Втрата
Шрифт:
— Як ви взнали його ім’я та прізвище?
— Синтія пішла за ним до паркувального майданчика. Вона покликала його, назвала Тодом, він не відповів, тоді вона підійшла до нього і назвалася його сестрою, вона, мовляв, знає, що він її брат.
— Господи, — сказав Вінс.
— То була жахлива сцена. Той чоловік категорично заперечив, що він її брат, дивився на неї як на божевільну психопатку, й вона справді поводилась, як божевільна. Я відвів його вбік, попросив у нього пробачення і сказав, що якби він показав Синтії своє посвідчення водія, якби міг
— І він це зробив?
— Так. Я побачив його посвідчення. Штат Нью-Йорк. А звали його Джеремі Слоун.
Він узяв у мене вирізку, подивився на прізвище, що було на тому місці, де мало бути прізвище Тода.
— Це до біса дивно, чи не так?
— Я нічого не можу зрозуміти, — сказав я. — Це не має глузду. Чому надрукували фотографію Тода в цій старій газеті з цим іншим прізвищем?
Вінс мовчав якусь хвилину.
— Той чоловік, — сказав він нарешті. — Той, якого ви зустріли в торговельному центрі, він що-небудь сказав?
Я спробував пригадати.
— Він сказав, що моїй дружині потрібна допомога. Але більше, здається, не сказав нічого.
— А його водійське посвідчення? — запитав Вінс. — Ви що-небудь про це пам’ятаєте?
— Лиш те, що воно видане у штаті Нью-Йорк, — сказав я.
— Це збіса великий штат, — промовив Вінс. — Він може жити біля самого кордону в Порт-Честері або Вайт-Плейнсі чи десь там, і він може бути мешканцем довбаного Буфало.
— Здається, то був Янґ із чимось.
— Янґ із чимось?
— Я не впевнений. Чорти б його взяли, я бачив те посвідчення протягом однієї секунди.
— Є місто Янґстаун в Огайо, — сказав Вінс. — Ви точно знаєте, що те посвідчення було видане не в Огайо?
— Цього напевне я сказати не можу.
Вінс перевернув вирізку на зворотний бік. Там був якийсь текст, але не випадало сумніватися, що вирізку зробили задля фотографії. Ножиці пройшли через середину шпальти, розрізали надвоє заголовок на звороті.
— Це не те, задля чого він зберіг вирізку, — сказав я.
— Заткніться, — сказав Вінс. Він читав уривки з тих обрізаних історій, потім підняв голову.
— Ви маєте комп’ютер?
Я кивнув.
— Увімкніть його, — сказав Вінс. Він пішов за мною нагору й нахилився наді мною, коли я сів на стілець і ввімкнув комп’ютер. — Там є уривки з історії, де згадуються Фолкнер-Парк та округ Ніагара. Закиньте все це в «Ґуґл». [33]
Я попросив його назвати мені по літерах слово «Фолкнер», потім надрукував ці слова у віконечку програми й натиснув на «Пошук». Незабаром програма видала мені результат.
33
Google — пошукова програма в Інтернеті.
— Існує Фолкнер-Парк у Янґстауні, штат Нью-Йорк, округ Ніагара, — сказав я.
— Чудово, — сказав Вінс. — Отже, це фотографія з газети, яку видають десь у тій місцевості,
Я обернувся на своєму стільці й подивився на нього.
— Але чому Тод знятий на фотографії, що опублікована в газеті з Янґстауна, штат Нью-Йорк, із групою гравців у баскетбол із якоїсь іншої школи і чому його знімок підписаний ім’ям Дж. Слоун?
Вінс прихилився до одвірка.
— Можливо, тут не йдеться про помилку.
— Що ви маєте на увазі?
— Можливо, це не фотографія Тода Біджа. Можливо, це фотографія Джеремі Слоуна.
Мені знадобилася секунда, щоб осмислити цю гіпотезу.
— Що ви хочете сказати? Ви хочете сказати, що існують двоє людей, одного з яких звати Тод Бідж, а другого — Джеремі Слоун, чи що існує одна особа з двома прізвищами?
— Думайте, — сказав Вінс. — Я тут із вами тому, що мене попросила Джейн.
Я знову обернувся до комп’ютера, увійшов на вебсайт Білих Сторінок, [34] де даються номери телефонів, і запустив пошук на ім’я Джеремі Слоуна, у Янґстауні, штат Нью-Йорк.
— Господи! — промовив я і показав Вінсові на екран. — Тут є Клейтон Слоун, який мешкає на вулиці Ніагара-В’ю-Драйв.
— Клейтон?
— Атож, Клейтон.
— Таким було ім’я батька Синтії, — сказав Вінс, чекаючи мого підтвердження.
— Авжеж, таким, — мовив я. Схопив на столі олівець і аркуш паперу й записав телефонний номер. — Я хочу зателефонувати на цей номер.
34
Інтернетні бази даних про електронні та поштові адреси абонентів і про їхні телефонні номери на зразок білих сторінок телефонного довідника.
— Ви що, втратили свій довбаний розум? — запитав Вінс.
— Чому це я його втратив?
— Послухайте, я не знаю, що ви там знайшли і чи взагалі щось знайшли, але що ви їм скажете, коли зателефонуєте? З цього телефону? Якщо вони мають ідентифікатор дзвінків, вони відразу знатимуть, хто їм телефонує. Можливо, вони знають, хто ви такий, а можливо, не знають, але ж ви не хочете підставити свою руку під сокиру чи, може, хочете?
Про що він, у біса, говорить? Чи це справді добра порада, чи з якоїсь невідомої мені причини Вінс не хоче, щоб я туди зателефонував? Може, він намагається перешкодити мені досягти, нарешті, якогось результату?
Він подав мені свій мобільник.
— Використайте його, — сказав він. — Вони не знатимуть, хто, в біса, їм телефонує.
Я взяв у нього телефон, відкрив його, подивився на номер на моніторі свого комп’ютера, глибоко вдихнув повітря, набрав цифри, приклав телефон Вінса до вуха і став чекати.
Один дзвінок. Два дзвінки. Три дзвінки. Чотири дзвінки.
— Там нікого немає, — сказав я.
— Зачекайте довше, — сказав Вінс.
Коли дійшло до восьми дзвінків, я почав опускати телефон, але раптом почув голос: