Втрата
Шрифт:
— Я попередив її, що їй загрожує виключення зі школи, — сказав Ролі, підкріпивши свої слова відповідним жестом руки.
Джейн і ще одна дівчинка влаштували бійку, смикаючи одна одну за коси, роздряпуючи суперниці щоки, на шкільному подвір’ї два дні тому. Мабуть, побилися через якогось хлопця. Хіба бувають інші причини для бійки між дівчатами? Вони зібрали навколо себе досить великий натовп школярів, які підбадьорювали їх криками — усім було байдуже, хто переможе, аби лиш бійка тривала якнайдовше. І вона тривала, поки Ролі не вибіг на подвір’я й не припинив її.
— І що вона на це
Ролі став жувати гумку з перебільшеною енергією, підключивши ефект «вилясків».
— Ну, гаразд, гаразд, — сказав я.
Я зняв кришку зі своєї паперової чашки й зробив ковток.
— Там щось було не так, — припустив я.
— Ти надто прихильний до поганих учнів, — зауважив Ролі. — Але ти маєш і добрі якості.
Моя дружба з Ролі була, як то кажуть, багатоаспектною. Він мій колега і мій друг та, позаяк він на два десятки років старший за мене, то в його ставленні до мене є щось і батьківське. Я заприятелював із ним, коли в мене виникла потреба прилучитися до мудрості чийогось великого досвіду або, як я любив йому це казати, до перспективи віків. Я познайомився з ним через Синтію. Якщо для мене він був неофіційним батьком, то для Синтії — неофіційним дядьком. Він був другом її батька, Клейтона, перед тим як той зник, і, крім тітки Тес, залишився єдиною особою, що пов’язувала її з минулим.
Він уже невдовзі мав вийти на пенсію, і були дні, коли здавалося, що він уже не присутній тут, а живе у Флориді, у своєму нещодавно купленому будинку на колесах, десь біля Брейдентона, й виїздить у море рибалити на марліна, або рибу-меч, або на якихось інших створінь, що їх витягують із тієї води.
— Ти прийдеш пізніше? — запитав я.
— Атож. А в чому річ?
— Та так… Ні в чому, власне.
Він кивнув. Він знав, про що я кажу.
— Заходь після одинадцятої, гадаю, я вже буду. А раніше мене заступатиме шкільний інспектор.
Я пішов до вчительської кімнати, зазирнув у свою шухляду, чи немає там для мене якоїсь пошти або важливих повідомлень, і коли обернувся, щоб вийти в коридор, то наштовхнувся на Лорін Велс, яка теж перевіряла свою пошту. Вона була в червоному спортивному костюмі та в білих кедах, що не дивно для вчительки фізкультури.
— Привіт, як справи?
Лорін прийшла до нашої школи чотири роки тому, її перевели сюди із середньої школи Нью-Гейвена, де вчителював її колишній чоловік. Коли цей шлюб розпався, вона не захотіла працювати з ним під одним дахом, або принаймні так подейкували. Здобувши репутацію видатного тренера з легкої атлетики, чиї учні виграли не одне регіональне змагання, вона мала змогу обирати між кількома школами, директори яких були б щасливі прийняти її у свій штат.
У цьому змаганні перемогу здобув Ролі. Він признався мені, що найняв її за ті переваги, які вона могла принести до школи, а вони включали в себе також фантастичне тіло, розкішне червоно-руде волосся й дивовижно гарні карі очі.
— Розкішне червоно-руде волосся? — перепитав я. — А яка з нього користь школі?
Певно, я також подивився на нього дивним поглядом, бо він визнав за потрібне пояснити:
— Розслабся, це просто мої спостереження. Якщо я сьогодні й здатний на якусь несамовиту витівку, то застосую її, коли ловитиму
Протягом усього того часу, поки Лорін Велс працювала в цій школі, я ніколи не був на її радарі. Проте все змінилося, після того як історію Синтії показали по телебаченню. Тепер щоразу, коли ми з нею зустрічалися, вона запитувала в мене, як посуваються справи.
— Щось є? — запитала вона.
— Ви про що?
Протягом якоїсь секунди я думав, вона запитує, чи хто-небудь не приніс до вчительської чогось їстівного. Іноді там якимсь чудом з’являлися пончики.
— Я про шоу, — пояснила вона. — Уже минуло зо два тижні, еге ж? Чи не телефонував хто-небудь і не повідомив, що знає якісь подробиці про родину Синтії?
Мені здалося дивним, що вона назвала Синтію на ім’я. Вона не сказала «про родину вашої дружини». Так ніби Лорін вважала, що знає Синтію, хоча, наскільки мені відомо, вони не були знайомі. А може, вони й познайомилися на одній із зустрічей у школі, куди вчителі приходили зі своїм подружжям.
— Ні, — сказав я.
— Певно, Синтія дуже розчарована, — припустила Лорін, співчутливо доторкнувшись до моєї руки.
— Атож, було б просто чудово, якби хтось обізвався. Неодмінно має бути людина, яка щось знає, хоч і минуло вже багато років.
— Я думаю про вас двох увесь час, — сказала Лорін. — Я розповідала про вас своїй подрузі лише вчора ввечері. А ви, як ваші особисті справи? У вас усе окей?
— У мене? — здивувався я. — Атож, у мене все окей.
— Бо, — голос Лорін полагіднів, — у вас іноді такий вигляд, не знаю, може, мені й не слід про це говорити, але іноді я бачу вас у вчительській, і ви здаєтеся мені якимось стомленим. І сумним.
Я навіть не знаю, що мене більше вразило і здалося мені більш важливим. Чи те, що я здавався Лорін стомленим і сумним, чи те, що вона спостерігала за мною в учительській.
— Зі мною все гаразд, — сказав я. — Справді, все гаразд.
Вона всміхнулася.
— От і добре, що все гаразд. — Вона прочистила собі горло. — Ну, мені час до гімнастичної зали. Ми ще поговоримо іншого разу.
Вона простягла руку, знову доторкнулася до мого ліктя й на мить затримала на ньому свої пальці, перш ніж забрала руку й вислизнула з учительської.
Прямуючи на свій перший урок, — а це був урок із писемної творчості, — я знову подумав про те, що той, хто побудував шкільний розклад у такий спосіб, тобто поставив уроки, під час яких учні мають набувати «творчі» навички, найпершими зранку, або нічогісінько не розумів про учнів середньої школи, або зовсім не був наділений почуттям гумору. Я вже згадував про це в розмові з Ролі, який мені відповів так:
— Саме тому ці уроки й називаються творчими. Ви повинні знайти спосіб привчити учнів до того, щоб вони починали творчо мислити на самому початку свого дня. Якщо хтось і спроможний привчити їх до такого мислення, то це ти, Тері.
Коли я увійшов до класу, то побачив там двадцять одне тіло, причому близько половини з них розпласталися на партах, немовби протягом ночі хтось хірургічним способом повидаляв їхні хребти. Я поставив свою паперову чашку з кавою і з виляском поклав сумку на стіл. Це привернуло їхню увагу, бо вони знали, що в тій сумці.