Я, робот
Шрифт:
— Мільйони терплять.
— Бо їм нікуди їхати. Інакше б вони не лишились у Нью-Йорку.
— А тепер і нам доведеться там пожити. От що: ми їдемо відразу ж, як тільки зберемося. У місті Глорія знайде чимало друзів і розваг, щоб збадьориться, й забуде про ту машину.
— О боже! — простогнав Вестон. — Ці розпечені тротуари!
— Ми повинні це зробити! — була непохитна відповідь. — Глорія за останній місяць схудла на п’ять фунтів, а здоров’я дівчинки мені дорожче, ніж твій комфорт.
— Жаль, що ти не подумала про здоров’я
Коли Глорія дізналася про майбутню поїздку до міста, настрій у неї помітно поліпшився.
Про поїздку вона говорила мало, але завжди з радісним передчуттям. Глорія знов усміхалась і їла з апетитом, як і раніше.
Місіс Вестон від радощів була на сьомому небі і не пропускала нагоди показати, що вона святкує перемогу над скептично настроєним чоловіком.
— Поглянь, Джордже, як вона допомагає нам пакуватися, а щебече так, ніби її не турбує більше нічого в світі. Я ж казала, що її треба чимось зацікавити.
— Гм… — невпевнено кахикнув чоловік. — Будемо сподіватися.
Лаштування до подорожі скінчилося швидко. Нью-Йоркська квартира вже була готова до приїзду господарів, а для догляду за будинком, який вони залишали, було найнято дві служниці. У день від’їзду Глорія була така, як і раніше, і жодного разу не згадала про Роббі, принаймні вголос.
До аеропорту вони дісталися повітряним таксі (Вестон охочіше полетів би в приватному літаку, але той був усього на два місця і не мав багажника). В аеропорту вони сіли в літак.
— Іди сюди, Глоріє, — покликала місіс Вестон. — Біля вікна тобі все буде видно.
Глорія з радістю всілася біля вікна, притулилася до товстого скла носом, розплющивши його в білий овал, і заворожено дивилася. Заревів мотор, і літак стрімко рушив, притиснувши її до спинки сидіння. Глорія була надто мала, щоб злякатися, коли Земля провалилася далеко вниз, ніби через люк, і вона відчула, що стала вдвічі важча, ніж звичайно. Однак не настільки мала, щоб усе це не викликало в неї жвавої цікавості. I лише коли Земля перетворилася на маленьку, зшиту з різних клаптиків ковдру, вона відтулила свого носика від скла й повернулася до матері.
— А ми скоро будемо в місті, мамо? — запитала вона, розтираючи свій змерзлий носик і стежачи, як плямка від її дихання повільно зменшується і нарешті зовсім щезає.
— Мабуть, за півгодини, моя люба, — відповіла мати й запитала з ледь відчутною тривогою в голосі: — Ти рада, що ми їдемо? Гадаю, в місті тобі буде дуже весело — там такі будинки, і люди, і стільки цікавого. Ми щодня ходитимемо на візівокс, у цирк, на пляж і…
— Атож, мамо, — відповіла Глорія без ентузіазму. Лайнер саме пролітав над хмарами, і дівчинку зачарувало дивовижне нагромадження димчастих кучугур, що клубочилися внизу. Потім небо знову стало ясне, і вона повернулася до матері з виглядом людини, що знає якусь таємницю.
— А я знаю, мамо, чого ми їдемо до міста!
— Невже? —
— Ви не казали мені, бо хотіли зробити сюрприз, а я все одно знаю. — На якусь мить її саму захопила власна здогадливість, а тоді дівчинка весело засміялася. — Ми їдемо до Нью-Йорка, щоб знайти Роббі, правда? З допомогою сищиків.
Джордж Вестон саме пив воду, і ця заява просто ошелешила його. Він похлинувся, на підлогу полилася вода, й Вестон зайшовся кашлем. Коли минув приступ, Джордж Вестон, червоний і мокрий, страшенно роздратувався. Місіс Вестон поки що трималася, але коли Глорія повторила запитання, терпець і їй урвався.
— Може, й так, — різко відповіла вона. — А тепер посидь спокійно, ради бога.
Нью-Йорк 1998 року, як ніколи доти, став місцем паломництва туристів. Батьки Глорії знали про цей туристський спалах і прагнули повернути його на свою користь. За наказом дружини Джордж Вестон на цілий місяць облишив свої справи, щоб весь час бути з Глорією і розважати її, як він висловлювався, “донесхочу”. Як і все інше, що робив Вестон, цю свою місію він також виконав продуктивно й по-діловому. Менш як за місяць було досягнуто навіть того, чого, здавалося, годі було досягнути.
Глорія побувала на вершечку хмарочоса Рузвельт-Білдінг і з півкілометрової висоти зачудовано дивилася вниз, на зубчасту панораму дахів, що тяглися аж до полів Лонг-Айленда і рівнин Нью-Джерсі. Відвідали зоопарки, де Глорія, завмираючи від страху та блаженства, роздивлялася “справжнього живого лева” (щоправда, її трохи розчарувало, що його годували сирим м’ясом, а не людьми, як вона сподівалася) і настійно вимагала, щоб їй показали “кита”.
Не минули вони й численних музеїв, парків, пляжів, акваріумів.
На екскурсійному кораблику, оздобленому в стилі шалених 20-х років, вона плавала по Гудзону. Побувала на екскурсії й у стратосфері, звідки небо здавалося темно-пурпуровим. На ньому мерехтіли зірки, а затуманена земля далеко внизу була схожа на величезну чашу. На підводному човні зі скляними стінами вона спускалася в глибини затоки Лонг-Айленд-Саунд, в зелений мерехтливий світ, де її через скло розглядали химерні морські істоти і, звиваючись, відпливали геть. Чарівна казкова країна, хоч трохи прозаїчніша, відкривалась перед нею у великих універмагах, куди водила її місіс Вестон.
Одне слово, через місяць Вестони упевнилися, що зробили все від них залежне, аби стерти з пам’яті Глорії “втікача” Роббі. Однак вони не були певні, що їхні старання матимуть успіх.
Де б не бувала Глорія, скрізь вона виявляла жвавий інтерес до всіх роботів, які тільки їй траплялися. Які б захопливі і не бачені досі видовища не відкривалися перед нею, — вона вперто відверталася від них, помітивши хоч краєчком ока який-небудь рухомий механізм. Через те місіс Вестон, прогулюючись із Глорією, намагалася обійти всіх тих роботів десятою дорогою.