Виклик
Шрифт:
Карлайл кинув слухавку, даючи Татему зрозуміти, що більше не бажає з ним розмовляти.
Ну й чорт із тобою!
Такі вибрики не були чимось новим для Татема. Він уже звик до того, що члени родин пропалих мандрівників у різний спосіб висловлювали свою пригніченість, роздратування. Більше того, він прекрасно розумів цих людей. їхня
реакція була цілком природною. Людською. А отже — пробачною.
Але в даному випадку існувала одна незвична деталь, і саме вона дещо дивувала Татема: Карлайл не висловлював своє роздратування йому в
Понад сотню разів доводилося капітанові брати участь у порятунку на морі. У переважній більшості випадків рідні та близькі вважали за свій обов'язок особисто прибути на базу, якщо могли собі це дозволити фінансово. Ці люди хотіли бути ближче до подій, відчувати себе їхньою частиною.
Утім, Карлайл поводився інакше. Він волів знати все, що відбувається, але при цьому не виїжджаючи з Мангеттена.
Ясна річ, що його поспішний приїзд до Маямі нічим би не допоміг рятувальній операції. Навпаки, він міг би лишень ускладнити її перебіг. Особливо якщо взяти прискіпливу увагу засобів масової інформації до цієї історії, — а вони накинулися на неї як шакали.
Поява Карлайла на шоу Мони Елін узагалі перевела висвітлення подій, пов'язаних зі зникненням яхти, ледь не в істеричне річище.
І зараз, три дні по тому, за повної відсутності результатів пошуку істеричний тон подачі матеріалів посилився ще дужче.
Тоді чому ж Карлайл і досі був у Нью-Йорку?
Розділ 63
Я хочу несамовито верещати!!! Я хочу волати оглушливим як удар грому криком, що струсоне небеса і того, хто, перебуваючи на тих небесах, відповідає за все, що відбувається на цій планеті! А може, там нікого немає? І ніхто ні за що не відповідає?
І чи дійсно ми являємо собою частину чогось більшого, аніж ми є самі?
Я починаю в цьому сумніватися, татку, і втрачаю віру. Я почуваюся такою маленькою та незначущою, що ти мені не повіриш. Як комаха.
Два дні ми дрейфуємо в океані, і краєвид довкола нас зовсім не змінився. Куди не глянь — скрізь вода. Сама вода. Наче в нашому світі не існує більше нічого, окрім води.
Пліт і досі надутий так само, як і був раніше, зате ми видихалися, мов пробите колесо. Палюче сонце та жалюгідні запаси їжі випустили з нас дух опору. Ми виснажені, приголомшені й мовчазні.
Діти — ті хоч можуть поспати. Я ж — ні. Зараз знову зійде сонце, і я почуватимусь як інтерн на цілодобовому чергуванні.
Проте цього разу все набагато гірше. Тоді я хоча б знала, що ось скінчиться зміна — і все відразу стане кращим.
Мої думки увесь час повертаються до зламаної ноги. Може, кістка і зростається, але шкіра довкола неї набула зеленуватого відтінку, і це тривожна ознака. Навіть якби моя медична підготовка обмежувалась елементарними знаннями з анатомії, я все одно збагнула б, що сталося те, чого я боялася найбільше. Сталося зараження рани.
Невдовзі зараження
Я ще нічого не сказала про це дітям. І не збираюся казати. Принаймні, поки що. їм і своїх проблем вистачає. Тому я увесь час прикриваю ногу, без надії сподіваючись, що пейзаж довкола нас невдовзі зміниться. І зміниться дуже швидко!
Раптом закортіло гучно розреготатися, та сил не було.
Річ у тім, що я вже багато років плекала надію придбати великий будинок на узбережжі в Мартаз-Віньярд чи, може, в Нантакеті. І мала би змогу час від часу тікати туди з Мангеттена до своєї яхти, до веранди з шезлонгами, а найголовніше — до неймовірно видовищного океанського краєвиду.
Ага, як же, дочекалася! До біса всі ці марення! Віднині все, що я хочу бачити, — це земля, земля і ще раз земля.
Я хочу, щоб мене порятували! Я хочу, щоб діти мої були у безпеці! І тільки тоді, нарешті, я зможу виспатися.
Я була знову заплющила очі, щоб спробувати заснути, як — що це?! Мої повіки раптом підскочили як на пружинках!
Ой! Господи! Милосердний! Це що — міраж? Невже я вже так виснажена безсонням, що починаю марити?
Ні, це не марення, це насправді. Принаймні, мені так здається.
Далеко-далеко у відблиску перших променів сонця я бачу найпрекрасніший у світі пейзаж.
— Дітлахи! — волаю я мов навіжена. — Прокидайтеся! Прокидайтеся!
Мало-помалу вони починають ворушитися — вкрай повільно, як мені здається, — тож я додаю їм спонуки на всю силу своїх легенів. І видаю оглушливий неначе удар грому крик, який струсонув небеса і того, хто, перебуваючи на них, буцімто відповідає за все, що відбувається на нашій планеті.
— Земля по курсу!!!
Розділ 64
Заледве стихнув мій лемент, як наша родина вмить перетворилася на олімпійську гребну команду.
Це неймовірно. Фантастично. Це не вкладається в голові.
Ми починаємо несамовито гребти руками, а наші біль та втому як вітром звіяло. І вони ховаються у найвіддаленішому куточку нашого плоту. Я навіть забуваю про свою ногу.
Ми щосили прямуємо до маленької зеленої цятки на зеленому обрії, але діти так само впевнені, як і я: це острів. І нам страх як кортить якомога швидше до нього добратися! А найбільше кортить до нього добутися нашим порожнім шлункам!
— Сподіваюся, що у них там є «Макдональдс»! — цвірінчить Ерні. — Як ви гадаєте, є чи нема?
Ми всі вибухаємо веселим реготом, і наш настрій миттєво стрибає догори. Бо доброго гумору, як і харчів, нам за останні кілька днів страшенно бракувало.
— Та який там гамбургер! — озивається Марк, не припиняючи гребти мов заведений. — Я б зараз ум'яв смажену корову, не менше! Може, в них на острові є ресторан «Мор-тон», де подають м'ясні страви? Або біфштексна «Рут Кріс», де м'ясо смажать безпосередньо для клієнта?