Виклик

Паттерсон Джеймс

Розділ 49

Приблизно через десять хвилин повітря прорізав голос Керрі. Явна виснаженість дещо послаблює її захват і радість.

— Я знайшла його! — верещіть вона.

Я ледь вірю своїм вухам. І ледве бачу Керрі. Вона зараз десь ярдів зо двісті від мене і виглядає скоріше як маленька чорна цятка.

— Я знайшла його! — знову радісно верещить донька. — Ящик «Боже, поможи!».

Слава Богу! Це просто чудо!

Я гукаю Марка, який заплив так само далеко, як і Керрі,

тільки у протилежному напрямку. І далі шукає ящик.

— Повертайся! — кричу я йому. — Керрі знайшла його!

Марк чує мене і неквапно пливе назад. Та хіба ж можна його винуватити?

Я взагалі здивована, що він та Керрі навіть рукою змогли поворухнути. Виявилося, вони у кращому фізичному стані, аніж я думала.

— Як ти гадаєш, у тому ящику є їжа? — питає мене Ерні. — Бо я дуже зголоднів.

Я відтворюю в пам'яті той момент, коли шукала в ящику маску та трубку, і щось мені не пригадується, щоб там були якісь харчі.

— Сподіваюся, що є, — кажу я малому. — Все буде добре, Ерні.

Ми спостерігаємо, як Керрі повільно наближається до нас. Дуже повільно. Ящик тягти нелегко, але вона старається щосили. Коли відстань до Керрі істотно скоротилася, я бачу, як на обличчі доньки відбилася величезна втома. Бідолаха, вона зовсім виснажена!

— Керрі, перепочинь! — волаю я їй.

Певна річ, вона мене й не думає слухати. Я повертаюся до Ерні й жартома кажу:

— Як це схоже на Керрі! Ти їй кажеш одне, а вона робить зовсім інше.

Тільки Ерні мене не чує. І навіть не дивиться в мій бік. Мені не видно, на що він там витріщився, але я інстинктивно відчуваю, що у нас проблема.

Коли Ерні був малий і ледь умів ходити, він часто клацав куточком рота, коли йому бувало страшно. Тільки тихо так, майже нечутно. Щоб почути цей звук, треба бути дуже близько від нього. Як от зараз.

— Що там, Ерні? Що ти там побачив?

— Ще точно не знаю, — відповідає він. — Але там щось є.

Він показує рукою і скоса зиркає на мене. Та я все одно не бачу. Якщо Марк перебуває у напрямку три години, а Керрі — у напрямку дев'ять, то оте загадкове «щось» знаходиться точно на шість годин.

— Ерні, я таки нічого не…

Раптом мої губи зсудомило від жаху. Тепер я бачу, що то таке. Боже милосердний! Невже це дійсно те, про що я подумала?!

А Ерні клацає ротом іще частіше та гучніше, ніж я коли-небудь чула.

— Ага, зрозуміло, — каже він. — Керрі, стережися! Керрі! КЕРРІ!!!

Розділ 50

То зовсім не Берегова охорона йде нам на поміч. Це ясно мов день. То якась фігура. Трикутник. Два фути заввишки і темно-сірий, він як ніж розсікає поверхню води. А на моїх вустах лишень одне страшне слово: акула!

— Вона

йде просто на нас, — каже Ерні. — Що ж нам робити?

Кожен м'яз мого тіла, кожна кістка, зламана й неушкоджена, — всі вони панічно волають: «Рятуйте!»

Я чітко збагнула, що наш нинішній день може стати останнім. Але не дозволила паніці оволодіти мною. Я швидко опанувала себе і стала спокійною, як під час операції.

— Мамо, — знову питає мене Ерні. — Що нам робити?

— Нічого не робити, — відказую я. — Залишатися на місці й не рухатися. Може, вона нас не помітить.

— Гадаю, що вже помітила. Однозначно. Ось поглянь. Спосіб визначення місцезнаходження за уявним циферблатом годинника.

Я дивлюся на Ерні, а Ерні дивиться на воду. Вона червона. Кров з моєї ноги та кров, що точилася з опіків Джейка, була як запрошення цієї тварюки до столу.

Гарно аж далі нікуди.

Ми піднімаємо голови і дивимося на плавник, що наближається до нас. Але виявилося, що їх тепер двоє! Десь футів зо п'ятнадцять за великим плавником з'являється малий. Мені враз зблиснула думка, що то друга акула. Можливо, маля. Однак тієї ж миті я здогадуюся про дещо гірше, іще жахливіше. То не маля, а хвостовий плавник тієї самої акули.

То не акула, а справжнє чудовисько!

— Марк! Керрі! — кличу я.

Марк відгукується першим, і мені не треба щось йому прояснювати і підганяти. Він теж бачить те саме, що й ми.

— От сука! — волає він. — Я зараз повернуся!

— НІ! — лементую я у відповідь. — Залишайся на місці!

— Але…

— Ніяких «але»! Ані руш — ти мене чуєш?!

Якщо вже нам судилося стати обідом для акули, то Марк не мусить піти їй на десерт.

— Це й тебе стосується! — кричу я Керрі.

Дочка досить близько, і я бачу страх в її очах, з яким вона спостерігає за рухом плавника. Гадаю, мої очі зараз такі самі — маленькі чорні ґудзики.

Я рвучко беру Ерні за його жилет і підтягую до себе так близько, що ми практично торкаємося носами. В моїй нозі пульсує біль, та мені байдуже.

— Слухай, що ми зараз зробимо, — кажу я малому. — Хапай дядька Джейка і ховайся за мене.

На секунду мені доводиться перерватися. По пухкеньких щічках Ерні котяться сльози.

— Мамо… Мамо… — тільки й здатен вимовити він.

— Т-с-с-с, не плач, усе буде гаразд, — шепочу я. — А тепер слухай мене, бо це дуже важливо. — Я замовкаю, щоб відсапнути, а потім додаю: — Якщо та акула на мене нападе, не намагайся мені допомогти. Тобі зрозуміло?

Я бачу, що не зрозуміло. Хіба ж дитина може таке збагнути? Ерні дивиться на мене широко розкритими переляканими очима.

— Слухай мене, синку. Ти не мусиш мені допомагати. Ти візьмеш і чимдуж попливеш до свого брата Марка. Зрозумів?

— А як же дядько Джейк? — питає Ерні тремтливим голосом.