Втрата

Барклей Лінвуд

Дверцята автомобіля розчинилися, зачинилися. Я виглянув у вікно й побачив, що Синтія прямує до відкритого багажника.

— Я маю про це подумати, — мовив я. — Не знаю, що робити. Але дякую за те, що ти мені про все розповіла. — Я зробив паузу. — Було б ліпше, якби ти розповіла мені про це раніш.

— Я жалкую, що не змогла.

Передні двері відчинилися, й Синтія увійшла до кімнати з двома пластиковими пакетами з магазину, й водночас Ґрейс вийшла з підвалу, притискаючи посудину з шоколадним морозивом до своїх грудей, наче плюшеву іграшку, її рот був весь вимазаний шоколадом.

Синтія здивовано

подивилася на неї. Я бачив, як у неї майнула думка, що її послали з дурним дорученням.

Тес сказала:

— Відразу, як ти поїхала, ми з’ясували, що морозиво в нас, виявляється, є. Але мені все одно потрібні були ті інші речі. Це мій триклятий день народження. Тож улаштуймо вечірку!

Розділ десятий

Коли я увійшов до спальні Ґрейс, щоб поцілувати її й сказати «на добраніч», у кімнаті було вже поночі, але я відразу побачив її силует на тлі вікна, звідки вона дивилася на освітлене місяцем небо крізь свій телескоп. Я ледве міг розгледіти, що вона грубо обмотала свій прилад липучою стрічкою там, де він з’єднувався зі штативом, щоб вони трималися купи.

— Привіт, моє золотко, — привітався я.

Вона помахала мені пальцями, але не відірвалася від телескопа. Коли мої очі звикли до темряви, я побачив, що «Космос» лежить розкритий у неї на ліжку.

— Що ти там бачиш? — запитав я.

— Небагато, — відповіла вона.

— Це погано.

— Ні. Якщо нічого не наближається до землі, щоб її зруйнувати, то це добре.

— Тут я не можу тобі заперечити.

— Я не хочу, аби щось трапилося з тобою й мамою. Якби астероїд мав упасти на землю сьогодні вранці, я б тепер побачила, що він наближається, тож можете бути спокійні.

Я доторкнувся до її волосся й опустив руку на плече.

— Тату, ти вдарив мене в око, — сказала Ґрейс.

— Пробач.

— Я думаю, тітка Тес хвора, — мовила вона.

Ой, ні! Вона підслухала нашу розмову. Замість сидіти в підвалі, вона ховалася десь нагорі сходів.

— Ґрейс, невже ти…

— Вона здавалася не дуже щасливою на своєму дні народження, — сказала Ґрейс. — Я набагато щасливіша, коли ми святкуємо мій день народження.

— Коли тобі вже багато років, то день народження іноді не здається чимось таким уже незвичайним, — пояснив я. — У тебе вже було їх багато. Новизна стирається, якщо вона часто повторюється.

— А що таке новизна?

— Ти ж бо знаєш, коли щось нове, то воно тебе збуджує. Але через якийсь час воно тобі набридає. Коли щось для тебе нове, то це і є новизна.

— Он як, — промовила вона, повертаючи телескоп трохи ліворуч. — Місяць сьогодні дуже світиться. Видно всі його кратери.

— Лягай спати, — сказав я.

— Ще хвилинку, — запротестувала вона.

— Спи міцно й не турбуйся про астероїди в цю ніч.

Я вирішив не бути дуже суворим і не вимагати, щоб вона негайно ховалася під ковдру. Я вважав, що дозволити дитині досліджувати вночі Сонячну систему й лягти спати дещо пізніше — не такий тяжкий злочин, який може накликати кару з боку представників влади, призначених охороняти інтереси дітей. Легенько поцілувавши її у вухо, я вислизнув з кімнати й коридором повернувся до нашої спальні.

Синтія, яка вже сказала «на добраніч» Ґрейс, сиділа в ліжку, переглядаючи

журнал. Вона лише перегортала сторінки, не виявляючи до них справжньої уваги.

— Мені треба буде завтра навідатися до крамниць, — сказала вона, не відриваючи погляду від сторінок. — Я мушу пошукати нові кросівки для Ґрейс.

— Ті, які вона тепер носить, наче ще добрі.

— Це так, але її пальці задираються в них угору. Ти поїдеш із нами?

— Звичайно, — сказав я. — Траву на моріжку я підстрижу вранці. Ми зможемо там десь пообідати.

— Сьогодні було гарно, — сказала вона. — Нам би слід частіше навідувати Тес.

— Чом би не зустрічатися з нею щотижня? — запропонував я.

— Ти так вважаєш? — запитала вона мене з усмішкою.

— Атож. Ми могли б запрошувати її до себе на вечерю, возити в ресторан Нікербокера, а можливо, в ту закусочну біля протоки, де подають страви з морепродуктів. Їй би це сподобалося.

— Їй би це дуже спродобалося. Вона була сьогодні якась стурбована. І мені здається, вона стає дуже неуважною. Я маю на увазі той факт, що вона вже мала морозиво.

Я скинув сорочку, повісив штани на спинку стільця.

— Ет, пусте, — сказав я. — Це не так уже й страшно.

Тес утрималася від того, щоб розповісти Синтії про свої проблеми зі здоров’ям. Вона не хотіла зіпсувати настрій на її власний день народження. І хоч, безперечно, сама Тес повинна була вирішити, коли розповісти цю прикру новину Синтії, мені здавалося несправедливим, що я все знаю, а моя дружина перебуває в темряві невідання.

Але ще більшим тягарем було для мене знати про гроші, які хтось анонімно передавав Тес протягом кількох років. Яке я мав право тримати цю інформацію при собі? Безперечно, Синтія мала більше право знати про це, ніж я. Але Тес не стала нічого розповідати їй, бо знала, що Синтія й так багато пережила за останній час, і я не міг не погодитися з нею. І все ж таки…

Я хотів бодай запитати Синтію, чи вона знає, що її тітка зробила кілька візитів до доктора Кінцлер, але тоді вона захоче знати, чому Тес розповіла про свої відвідини мені, а їй не розповіла, тому я вирішив промовчати.

— З тобою все гаразд? — запитала Синтія.

— Атож, гаразд. Трохи стомився, ото й усе, — мовив я, роздягаючись до трусів.

Я почистив зуби й заліз у ліжко, умостившись лежати на боку, спиною до неї. Синтія кинула свій журнал на підлогу й вимкнула світло, а через кілька секунд після цього її рука ковзнула навколо мене й погладила мені груди, а тоді вона обхопила мене пальцями.

— Ти справді дуже стомлений? — прошепотіла вона.

— Не настільки, — сказав я й перекинувся на другий бік, обличчям до неї.

— Я хочу почуватися в безпеці з тобою, — сказала вона, припадаючи губами до моїх губів.

— Сьогодні астероїдів не буде, — сказав я, і якби світло не було вимкнуте, то, гадаю, побачив би, як вона всміхнулася.

Синтія заснула швидко. Мені пощастило менше.

Я дивився у стелю, далі повернувся на свій бік і втупив погляд у цифровий годинник. Коли він показав наступну хвилину, я став рахувати до шістдесяти, чи точно вгадаю я, коли ця хвилина закінчиться. Потім знову перекинувся на спину і знову втупив погляд у стелю. Близько третьої ранку Синтія відчула мій неспокій і сонно запитала: