Заплотний лицар
Шрифт:
Він зітхнув.
— Може статися, що я прирік вас на смерть своєю брехнею. Якщо так, прошу вибачити. Я, мабуть, тепер і сам приречений на якесь із семи пеклів. З моїм щастям — на те, де немає ані краплі вина.
Його пересмикнуло, і на цьому Дунк полишив принца Даерона під холодним тихим дощем.
XIX
Купці стягли свої вози до західного краю луки, де ріс гайок берізок та ясенів. Дунк стояв під деревами і безпорадно роззирався на порожнє місце, де раніше стояла хура лялькарів. Поїхали…
— Пане Дункане, — почувся голос із темряви. Дунк обернувся і побачив за собою Баш-Булата із залізним ліхтарем. Під коротким шкіряним кобеняком зброяр був голий по пояс. Його могутні груди й дебелі руки вкривала груба чорна щетина. — Якщо ви прийшли по щита, то дівчина залишила його мені.
Він зміряв Дунка поглядом згори донизу.
— Дві ноги, дві руки. Значить, буде суд двобоєм, так?
— Суд Седмиці. Звідки ви взнали?
— А що вони могли зробити? Поцьомати у щоки і зробити паном у багатій господі? Дзуськи. Радше б відтяли шмат-другий вашого м'яса. А коли не сталося ані того, ані іншого — значить, попереду божий суд. Тепер пішли за мною.
Його хуру було легко відрізнити по мечеві та ковадлові, намальованих на боці. Дунк зайшов разом зі зброярем досередини. Майстер повісив ліхтаря на гачок, вибрався з мокрого кобеняка і натяг через голову грубу сорочку. З однієї стіни впала дошка на завісах, утворивши столика.
— Сідайте, — мовив він, штовхаючи до лицаря низького ослінчика.
Дунк сів.
— Куди вона поділася?
— Вони всі поїхали до Дорну. Дядько дівчини — розумний чолов’яга. Чого очі не бачать, того й серцю не жаль. А потрапиш на очі, то дракон може все згадати. Та й дядько не бажав, аби вона бачила вашу смерть.
Баш-Булат завовтузився у дальньому кінці хури і повернувся зі щитом.
— Облямівка була стара й дешева, давно заіржавіла та викришилася. Я вам поставив нову, вдвічі товщу. Ззаду скріпив смугами — буде важче, але міцніше. А дівчина розмалювала.
І незмірно краще, ніж Дунк міг сподіватися. Навіть у тьмяному світлі ліхтаря кольори західного неба сліпучо сяяли, а дерево стояло високе, струнке та могутнє. Через дубове небо яскравою рискою падала зірка. Та щойно Дунк узяв щита до рук, як йому здалося, що все на щиті не до ладу. Зірка, що падає — хіба то знак для лицаря? Щоб упасти за одну мить і згоріти? А захід сонця провіщує ніч.
— Краще б я залишив собі келиха, — похнюплено мовив він. — Той хоч крила мав, міг полетіти геть. Та й пан Арлан казав, що келих — це по вінця довіри, дружби й доброго питва у доброму товаристві. А мій щит змальовано самою смертю.
— Але ж в’яз живий, — заперечив Баш. — Бачите, яке в нього зелене листя? Літнє листя, будьте певні. Я бачив щити, розмальовані черепами, вовками, круками, навіть шибениками та скривавленими головами — і нічого, хазяям служили вірно. А цей так само послужить вам. Знаєте старого віршика про щит? «Залізо і дуб, мене бороніть…»
— «…інакше у пеклі
Зброяр почухав бороду.
— Скільки винні? Давайте мідяка, та й по тому.
XX
Доки перше непевне світло зажевріло на східному обрії, дощ майже скінчився. Та свою підлу справу він зробив. Пахолки господаря Ясенброду прибрали перешкоди, і турнірне поле перетворилося на суцільне болото бурої грязюки та пошматованої трави. Над землею, мов бліді змії, пливли довгі клапті туману. Дунк рушив до бойовища, і Баш-Булат пішов з ним.
Поміст уже почав заповнюватися панами та панями, які щулилися від вранішнього холодку в теплих опанчах та деліях. Простий люд також збирався до поля, а кількасот з них уже стояло вздовж огорожі. «Онде скільки вас приперлося витріщатися на мою смерть», гірко подумав Дунк, але помилився. За кілька кроків якась жінка вигукнула:
— Щасти вам, добродію!
З натовпу вибрався дід, стиснув йому руку й мовив:
— Хай боги подарують вам сили, пане лицарю.
Жебрущий брат у засмальцьованій бурій рясі проказав благословіння на його меч, а дівчина-служниця поцілувала у щоку. «Вони всі зичать мені добра», спантеличився Дунк.
— Чому? — запитав він в зброяра Баш-Булата. — Хто я для них?
— Лицар, який пам’ятає обітниці, — відповів майстер.
Вони знайшли Раймуна біля південного кінця поля, звідки виїжджали суперники поборників. Той чекав, тримаючи за поводи братового та Дункового коней. Грім неспокійно перебирав копитами під вагою нагрудника, налобника і важкого кольчужного чабрака. Баш-Булат оглянув кінське узброєння і оголосив, що робота добра, хоч і не його. Та хай би там звідки узявся обладунок, Дунк відчув полегшення за Грома.
Тоді він побачив інших поборників своєї сторони: одноокого воїна з бородою, що припорошила сивина; молодого лицаря у смугастому чорно-жовтому вапенроку з вуликами на щиті. Робин Рислінг і Гамфрей Чмелик, згадав він зачудовано. А до того ще й пан Гамфрей Гардинг. Він сидів на гнідому огирі Аеріона, вбраному в ладри з червоно-білими клітинами.
Підступивши ближче, Дунк мовив до лицарів:
— Панове добродії, я у великому боргу перед вами.
— То Аеріон перед нами у боргу, — відповів пан Гамфрей Гардинг, — і ми маємо намір стягнути цей борг.
— Я чув, що у вас зламана нога.
— Ви чули чисту правду, — ствердив Гардинг. — Ходити я неспроможний. Але зможу всидіти на коні — а отже, і битися.
Раймун відвів Дунка убік.
— Я сподівався, що Гардинг не пропустить нагоди ще раз вийти проти Аеріона, і не помилився. А другий Гамфрей виявився його шуряком. Яйкові треба дякувати за пана Робина, якого він знає з інших турнірів. Тож маєте вже п’ятеро бійців.
— Шестеро, — вказав Дунк, ледве рота не розкривши з подиву. До їхнього боку поля підходив лицар, за яким зброєносець вів коня. — Це ж Шторм-Реготун.