не можу», долаючи вогняний той рубіж, за яким уривалось, здається, всяке терпіння.

І коли дочекався, коли вийшов уперше до лісу (сам, навіть Еллу не взявши), коли став і поїхав, з кожним метром все сміливіше та сміливіше,

коли сталося диво і лижви покірно понесли його по білій поверхні (що всі болі, що всі муки на світі!), коли зрозумів, що знову буде ходити на лижвах – бігать по рівному, спускатися з гір, тоді вперше повірив по-справжньому, що він таки побуває на Ключевській і поставить там Володі Берсеньєву пам’ятник...

І що зробить це в роковину загибелі Володі Бер-сеньєва...

Отут я підходжу до того, що з самого початку роботи над повістю висло наді мною важкою брилою. Над моєю уявою, моєю, якщо хочете, совістю.

Я не повірив Анатолієві, коли він сказав, що рівно через рік не тільки піднявся на Ключевську, а й пройшов найскладнішим маршрутом по вершинах ще трьох вулканів: Авачинського, Коряк -ського й Каменя. Не те що не повірив, я не міг не вірити тому, що розповідав Анатолій, бо за кількарічне знайомство мав змогу переконатись в його якійсь іноді аж жорстокій правдивості: в усьому, в найменших дрібницях, з будь-ким, незважаючи на вік, чини та посади, в правдивості навіть тоді, коли вона йому була явно на шкоду,– кам’янів лиш обличчям та очі загорались особливо чорним вогнем... За ці роки я ні разу не спіймав його на фальші, тож не мав жодного права йому не вірити; а все ж якийсь сумнів весь час ворушився в мені, бо я не міг забути, якою дорогою ціною дісталось йому оте перше сходження на Ключевську, а тут же – чотири вулкани підряд, чотири найскладніші маршрути, знову взимку, знов на морозі й вітрі, та до того ще й з ногами скаліченими, які не встигли й залікуватись як слід! Та й ще на чолі великої групи: чотири дівчини і п'ятеро «мужиків», значна частина яких підійма-

лася вперше... Тут уже забудь про свій біль, не дай прорватись назовні найнепомітнішою гримасою: вісім пар очей дивляться на тебе, вісім пар рук, вісім пар ніг повторюють кожен твій рух, йдучи слід у слід за тобою.

Як йому це вдалося? Як він на це зважився?

І, до кінця змучений сумнівами, я відчув, що втратив право на розповідь. Про те, як вони прилетіли на Камчатку, вирушили в крижаний свій похід.

Тож надаю слово Анатолієві: отим скупим записам, які я похапцем робив у наметі, в Зор-Бурулюкові, на висоті чотири тисячі двісті. Вночі, при тьмяному світлі однієї лампочки, коли я писав майже навпомацки, похапливо кидаючи рядок до рядка, з надією пізніше впорядкувати безладні ці записи. А тепер подаю їх, не міняючи й слова.