Я, Богдан
Шрифт:
Здавалося мені після трудів кривавих, що вже подолав усіх своїх ворогів, розметав і понищив, і тепер, звільна ширяючи розумом по констеляціях політичних, твердою рукою вестиму човни козацькі до певно захищеної гавані спільної із золотими царськими стругами.
Озирнувся — од ворогів аж Чорно!
Тяжке було моє життя, навіть смерть іноді буває легшою. Страшний тягар гетьманської булави, і часто думав я: чом не поліг десь у чистім полі, чом не зостався навіки під вітрами в степах, чом не заспівав до коня свого вірного:
НеМертвим завсігди легше, ніж живим. Я ж був живйй, і моя мила Мотронка, хоч не зомлівала, однак мала напади головних болів такі тяжкі, що й у мене самого душа краялася. Від Грицька Великого поїхав я з двома козаками на пасіку до старого козака Кирила Яременка аж над Дніпро. Мотронка не поїхала, бо в неї боліла голова. Як то часто було в неї! Голова болить — і життя довкола зупиняється. Сад замкнений. Джерело запечатано. А моя голова, хоч мала б розколюватися від тягаря думок, не боліла ніколи. Дарунок небес чи, може, кара? Хто ж то знає.
На пасіці в Яременка показалося роїв аж тридцять сім, мої козаки, відклавши щаблі, взялися помагати пасічникові струшувати й ставити рої, а я пішов до води, сів у густих лозах, примкнув очі, перебирав у думці дні й місяці свої останні, вслухався в звук води і в безвідповідь небес, гамував зойк душі своєї вічно розтривоженої, для якої ніде на світі — тепер уже відав напевне — не знайду спочинку. Клопоте, горе, діткливості всілякі не є чимось, що зродилося сьогодні, щойно. Вони існували вже тисячі літ тому. А хіба людині від того легше? І хіба конче треба повторювати всі людські заблуди так само, як вчимося ходити, витрачаючи цілий перший рік свого життя тільки на те, щоб звестися на ноги! А мисль людська визріває ще повільніше й болісніше, і мова в людині росте тяжко й довго, як райський овоч, і то лиш для того, щоб чоловікові упродовж усього життя намагалися затулити рота, забити ту мову назад. Шкода говорити много!
І найбільший може щомиті стати найменшим. Над кожним нависає загроза так само, як усі ми смертні. Істина, справедливість і благо — споконвічні устремління людини, її жадоба й туга, та чи ж завжди вони доступні й приступні? Люди, безсилі підкорятися справедливості, вважають за справедливе підкорятися силі, яку знаменують собою королі, багачі, полководці, тирани й деспоти. Сі ж не хочуть бачити величі людей розуму, які, з свого боку, не помічають зовнішнього блиску цих великих людей, бо й що блиск, коли і найбільший може стати найменшим.
Над кожним навйсає загроза так само, як смерть шумить косою для всіх однаково.
Прошуміла вона й для мене на тій пасіці тихій, вриваючись крізь спів вивільги і прийгру бджіл, розлякуючи мої думки тяжкі й повільні дикою тупітнявою, криками, стріляниною, а тоді останньою засторогою одного з моїх козаків:
—
І нічого, все вмерло, все вбите, чарівність світу сього зеленого впала в чорну сіть — дурна і страшна пригода гетьманська. З смертю, як і з душею, не іраються. Як сидів, у одязі, з шаблею нерозлучною, з люлькою і капшуком для табаки, скочив я на рівні, метнувся в зарості, зірвав очеретину, обкусав її від колінців, затиснув у зубах і, коли тупотнява покотилася від пасіки до води, забрів у зелені нетрі якнайдалі й підтопився тихо за козацьким звичаєм. Міг тепер пересидіти хоч і цілу орду, хоч, може, й справді орда якась налетіла на пасіку, вистежуючи мене пильно і терпляче.
Я відтопився у воді, мов посполитий безрадний.
Коли стемніло, вичалапкав на берег і, як був, у куширі, в жабуринні, мокрий і знікчемнілий, побабілий, холодний, як мрець, посунув берегом, беручи подалі від Яременкової пасіки, де могла чигати засідка. Та хоч як тихо й покрадьки ступав по м’якій траві, хтось мене почув, вистежив, ставна моїй путі, тихо кашлянув. Я вхопився за шаблю:
— То я, сину, — почувся голос пасічника.
— Яка то лиха година була: чамбул заблуканий, чи що? — спокійно поспитав я.
— Якби ж то! Наші людці! Кров наша і мова наша. Вхопили твоїх козаків, тебе шукали, та дарма…
— Як же то? — не збагнув я.
— А отак, сину. Одної матері діти, та не одної віри і мислі, аби ти знав.
— Чи ж не знаю!
— Тоді чом же не бережешся?
— В самому серці землі козацької та берегтися!
— Берегтися треба й од самого себе, — сказав пасічник. — Та вже тепер що? Коня твого я приховав. Он пасеться. Тепер бери й скачи. А пасіки обминай.
Я став простим козаком, якому степу — куди досвисне, якому воля неміряна та смерть так само неміряна і жде за кожним пагорбом, в кожній діброві і в кождім байраку. Мій кінь летів у вільному просторі й не дотикався землі. Все довкола цвіло й золотилося, але не для мене, не для мене. Не кували зозулі, звільна літаючи поміж деревами, не заливалася зеленою пристрастю вивільга в гущавинах, не дзвеніли бджоли ласкаві, — все корчилося й судомилося, перевертні кричали в гаях, сови літали за дня, зловорожістю пойнялася вся моя земля. Як се і чому се?
Сміх і гріх: гетьман великий у темному степу бездорожнім, покинутість і безсилля, що межують з небуттям. Невже мені судилося кінчати тим самим, з чого починав колись?
Так приблукав до якогось вогню в плавнях, забувши про небезпеку, спрямував коня туди, до світла, до тепла й людських голосів.
Були то діти. Пасли коней і палили сухі кінські балабушки. Вогник ледь жеврів, повивався солодкавим димком, босоногі хлопчаки сиділи довкола, про щось говорили, коли ж я під’їхав, замовкли, неналякано повернули до мене голови.
— Добривечір, хлопці, — привітався я до них. — Самі й пасете? Без козаків?
— Хіба ми не козаки? — відмовив старший з хлопців.
— Татари можуть же набігти, або циган заблукає, — пробував я налякати пастушків.
— Ти ж не татарин і не циган? — одповір ще хтось з хлопців.
— Та ні.
— Отож. А козаки сьогодні всі в селі. Гетьмана обирають.
Мені видалося, що не розчув.
— Гетьмана? Якого ж?
— Великого.