Я, робот

Азимов Айзек

Ми не можемо погодитись з песимістичним підтекстом Азімова про доцільність передачі керівної ролі роботам, яку фантаст базує на тому, що роботи, здійснюючи абсолютний контроль і управління економікою, здатні, мовляв, стати між людством і його самознищенням (новела “Доказ” та інші). З усією очевидністю песимізм Азімова навіяний загрозливим конфліктом суперечностей капіталістичного ладу, його ідеологічною безперспективністю та цинічним обличчям мілітаризму, про що свідчать і самі твори американського фантаста (наприклад, новела “Спіймати кролика”).

Разом з тим ми не можемо не захоплюватись прозорливою уявою Азімова, яка створила цілу

мережу карколомних пригод людей і роботів у не такому вже й далекому майбутньому, пригод, що можуть стати реальністю вже завтрашнього дня. Ми не можемо не захоплюватись його змістовними і ясними творами, що чарують нас, пробуджуючи найкращі почуття, отже, роблячи кращими й нас самих. Азімов, безумовно, — справжній майстер фантастики… А чи складно стати таким майстром? Чи складно взагалі писати літературні твори? На це запитання англійський драматург Бернард Шоу якось дав таку відповідь:

— Немає нічого простішого. Сідаєте за стіл, берете чистий папір, перо і пишете все, що спаде на думку! Складність лише в тому, — додав драматург, — щоб на думку спадало щось путнє.

Ця дотепна відповідь Шоу гарно пояснює, чому так багато людей береться за перо і так мало з них стає авторами повноцінних, справді художніх творів. Саме до цих небагатьох і належить автор пропонованої збірки. Щоб “на думку спадало щось путнє”, Айзеку Азімову довелось пройти чималий шлях навчання, пошуків і роздумів, невтомного пізнавання і осмислення закономірностей світобудови і людської еволюції. Тільки завдяки цьому йому вдалося створити яскраву картину завтрашнього дня, сповненого чудес і дивини, — автоматів у людській подобі, що здатні розвиватися. Ця картина настільки правдива, що новели сприймаються як документальні твори, а роботи як реально існуючі. І цілком природно в устах роботів — героїв оповідань інших авторів-фантастів — звучать слова: “Клянусь святим Карелом! Клянусь святим Айзеком!”. Для них, роботів, ці два письменники справді є святими — творцями і законодавцями.

Олексій Кутинський,

кандидат філософських наук

ТРИ ЗАКОНИ РОБОТОТЕХНІКИ

1. Робот не може нашкодити людині або через свою бездіяльність допустити, щоб людині було завдано шкоди.

2. Робот мусить підкорятися наказам людини, коли ці накази не суперечать Першому закону.

3. Робот повинен дбати про свою безпеку доти, поки це не суперечить Першому і Другому законам.

“Посібник з робототехніки”,

56-те видання, 2058 рік

ВСТУП

Япереглянув свої нотатки й залишився невдоволений. Ті три дні, що я провів на фірмі “Ю. С. Роботс”, з таким самим успіхом можна було просидіти вдома за енциклопедією.

Мені сказали, що Сьюзен Келвін народилася 1982 року. Отже, їй тепер сімдесят п’ять. Це кожен знає. Відповідно й фірмі “Ю. С. Роботс енд Мекенікел Мен Корпорейшн” сімдесят п’ять, бо саме того року, коли народилася доктор Келвін, Лоренс Робертсон заснував корпорацію, що зрештою стала найдивовижнішим індустріальним гігантом в історії людства. Але ж і про це кожен знає.

У

свої двадцять літ Сьюзен Келвін побувала на незвичайному семінарі з психоматематики, де доктор Альфред Ланнінг з “Ю. С. Роботс” демонстрував першого робота, що вмів ходити й говорити. То був великий, незграбний і потворний робот, від якого тхнуло мастилом; призначався він для копалень на Меркурії, що тоді проектувалися. Але робот міг говорити і то до ладу.

Сьюзен не виступала на тому семінарі, не брала вона участі і в палких дискусіях після нього. Вона була відлюдькувата, негарна на вроду і безбарвна дівчина з незворушним обличчям і гіпертрофованим інтелектом. Їй не подобався навколишній світ, і вона трималася осторонь від людей. Але тоді, слухаючи і спостерігаючи, вона відчула, як у ній розгоряється холодне завзяття.

У 2003 році, одержавши в Колумбійському університеті ступінь бакалавра, вона розпочала дослідницьку роботу в галузі кібернетики.

Тоді в обчислювальній техніці відбувся справжній переворот: все досягнуте у цій галузі в середині XX століття було перевершено позитронно-мозковими зв’язками, які винайшов Робертсон. На зміну милям реле та фотоелементів прийшла губчаста платино-іридіева куля завбільшки з людський мозок.

Сьюзен Келвін навчилася розраховувати параметри, необхідні для того, щоб фіксувати можливі змінні величини в позитронному “мозку”, конструювати цей “мозок” на папері так, щоб можна було передбачити його реакцію на ті чи ті подразники.

У 2008 році вона здобула ступінь доктора й почала працювати роботопсихологом в “Ю. С. Роботс”, ставши таким чином першим визначним фахівцем у новій галузі науки. Лоренс Робертсон тоді все ще був президентом корпорації, Альфред Ланнінг — науковим керівником.

За п’ятдесят років людство на її очах змінило напрямок свого розвитку і зробило стрибок уперед.

Тепер вона йшла на пенсію, — наскільки взагалі це було можливо для неї. Принаймні вона дозволила повісити на дверях свого кабінету табличку з чужим іменем.

Оце, власне, й усе, про що я дізнався. Щоправда, я мав іще довгий перелік її друкованих праць, патентів, детальну хронологію її службової кар’єри — одне слово, мав у руках всю “фахову” біографію Сьюзен Келвін до найменших подробиць.

Але я хотів не цього.

Для моїх майбутніх статей, що я їх мав підготувати для “Інтерпланетері Пресс”, треба було більше інформації. Набагато більше.

Я так і сказав їй.

— Доктор Келвін, — почав я дещо урочисто, — для публіки ви і “Ю. С. Роботс” одне й те саме. Ваша відставка означатиме кінець цілої епохи…

— Вас цікавлять чисто людські подробиці? — Вона й не усміхнулась. Не знаю, чи вона сміялась коли-небудь. Хоч її гострий погляд не був сердитий. Я відчув, як цей погляд пронизав мене аж до потилиці і зрозумів, що вона бачить мене наскрізь. Так було з усіма, хто спілкувався з нею. Проте сказав:

— Людські подробиці про роботів? Яка суперечність.