Вибух
Шрифт:
Розмова почала набирати бажаного характеру, й Хаблак спробував спрямувати її в потрібне русло:
— Одразу видно, — обвів рукою вхожені грядки й накритий стіл, — гарну господиню одразу видно.
— Оце чоловік! — захоплено вигукнула Христина. — А кажуть, що міські нетямущі!
Хаблак уважно подивився на неї і вирішив, що розмова на підтекстах тут, либонь, не пройде. Мовив просто:
— А Григорій Андрійович казав мені, що холостякує. Але ж тут поруч така жінка — не кожен чоловік устоїть.
У Христини загорілися очі.
— Та хто ж встоїть проти Олени? — засокорила. —
Хаблак помітив, як почервоніла господиня, і підлив масла у вогонь:
— Григорій Андрійович — чоловік видний. Хворий от трохи…
— Бо сам винен, — безапеляційно заявила Христина, — не шкодує себе. А ти, Олено, не жалієш його, пішла б за нього та поберегла для людей.
— Ви що, відмовили Григорію Андрійовичу? — удавано здивувався Хаблак.
Майор побачив, як знову почервоніла жінка, видно, ця розмова подобалась їй і остаточної крапки в їхніх стосунках з Дорохом ще не було поставлено.
І все ж Олена Демидівна махнула рукою і мовила, правда, не дуже категорично:
— На чорта мені муж, так я сама собі бог і цар, встала не м’ята, лягла не клята.
— Що ти, Олено! Хіба Григорій Андрійович тобі хоч одне погане слово сказав?
— Ні, — зізналася й нараз посміхнулася так щасливо, що, либонь, не лише Хаблакові, а навіть не дуже-то й тонкошкірому Стецюкові стало зрозуміло, що в них з Дорохом свої особливі стосунки, що все йде до свого логічного завершення і тільки потрібен час, щоби поставити останню крапку.
Либонь, Олена Демидівна зрозуміла, що трохи виказала себе, підвелася і заклопоталася.
— Пийте чай, — запросила, — печиво їжте, ви, товаришу, — присунула Хаблакові вазочку з домашнім печивом, — ще навіть і не покуштували… А я піду, зберу речі Григорію Андрійовичу. Це ж треба, — креснула долонями, — аби таке сталося…
Христина квапливо допила чай, поставила чашку на блюдечко денцем догори й подалася слідом за Оленою Демидівною.
Стецюк обтер рукавом піт на чолі — тепер без жінок два чоловіки можуть хоч порозмовляти спокійно.
— Ви, товаришу, бачили багато, літаками літаєте… А я скажу вам, колись ми обідали в ресторані з товаришем Стикою. Не чули про такого? Та ви що! Це ж наш районний ветеринар, його всі знають. То випив Семен Сидорович першу чарку й каже: “Ти, Яремо Івановичу, сам не знаєш себе. Ти от скільки в колгоспі на руководящій роботі?..”
Стецюк говорив щось далі, але Хаблак не слухав — вже занетерпеливився. Сонце он зовсім на спадні, до Києва ж із Щербанівки години півтори, може, й дві, треба поспішати, день втрачено, а справа з вибухом, либонь, не просунулася в нього ані на крок.
Цікаво, а як у Дробахи?
6. Юрій Лукич підвівся в пів на сьому — як для міста, то зовсім рано, але Лоденок умів цінувати час, точніше, себе в цьому безмежному часі й, коли треба, розраховував кожну хвилину.
Юрій Лукич зробив легку зарядку, щоб трохи розім’ятися після сну, крім того, в якомусь поважному журналі, який передплачувала Людмила, вичитав,
Після зарядки Юрій Лукич виправ білі трикотажні труси й майку, бо й до власної гігієни ставився не менш серйозно, та й не любив, щоб у квартирі був безлад.
Правда, Людмила не завжди поділяла його переконання. Спочатку Юрій Лукич намагався перевиховувати її, проте невдовзі переконався: жінки вперті у своїх помилках, і Людмилі легше іноді півдня просидіти перед туалетним столиком, вивчаючи й поліпшуючи свою вроду, ніж закласти в пральну машину сорочки. Чесно кажучи, у Юрія Лукича навіть виникла думка розлучитися з Людмилою, та по роздумах відкинув її. Все одно колись треба одружуватись, і невідомо, кого ще візьмеш. Усі вони перед шлюбом прикидаються і працьовитими, і закоханими…
До Людмили Юрій Лукич приглядався мало не півроку, та все ж трохи помилився, правда, не зовсім, у коханої жінки бували напади працелюбства, тоді вона прала все до останньої ганчірки й вилизувала квартиру так, що Юрій Лукич навіть при бажанні не міг знайти ні порошинки. Однак це траплялося не так уже й часто, а Юрій Лукич полюбляв у всьому систему й порядок.
Зрештою, зваживши на всі плюси й мінуси, Лоденок вирішив залишити все, як є, status quo — молодшу й вродливішу від Людмили все одно навряд чи взяв би. Щоправда, якби дуже захотів, то, може б, і знайшов, проте його Людмила мала ще одну неоціненну якість: наскільки міг переконатися Юрій Лукич, вона не зраджувала його.
Тож чи варто розлучатися з вродливою, молодою, стрункою і вірною? Через те, що вчасно не випере майку?
Юрій Лукич розв’язав цю проблему досить просто. У дні Людмилиної бездіяльності сам прав і давав квартирі лад, скоро призвичаївся й переконався, що такий спосіб життя вимагає менших витрат енергії та нервових клітин, котрі, як відомо, чомусь не поновлюються.
Виправши білизну, Юрій Лукич пройшовся по квартирі з ганчіркою, повитирав пилюгу на югославській стінці “Рамона”, на білому широченному ліжку з румунського гарнітура “Людовик”, де під рожевою ковдрою полюбляла вилежуватися Людмила, виставивши руки й повні плечі. Але не дозволив емоціям захопити себе, поспішив до ванної, прийняв холодний душ, одягнувся і, не чекаючи ліфта, збіг сходами.
Виявилось, поспішав даремно: машина ще не стояла біля під’їзду, Юрій Лукич невдоволено зіщулився і нетерпляче тупцював — що за порядки, вже три хвилини, як він вийшов на вулицю, а машини все нема…
Нарешті чорна “Волга” виринула з-за рогу, загальмувала перед Юрієм Лукичем, і шофер відчинив дверцята.
— На проспекті перекрили рух, — почав поспішливо виправдовуватись, — довелось об’їжджати…
Лоденок лише скосив на нього сердите око. Не приїхати вчасно за начальством, — мав тверде в цьому переконання, — значить, проявити нехлюйство, нехлюйства ж він не вибачав. Але зранку не хотів псувати собі настрій: зіпсуєш — погано почнеться день, не ввійдеш у справжній ритм, а він поважав і себе, і свій робочий день, і своє вміння добре організувати діло.