Зло

Баграт Людмила

Десь із чотирьох років чоловіками для мене вже були і хлопчики з дитячого садка, бо вони гралися машинками, мали автомати, пістолети та іншу зброю і могли вдарити, якщо я невчасно втручалася у їхні бойовиська; і мій брат Дмитро (він старший за мене на десять років), бо він майже увесь час або малював незрозумілі картини, або гасав з друзями мотоциклом; і друзі мого батька, які приходили зрідка і яких називала просто «дядя». Всі названі представники чоловічої статі були безпечними, іноді грубуватими, частіше незрозумілими, а взагалі досить приємними.

Проте

існував ще ВІН. ВІН – це Чорний Незнайомець, Чорний Дядько, Чужа Людина і ще безліч інших назв, за якими стояло одне – небезпека. Просвіщала мене мама. Саме з нею я вчила правило, яке в нашій родині називали просто «Реченням». Ми займались цим майже щодня, доки я запам'ятала його так добре, що могла б повторити навіть серед ночі, якби комусь дістало сили мене розбуркати.

«Ніколи не розмовляти з Незнайомцем, не підходити до Нього, не брати від Нього подарунків, не слухати, що Він каже, одразу тікати додому чи гукати на допомогу, якщо Він спробує наблизитися, і ніколи, нізащо на світі, в жодному разі нікуди з Ним не ходити, навіть якщо Він запропонує покатати тебе великою гарною машиною».

Ці слова я пам'ятала як «Отче наш». Колір, який у дитинстві асоціювався в мене з небезпекою, зробив це довге речення чорним: Чорний Незнайомець, чорна машина, кожна заперечна частка «не» – велика чорна кімната, кожне «ніколи, нікуди» – довгі чорні коридори, «в жодному разі» – велика чорна зала, а все речення – старовинний чорний замок, де мешкає Чорний Незнайомець, який щодня виїжджає на полювання великою чорною машиною. От тільки полює він не на тварин, а на дітей, передовсім на маленьких гарненьких блакитнооких дівчаток.

У сусідньому з нами домі жила вчителька музики. Вона підробляла репетиторством. Часто, коли я гралася у дворі, з вікон її квартири лунало жорстоке знущання учнів зі старого піаніно. Дивно, я ніколи не чула, щоб вона грала власноруч. Мабуть, піаніно-ветеран вже не могло звучати інакше, аніж болісно зойкати.

У вчительки було дві дочки. Старшу я час від часу бачила У дворі, але їй було десять років, і вона не водилася з такою малечею, як я. А от її сестрича Іринка, біляве чотирирічне створіння, була моєю найкращою подругою, ми завжди бавилися разом, доки одного вечора вона зникла.

Я чекала на неї день, два, три, проте все марно. Її сестри я теж відтоді не бачила. Ніколи. Приблизно за тиждень по тому, як я востаннє бавилася з Іринкою, я зрозуміла, що щось сталося, бо мама прийшла додому бліда, знервована, з заплаканими очима. Вона пригорнула мене, обіймала і цілувала, наче ми не бачилися багато років. Маленькі діти відчувають набагато більше, ніж ми звикли думати. Вони схожі на провидців чи янголів з церковних ікон, в очах яких – безмежне знання. З роками вони втрачають більшу частину своїх здібностей, гадаю, на щастя.

Того вечора я почала плакати не через те, що мама зробила мені боляче своїми нестримними пестощами, як вона, мабуть, вирішила, а через те,

що була до смерти перелякана її страхом. Боже мій, страх був повсюди, він наелектризував кімнату, він, наче протяг холодного вітру, йшов від маминих очей, губів, від кожного її судомного поруху. Як дитині не заплакати, коли доросла людина охоплена таким жахом?

Мама почала заспокоювати мене (чи себе? чи нас обох одразу?) і попрохала мене розповісти Речення. Тоді я, налякана її поведінкою, була готова хоч заспівати Речення, тільки б мамі покращало. Я розповіла його бездоганно, мама ще раз поцілувала мене і аж тоді помітила, що досі вдягнута, взута, а сумки лежать на підлозі.

Про Іринку я наважилася спитати наступного вечора, коли всі сиділи за столом і саме збиралися вечеряти. Тато буркнув щось незрозуміле, Дмитро відвернувся і почав зосереджено щукати у холодильнику ковбасу, хоч вона лежала на столі, Тетяна поскаржилася, що їй вечеря не смакує, і вийшла з кухні. Тоді мама сіла коло мене навпочіпки, погладила мене по голові і, уважно дивлячись у мої очі, сказала, що Іринку з сестрою забрав Чорний Незнайомець, бо вони не слухались мами і самі виходили з двору. Мама розуміла, що рано чи пізно я все одно почую правду, проте вона намагалась зробити її не такою страшною.

– Вони померли?

– Так, доню, але їм добре. Тепер їм дуже добре.

По цих словах тато чомусь вийшов з кімнати. Мама все ще заспокійливо мене гладила і розмовляла зі мною так ніжно, наче співала колискову:

– Вони на небі, сонечко. Подивись, яке воно гарне! Вони стали двома яскравими зірочками і вночі дивитимуться на свою маму, на наш двір, на тебе.

– Але чому вони померли? Вони не захотіли жити в Чорному замку разом з Незнайомцем?

Мамині очі потемнішали, з зелених перетворилися на карі.

– Ніхто не може жити з Чорним Незнайомцем, доню.

– А як же тепер їхня мама? Вона залишилася сама-самісінька?

– Про неї подбають її родичі. Вони заберуть її до себе, з ними їй не буде сумно.

Такою мені запам'яталася історія Іринки та її сестри.

Коли мені виповнилося десять років, я почула її, сказати б, у повному тексті:

Була весна. Тільки-но з'явилися перші квіти. Сестри вирішили зробити мамі сюрприз: принести додому проліски. Вони пішли у ліс самі і зникли. Через п'ять днів їх знайшло молоде подружжя, яке виїхало за місто відпочити. Саме того дня, коли мама так злякала мене своєю поведінкою.

Спершу дівчаток жорстоко зґвалтували, потім різали лезом, а потім встромили у низ живота залізну рейку, яких повно валялося на будівництві нового оздоровчого комплексу неподалік цього лісу, встромили так, що гострий залізний кінець вийшов з рота. їхню непритомну матір привезли в лікарню, але вона не змогла пережити жахливої загибелі доньок і збожеволіла. її забрали не родичі, а санітари з міської психіатричної лікарні. Того, хто вбив сестер (за даними медекспертизи це зробив один чоловік), так і не знайшли.