Втрата

Барклей Лінвуд

Нашим автомобілям по десять років, свої вакації ми проводимо досить скромно. Щоліта винаймаємо на тиждень хатину мого дядька неподалік від Монпельє, а три роки тому, коли Ґрейс було п’ять років, ми поїхали в Діснейленд і оселилися поза парком у дешевому мотелі в Орландо, де о другій годині ранку можна почути, як який-небудь хлопець в сусідньому номері остерігає свою дівчину, щоб вона була обережнішою і не надто стискала зуби.

А проте, я переконаний, ми живемо досить пристойно і більш або менш щасливі. Здебільшого вдень.

Щоправда,

уночі нам іноді буває нелегко.

— Із учителькою Ґрейс, — відповів я, безсоромно збрехавши про те, з ким просила мене Ґрейс поговорити.

— А про що ти маєш намір поговорити з учителькою Ґрейс? — запитала Синтія.

— Я казав про те, що неодмінно піду на найближчі батьківські збори й перекинуся кількома словами з нею, місіс Ендерс, — мовив я. — Останнього разу, коли на ці збори ходила ти, у моїй школі теж були батьківські збори того самого вечора, чомусь воно завжди буває так.

— Вона дуже мила, — сказала Синтія. — Вважаю, вона набагато приємніша, аніж торішня вчителька, її звали місіс Фелпс, якщо не помиляюся. Думаю, вона була трохи підла.

— Я ненавиділа її, — приєдналася до розмови Ґрейс. — Вона примушувала нас годинами стояти на одній нозі, коли ми поводилися погано.

— Мені треба йти, — сказав я, зробивши ще один ковток холодної кави. — Мабуть, нам треба купити нову кавоварку, Синті.

— Подивлюся, — відказала Синтія.

Коли я підвівся з-за столу, Ґрейс подивилася на мене розпачливим поглядом. Я знав, чого вона від мене хоче. Поговори з нею. Будь ласка, поговори.

— Тері, ти не знаєш, де запасний ключ? — запитала Синтія.

— Ти про що? — здивувався я.

Вона показала мені на порожній гачок на стіні біля самих кухонних дверей, що відчинялися на наш задній двір.

— Де наш запасний ключ?

Це був той ключ, яким ми користувалися, коли виходили прогулятися абощо й не хотіли брати з собою кільце, обтяжене дистанційними автомобільними пультами та ключами від робочих кабінетів.

— Я не знаю. Ґрейс, ти не брала ключа?

У Ґрейс ще не було власного ключа від дому. Він навряд чи був їй потрібен, поки Синтія водила її до школи й зі школи. Вона похитала головою й спопелила мене гнівним поглядом.

Я стенув плечима.

— Може, й справді я його брав і залишив десь біля ліжка.

Я протиснувся боком біля Синтії і понюхав її волосся, коли проходив.

— Ти мене проведеш? — запитав я.

Вона пішла за мною до передніх дверей.

— Щось сталося? — запитала вона. — З Ґрейс усе гаразд? Вона якась дуже тиха сьогодні вранці.

Я зробив гримасу й похитав головою.

— Ти знаєш, у чому річ. Їй вісім років, Синті.

Моя дружина сердито відступила від мене на крок.

— Вона пожалілася тобі на мене?

— Вона лише хоче почувати себе трохи більш незалежною.

— Тепер я розумію, в чому річ. Вона хотіла, щоб ти поговорив зі мною, а не з учителькою.

Я стомлено

усміхнувся.

— Вона каже, інші діти сміються з неї.

— Вона це переживе.

Я хотів їй щось відповісти, але подумав, що ми сперечалися про це надто часто, й у мене просто немає нових аргументів.

Тож паузу заповнила Синтія.

— Ти знаєш, скільки на світі поганих людей. Вони повсюди.

— Знаю, Синті, знаю. — Я намагався, щоб у моєму голосі не прозвучали нотки розчарування та втоми. — Але доки ти її проводжатимеш? Доки їй буде дванадцять років? П’ятнадцять? Ти водитимеш її й до дев’ятого та дванадцятого класів?

— Я про це подумаю, коли надійде час, — сказала Синтія. Вона зробила паузу. — Я знову бачила ту машину.

Машина. Вона завжди бачила машину.

Синтія побачила з виразу мого обличчя, що я в це не вірю.

— Ти думаєш, я збожеволіла, — сказала вона.

— Я не думаю, що ти збожеволіла.

— Я бачила його двічі. Коричневий автомобіль.

— Що за автомобіль?

— Я не знаю. Звичайний собі автомобіль. Із затемненими вікнами. Коли він проминає мене й Ґрейс, трохи стишує хід.

— Він зупинявся? Водій тобі щось сказав?

— Ні.

— Ти запам’ятала номер?

— Ні. Першого разу я просто не встигла про це подумати. Другого — була надто схвильована.

— Синті, це, мабуть, просто хтось із тих людей, які живуть поблизу. Водії повинні стишувати хід. Тут шкільна зона. Пам’ятаєш, як одного дня копи поставили тут радар з контролю над швидкістю? Щоб у цю пору дня люди не перевищували тут швидкості.

Синтія відвернула від мене погляд і склала руки на грудях.

— Ти не буваєш тут щодня, на відміну від мене. Ти нічого не знаєш.

— Я знаю лише те, — мовив я, — що ти робиш Ґрейс погану послугу, якщо не дозволяєш їй самій подбати за себе.

— Невже ти думаєш, коли якийсь чоловік потягне її до тієї машини, вона зуміє захистити себе? Восьмирічна дівчинка?

— Якщо повз тебе проїздить коричнева машина, то це ще не означає, що там сидить чоловік, який потягне туди Ґрейс.

— Ти ніколи не сприймав ці речі так серйозно, як я їх сприймаю. — Вона помовчала. — І в цьому немає нічого дивного, адже ти не пережив те, що довелося пережити мені.

Я надув щоки, випустив трохи повітря.

— Гаразд, цю проблему ми тепер не розв’яжемо, — сказав я. — Мені час іти.

— Атож, не розв’яжемо, — сказала Синтія, досі не дивлячись на мене. — Думаю, мені треба їм зателефонувати.

— Кому зателефонувати? — з подивом запитав я.

— Телешоу на «На крайній межі».

— Синтіє, скільки минуло часу відтоді, як було показано телепрограму? Три тижні, чи не так? Якби хтось мав зателефонувати й щось повідомити, вони б уже це зробили. А крім того, якщо хтось повідомить на студію щось цікаве, вони дадуть тобі знати. Вони зацікавлені в тому, щоб цю тему продовжити.