Я, Богдан
Шрифт:
Пані Раїна мовчала. Чула чи й не чула мене? Чоловік безсилий перед жінкою. Влада так само безсила. Жінку можна топити, як відьму, палити на вогні, як чарівницю, розривати дикими кіньми, як вшетечницю, але знищити саму сутність жіночу кому дано?
Я опинився перед душею темною, непросвітленою. Мав би це помітити давно, та не помітив, засліплений своєю запізнілою любов’ю. Тепер мав спокутувати свою сліпоту. Все горить довкола, а в цієї жінки душа холодна, темна й недовірливо — понура навіть до мене, до гетьмана, до Богдана. А я? Народ ллє потоки крові, поту й сліз, а гетьман ллє потоки слів, і перед ким же? Перед
Мотрона і її мати знали про мене все, а я про них — нічого. Та чи й можна щось знати доконечно про жінку? Сприймаєш її такою, як вона є, відтручуєш або береш — ото й усе. Справедливість — це слово, яке лунає найрідше між чоловіком і жінкою. Я не був справедливий до Мотронки. Так і не сказав їй про свою любов у день нашого шлюбу. Не вимовив цього слова не тому, що боявся його, а просто вважав: запізно для мене, Те, що було в моїм серці, мало б називатися якось інакше, ще вище за любов, а як саме — я не відав! Гадав, іцо дарую Мотронці велич, і вона цим вдовольниться, але полишив її наодинці з пані Раїною, а в тої душа виявилася дрібна й скарліла. Для карликів же немає величі. Вони цінують тільки те, що дрібніше за них. Чи ж Мотронка винна, що я пхнув її в обійми пані Раїни?
Але неждано сталося чудо, щось незбагненне, я простив пані Раїну, простив Мотронку, я запрагнув бути великодушним (а може, хотів одступити з гідністю), не приховуючи тяжкого зітхання, мовив до пані Раїни:
— Згода. Матимете бажане. Прошу вспокоїти Мотрону. Мій поклін їй і шана найвища.
Так я визволився від страшного тягаря душевного, знов знайшов потрібну мені волю і навіть завдячував пані Раїні за її зненависть до мене, якою я міг сповна їй відвзаємити. Бо ні в чім ми так не вільні, як у ненависті.
Гетьман утік з своєї столиці, не побувши в ній і десяти днів. Славетний погромця панства ясновельможного поконаний кобітою ганебно й принизливо. В Чигирині стало мені затісно, а душа прагла простору безмежного. Був би той простір коло Мотронки, та де вона? Приречений був тепер на покірливість — стан для мене дивний і нестосовний. То й що ж! В терпеливості й покірливості чоловік позбувається шкідливих схильностей і пристрастей: себелюбства, заздрощів, жадібності, жорстокості, брехливості, боягузтва, дурощів і підлоти. Чи я ще й досі підвладний сим порокам, чи падала їхня тінь і на мене? Хто ж те міг визначити? Тінь є і при сонці, і при місяці — та яка ж неоднакова!
Виїздив з Чигирина при яснім сонці, в святковості й піднесеності, гармати били, люд гукав, золотий пил лягав на кінські копита, золотився весь простір перед нами, козаки виспівували бадьоро й безжурно:
Ой на нашій на вулиці, Ой на нашій кручі Вигравали чорти куці, Із вулиці йдучи. А на нашій на вулиці, Ой на нашій рівній Вигравали козаченьки Вороними кіньми…Біля мого правого стремена тримався мій Тимко, молодий, хвацький, гарний і гожий, за ліве стремено йшла мовчазна змаганина між генеральним обозним Чарнотою і генеральним писарем Виговським, один на величезному коні вороному, сам великий і грізно красивий,
Тимко сміявся, дивлячись на борюкання Чарноти й Виговського, не приховував зловтіхи, хоч душею був на стороні бравого обозного, а писарську душу Виговського зневажав досить одверто, про що казав і мені:
— Батьку, нащо ти підпускаєш до себе отого шляхтичика овруцького? Таж він тільки й норовить, щоб чкурнути до своєї каштелянки новогрудської, яка принесла йому, кажуть, посаг мало не мільйонний! Який же з нього козак, і нащо він тобі?
— Гей, сину, — казав я Тимошеві, — влада — це не самі вівати, та молодецтво, та махання шаблею. Це передовсім чорна робота, страшна й безкінечна. Треба мені до неї чорноробів, волів сірих. Найсіріший з них — Виговський. Вже пересвідчився в цьому. А за стремено хай позмагаються. Ображений відійде — туди йому, й дорога.
Хто ж зможе стати вище марних образ і метушняви — то чоловік справжній. Може, ще доведеться мені втратити не одного й не двох, готов я й до цього. Коли відвертаються від тебе за життя, це ще можна перенести. Коли ж зраджують після твоєї смерті, то цьому немає прощення.
Зовсім несподівано Тимко сказав мені тихо:
— Прости мене, батьку.
— За що, сину?
— Зненавидів я обох тих жінок: і пані Раїну, й Мотрону. Зненавидів уже тоді, як сказано мені, що стала Мотрона гетьманшею, а тепер зненавидів ще більше, коли вони над тобою так позбиткувалися…
Я вжахнувся за сина. Вже не так і за нього, як за всіх тих, хто не збагне моєї душі, за всіх моїх сучасників і за отих малих і боязких нащадків, які злякаються моїх страждань недержавних і викинуть їх геть або ж спаплюжать, очорнять ту жінку, яка була для мене цілим світом, яку я любив найбільше на світі, а часом ненавидів її за те, що змушений любити її і її душу, хоч і невловиму, темну, таємничу, мов нерозгадані письмена.
Та хіба чоловік приходить на сей світ не для того, щоб розгадати його таємниці чи бодай зухвало замахнутися на се?
26
Ніч була світла, я сидів у своєму наметі при одній свічці, читав цидули, які зліталися сюди, під Білу Церкву, з усієї України, а може й з усього світу; вже спав увесь табір, тільки сторожа довкіл перегукувалася зрідка — і ось тоді світла пітьма в шатрі зненацька згустилася і з ядра її темнощів зродилося видиво Самійла з Орка.
— Здоров будь, гетьмане, — сказав Самійло приглухлим своїм голосом.
— Побудь зі мною, — відповів я, бо ж не міг бажати здоров’я духові, та й не відав, як маю з ним вітатися.
Він чи то стояв, чи то завис у повітрі, тісний обшир мого намету не давав йому змоги ширяти наді мною, та чи й захотів би він возноситися над своїм гетьманом?
— Може, сядеш? — спитав я Самійла.
— Сідає тільки нечиста сила, а я дух чесний і чистий, гетьмане.
— Знаю, тому й припрошую. Бо хіба ж не налітався ще? Он у мене та й то душа спочинку просить.
— Чи не зарано, гетьмане?
— Душа міру знає.
— Для твоєї душі віднині міра не існує.