Я, Богдан

Загребельный Павел Архипович

Ще писав король, що вельми жалує за несплату ханові упоминків і обіцяє сплатити все залегле за роки минулі й наперед бути щедрим до кримського володаря.

В коронних книгах, куди заносилися всі королівські листи, про упоминки не буде й згадки. В цих вписано лист зовсім інший, рукою самого Оссолінського виправлений, щоб поменшити королівську ганьбу. В коронних книгах лист більше докоряє, ніж заохочує, насправді ж — більше заохочував, ніж докоряв.

До мене теж послано листа, навіть перш ніж до хана, бо мого удару лякалися найдужче. До актів королівської канцелярії цей лист не вписано зовсім. Король називав мене: «Уродзоний, нам милий».

Спершу написав «Уродзоний у вірності, нам милий», але тоді «у вірності» закреслив, бо справді, який же я вірний! Так з отою перекресленою королівською рукою вірністю й прийшла до мене цидула, принесена якимсь священиком. Ян Казимир ласку королівську обіцяв, якщо відступлю на десять миль від його війська, пославши тим часом до нього послів своїх, що сказали б, чого хочу від нього і від Речі Посполитої. Він же обіцяє все, що належить до свобод і вольностей Запорозького Війська апробувати, заспокоїти й уконтентувати у всім.

Тим часом у шляхетському таборі хтось пустив поголоску, ніби король уже втік, кинувши своє військо за намовою вельможних панів. Чорна ніч, гудіння дощу безугавного, червоні вогні довкола в козацькому й татарському таборах і ця несподівана вість про покинутість і зраду — все це сколотило шляхту і її слуг; хто копав шапці — кидав лопату, хто не мав свого коня — хапав чужого, хто тягнув воза з припасами, а хто готувався до втечі, навіть кидаючи зброю, щоб було легше. «Нас покидають на заріз! — галасували шляхтичі. — Переловлять нас тут, як мишей! Поріжуть або поморять голодом!»

Заносилося на пилявцівську іграшку.

Король молився в своєму наметі, обіцяючи, коли даровано буде йому перемогу, відправитися на моління до чудотворного образу Матері Божої Ченстоховської. В цей час придворний ксьондз Тетищевський приніс вість про паніку в таборі.

Ян Казимир скочив на коня і без шапки, показуючи воїнам своє грубе, некрасиве обличчя, освітлюване з двох боків смолоскипами прибічних гвардійців, кричав: «Ось я! Ось я! Я король ваш! Не втікайте від мене, діти мої! Не полишайте, благородні шляхтичі, свого государя! Не покидайте, воїни, свого командира! Богу було вгодно послати на нас. таку біду, але Бог милосердний. Завтра з його поміччю я надіюся перемогти неприятеля. Я не покину вас і, коли буде вгодно Богу, накладу головою разом з вами».

Дощові патьоки спливали по щоках короля, а може, то були й сльози — хто ж то міг би розрізняти в ті хвилини найбільшої королівської ганьби, що її самої вже було б досить для мене, коли б хотів потішити своє гетьманське марнослав’я. Та йшлося не про мене, не про гетьмана Хмельницького, а про весь народ мій, про його велич і будущину, яка так тяжко й криваво здобувалася вже віки цілі, а тепер прийшла на цей темний і грузький луг Стрипи, щоб або ж лягти тут навіки в безнадії, або гордо піднести голову для великих сподівань.

Я знав, що вранці буде справа і розправа, і готувався до ранку. Доволі вже вмилостивлював розпутних і жорстоких ідолів шляхетських кров’ю ліпших і найодважніших синів наших, тепер хай приплатять своєю кров’ю і ганьбою і свого цвіту нації. Все ліпше, що було в мого народу, прийшло сюди, під Зборів, так само як король привів усіх найзнатніших своїх вельмож і магнатів. Сила на силу. Одна впаде, друга зостанеться. Яка впаде, вже тепер було видно всім. Впаде те, що похилилося. Досить підставити плече й підштовхнути. Взавтра я підставлю своє плече, вже й не гетьманське, а козацьке, круте плече у валах м’язів, що наростали роки цілі від махання шаблею. Відчуєш, королю,

плече Богдана!

