Заплотний лицар
Шрифт:
Крізь пальці він розгледів дракона і шпичасту кулю телепня, що крутилася на кінці ланцюга. А тоді голова наче розлетілася на шматки.
Коли очі знову відкрилися, він лежав горілиць на землі. Грязюку витрусило з шолома ударом, зате одне око залила кров. Нагорі не було нічого, окрім темного сірого неба. Обличчя смикало від болю, до щоки та скроні притискався холодний мокрий метал. «Він проломив мені голову, і тепер я помираю. А ще гірше, зі мною помруть інші: Раймун, принц Баелор, усі решта. Я їх підвів. Який з мене у дідька турнірний звитяжець. Я навіть не заплотний лицар.
Над ним з’явився дракон. Він мав три шиї і яскраві, немов полум’я, голови: червону, жовту, жовтогарячу. Потвора сміялася.
— Ти ще не здох, заплотнику? — запитала вона. — Ану проси змилування, визнай вину, і тоді я вдовольнюся рукою та ступнею. А, іще ж зуби… та що таке кілька зубів? Можна багато років живитися самою кашею.
Дракон знову засміявся.
— Не згоден? Тоді подавися оцим.
Шпичаста куля зробила коло по небу і ринула до голови швидше за падаючу зірку.
Дунк відкотився убік.
Де в нього знайшлася сила, він не знав і сам, але підкотився Аеріонові до ніг, обхопив його закольчуженою рукою навколо стегон, стяг на землю під лайки та прокльони і видерся зверху. «Ну ж бо, потруси тепер тим клятим телепнем.» Принц спробував ударити Дунка по голові краєм щита, але удар сприйняв на себе шолом. Аеріон був сильний, та Дунк сильніший, а до того ж вищий і важчий. Він схопив щита обома руками і скрутив, розірвавши ремені, а тоді почав гамселити принца по шоломі, розбиваючи полив’яні язики полум’я на гребені. Щит був товщий за Дунків — суцільний дуб, скріплений смугами. Відпав один язик, тоді другий. Прикраси закінчилися на принцові раніше, ніж у Дунка — удари.
Аеріон нарешті відпустив руків’я марного тепер телепня, сягнув по кинджал на стегні й навіть витяг його з піхов, та Дунк гепнув по руці щитом, і ніж відлетів далеко у грязюку.
Напевне, принц зумів би перемогти лицаря Дункана Високого. Та не Дунка з Блошиного Подолу. Старий трохи навчив його кінного бою і мистецтва клинка, але раніше, у кривих та темних провулках позаду міських шинків, Дунк набрався зовсім інших вихваток. Він відкинув побитого щита і вхопив забороло Аеріонового шолома.
«Забороло — то слабке місце», згадав він слова Баш-Булата. Принц майже припинив боротися. Очі його зачервонілися і наповнилися жахом. Дунк відчув раптове прагнення видлубати одне з них і розчавити між сталевими пальцями. Та це було б не по-лицарськи.
— Здавайся! — заволав Дунк.
— Здаюся, — прошепотів дракон, ледь ворушачи зблідлими вустами. Дунк змигнув, дивлячись на нього. Хвилю часу він не міг повірити, що чують його вуха. «То усе скінчено, абощо?» Він покрутив головою туди-сюди, намагаючись роздивитися. Зорову щілину частково закрив удар по лівій частині обличчя. Він побачив принца Маекара з булавою в руці, що намагався пробитися до сина. Та його стримував Баелор Списолам.
Дунк звівся на ноги і підсмикнув за собою принца Аеріона. Подлубавшись пальцями у поворозках свого шолома, він одірвав його, викинув
Принц Аеріон зненацька кинувся по свого телепня, та Дунк хвицьнув його ногою у спину, зіпхнувши лицем у грязюку, а тоді вхопив за чобіт і потяг через болото. Поки він добрався до помосту, де сиділи князь і панство, Ясний Принц був наче у лайні викачаний. Дунк рвучко підняв його на ноги і струснув, мов кота, брязкаючи обладунком та обкидаючи грязюкою господаря ясенбродського разом з красною дівою.
— Ану кажи!
Аеріон Ясножар виплюнув повного рота землі з травою.
— Я відкликаю звинувачення.
XXII
Після того Дунк не міг згадати, чи він пішов з поля сам, а чи хтось його вивів. Боліло йому усюди: десь гірше, десь легше. «Чи я тепер справжній лицар?», гадав він до себе. «Переможець лицарського герцю, абощо?»
Яйк допоміг зняти поножі та ринграфа. Допомагав і Раймун, і навіть Баш-Булат. Дункові надто паморочилося у голові, щоб їх розрізняти. Руки, пальці, голоси. Майстер Баш, здається, бідкався.
— Отакої, весь обладунок побито, — казав він. — Зім’ято, подряпано, порубано. Чого я старався, питається? Кольчугу з нього мало не зрізати треба.
— Раймуне, — запитав Дунк поспіхом, хапаючись за руку друга. — Інші. Що з ними?
Це не могло чекати.
— Чи не загинув хтось?
— Чмелик, — відповів Раймун. — Убитий Донелом із Сутіндолу в першій сутичці. Другий пан Гамфрей тяжко поранений. Решта побита і скривавлена, та нічого такого. Не рахуючи тебе.
— А що вони? Обвинники?
— Пана Вилема Вильда з Королегвардії понесли з поля без тями. Я, здається, зламав братикові кілька ребер. Принаймні, сподіваюся на це.
— А що принц Даерон? — питався далі Дунк. — Чи він живий?
— Щойно пан Робин зсадив його з коня, він ліг і не ворушився. Ну, може, ще ступню зламав. Власний кінь потоптав його, поки гасав полем.
Побитий і запаморочений, Дунк усе ж відчув величезне полегшення.
— Отже, його сон не справдився. Про мертвого дракона. Якщо тільки, бува, Аеріон не врізав дуба. Він же не загинув, ні?
— Та ні, — відповів Яйк. — Ви ж його пожаліли. Хіба не пам’ятаєте?
— Мабуть, що так. — Його спогади про бій вже плуталися і ставали дедалі тьмянішими. — Однієї миті здається, ніби я п’яний, а іншої так болить, що хочеться померти.