Втрата

Барклей Лінвуд

Брови доктора Кінцлер трохи підскочили вгору. Мені дуже не подобалося, коли вони так у неї підскакували.

— Я думаю, вона досі стривожена, — сказала Синтія, поглянувши на мене. — Іноді здається дуже хворобливою.

Доктор Кінцлер замислено кивнула. Вона дивилася на Синтію, коли запитала:

— А чому це так, як ви думаєте?

Синтія не була дурна. Вона знала, куди хилить доктор Кінцлер. Вона вже ходила цією дорогою.

— Ви думаєте, тривога переходить на неї від мене?

Доктор Кінцлер підвела плечі десь на дюйм.

Такий собі консервативний здвиг плечима.

— А ви як думаєте?

— Я намагаюся приховувати свою тривогу в її присутності, — сказала Синтія. — Ми намагаємося не розмовляти про свої проблеми при ній.

Мабуть, я видав якийсь звук, засопів або кахикнув — досить, щоб привернути їхню увагу.

— Ви хочете щось сказати? — запитала доктор Кінцлер.

— Вона знає, — промовив я. — Ґрейс знає набагато більше, аніж показує. Вона бачила шоу.

— Що ти сказав? — не повірила своїм вухам Синтія.

— Вона його дивилася в домі якоїсь подруги.

— Якої? — запитала Синтія. — Я хочу знати її ім’я.

— Не знаю. І я думаю, немає сенсу вибивати його з Ґрейс. — Я подивився на доктора Кінцлер. — Це був просто образний вислів.

Доктор Кінцлер кивнула.

Синтія закусила нижню губу.

— Вона до цього не готова. Їй не треба знати такі речі про мене. Не тепер. Вона має бути захищена.

— Це одна з найбільших прикростей, які доводиться терпіти батькам, — сказала доктор Кінцлер. — Знати, що ти неспроможний захистити своїх дітей від усього.

Синтія на мить поринула в глибоку задуму, потім сказала:

— Мені зателефонували.

Вона розповіла докторові Кінцлер подробиці, не пропустивши жодної. Доктор Кінцлер поставила кілька запитань, схожих на мої. Чи впізнала вона голос? Чи той чоловік телефонував коли-небудь раніше? І все в такому дусі. Потім вона сказала:

— А що, на вашу думку, незнайомець мав на увазі, коли сказав, що ваша родина хоче пробачити вам?

— Він нічого не мав на увазі, — сказав я. — То був дзвінок психа.

Доктор Кінцлер кинула на мене погляд, що його я витлумачив як: «Заткнися».

— Саме про це я весь час і думаю, — сказала Синтія. — За що вони можуть мене простити? За те, що я не шукала їх? За те, що не досить наполегливо намагалася з’ясувати, що з ними трапилося?

— Навряд чи цього можна було від вас вимагати, — сказала доктор Кінцлер. — Ви були дитиною. Дівчинка в чотирнадцять років — це ще дитина.

— А потім мені спадає на думку, чи не вважають вони, що в тому, що з ними сталося, насамперед моя провина? Може, й справді я винна в тому, що вони покинули дім? Що могла я зробити такого, що примусило їх покинути мене серед ночі?

— Якась ваша частина досі вважає, що відповідальність за той випадок лежить на вас, — сказала доктор Кінцлер.

— Послухайте-но мене, — мовив я, перш ніж Синтія встигла відповісти. — То був дзвінок якогось божевільного психа. Дуже багато всіляких людей дивилися

шоу. Немає нічого дивного в тому, що серед тих людей були й божевільні психи.

Доктор Кінцлер лагідно зітхнула й подивилася на мене.

— Тері, гадаю, настав той момент, коли нам ліпше поговорити з Синтією сам на сам.

— Ні, все окей, — сказала Синтія. — Нехай він залишається.

— Тері, — промовила доктор Кінцлер, докладаючи таких великих зусиль, аби бути терплячою, що я не міг не побачити: вона справді розлючена. — Звичайно, то міг бути дзвінок божевільного психа, але те, що він сказав, усе одно розтривожило почуття Синтії, а зрозумівши її реакцію на ці почуття, ми матимемо більше шансів досягти того, чого ми прагнемо досягти.

— А чого, власне, ми прагнемо досягти? — запитав я. Я не шукав якихось сильних аргументів: я справді хотів це знати. — Не хочу виставити себе ідіотом, але я справді втратив на даний момент чітке бачення нашої мети.

— Ми прагнемо допомогти Синтії переступити через травматичний інцидент, який вона пережила в дитинстві і який дає про себе знати донині, й не тільки заради неї самої, а й заради ваших із нею стосунків.

— Наші стосунки чудові, — сказав я.

— Він не завжди вірить мені, — вихопилося в Синтії.

— Поясніть.

— Ти не завжди мені віриш, — знову сказала вона. — Я це бачу. Як тоді, коли я розповіла тобі про коричневий автомобіль. Ти думаєш, у цьому нічого немає. А коли той чоловік зателефонував сьогодні й коли ти не знайшов його дзвінка в списку дзвінків, ти засумнівався в тому, чи він був справді.

— Я такого не казав, — заперечив я. Подивився на доктора Кінцлер таким поглядом, ніби вона була суддею, а я розпачливо шукав доказів, що підтвердили б мою невинність. — Це неправда. Я не казав тобі нічого подібного.

— Але я знаю, ти так подумав, — сказала Синтія, хоча гніву в її голосі не було. Вона потяглася рукою до мене й доторкнулася до моєї руки. — І, чесно кажучи, я не звинувачую тебе за це. Я знаю, в якому була стані. Знаю, що жити зі мною тобі було нелегко. І не лише протягом цих кількох місяців, а й завжди, відколи ми побралися. Це завжди висіло над нами. Я намагаюся відкласти все це кудись убік, як ото складають непотрібні речі в комору, але знову й знову ніби несамохіть відчиняю ці двері й усе випадає назовні. Коли ми познайомилися…

— Синтіє, не треба…

— Коли ми познайомилися, я знала, що, наблизившись до тебе, лише передам тобі частину свого болю, але я була егоїстична. Я хотіла здобути твою любов, незважаючи ні на що, навіть якби для цього мені довелося передати тобі свій біль.

— Синтіє…

— І ти був таким терплячим, справді. І я кохаю тебе за це. Ти, певно, найтерплячіший чоловік у світі. На твоєму місці я давно б утратила терпець і почала б дорікати. Чому ти ніяк не можеш нічого забути? Адже це сталося дуже давно. Як ото сказала Памела. Ти просто переступи через це й забудь.