І тоді мені було завдано удару, звідки й не сподівався. Удару в спину, жорстоко й підступно.

Все було як під Збаражем, коли я пізньої ночі прискорив до хана в його розкішне шатро й пригрозив понищенням орди, як не буде шануватися в моїй землі. Все було так і не так. І ніч, і шатро, і я та хан, тільки шатро тепер не ханське і Не з парчі султанської, а моє, гетьманське, простеньке, хоч і просторе, і світилися тут не каганці стамбульські, а прості свічки, хоч і ясніше і затишніше. Так само гудів надворі дощ і хан мерзлякувато кутався в царські соболі даровані, але тоді я кричав на хана, тепер кричав на мене він. Щоправда, попервах Іслам — Гірей говорив речі навіть приємні. Хвалив козаків, хвалив мене, радів, що так швидко й уміло оточили королівську силу, запевняв, що буде зі мною до кінця і не дасть зобидити моїх козаків, випросивши в короля якнайсприятливішої угоди зі мною.

— Випросити? — подивувався я. — Що мовиш, хане? Чи ж нам просити, коли король у жмені! То він має взавтра випрошувати нашої ласки!

Ось тут хан і закричав. Він кричав, що я не знаю своєї міри, бо й хто я? Простий козак без роду й племені, який не знає, що таке велич природна, а не здобута випадком і тимчасово. Він, хан, монарх природжений, узнав міру свою, з братом своїм королем польським порозумівся на добру згоду, бо вже панство його і так досить зруйноване, і тепер не допустить, щоб королеві було завдано шкоди.

Я слухав його мовчки. Ждав, поки викричиться. Тоді спитав:

— То що ж маю діяти? Може, відступити на десять миль, як просить иене король?

— Можеш бити його військо ще й узавтра, — сказав хан, — але не чіпати його величності короля.

— Куля не розбирає, — відповів я.

— Мої стріли розбирають, то хай твої кулі теж навчаться! — вигукнув він, і аж тоді засвітило мені в голові, чом удень стріли не брали Яна Казимира.

— То ти, хане, вже вчора продав мене? — загримів я. — Скільки ж тобі обіцяно, бо платити в короля, знаю, нічим. Чи додав його величність ще до тих десяти тисяч, що обіцяв за мою голову, і ясир з моєї землі? Бо не відаю, як воно водиться в монархів, як вони сторговуються між собою.

— Не маєш родовитості, не можеш відати, що то таке, — пихато кинув мені хан, кривлячи свої п’явкуваті губи.

— Не заносся своєю родовитістю й титулом, — спокійно відмовив йому я, знаючи, що великим можна бути лише завдяки собі самому, а не через саме тільки уродження. — Мені король теж написав. Мене теж величає «уродзоним», та я на те не зважаю.

Хан підвівся. Був похмурий і немилосердний.

— Сказав те, що сказав, — кинув мені, як я йому колись під Збаражем. — Короля не чіпати. Головою приплатиш. Не послухаєш — вдарю всією ордою на твоє військо. Король поможе мені залюбки. Ніхто звідси живим не вийде. І ти не вийдеш. Аллах великий!

Його візир Сефер — казі вклонився мені глумливо, я ступнув до лукавого царедворця, тягнучись до руків’я шаблі, Виговський налякано вхопив мене за плечі.

— Гетьмане, що чиниш?

— Вспокойся, писарю, — відмахнувся я від нього. — Мав би ти ліпше підказувати мені там, під Збаражем, що негаразд чиню, пускаючи за собою всю орду, а ти промовчав. Та й ніхто не підказав.

— Лякаються твого гніву, гетьмане. Ніхто не хоче втратити голову, суперечачи тобі.

— Коли голова дурна, то ліпше її втратити, ніж носити на в’язах! А тепер коло дурних і моя дурною стала.