Зло
Шрифт:
Мені йшов восьмий рік, і в мене було власне кошеня. Його (а це був саме він) звали Ричард, і він був неперевершеним. Пухнасте, блакитно сіре, зеленооке кошеня прорвало лінію оборони моєї сестри і навіть мого батька. Ричард був ніжним, проте з характером, грайливим, проте з почуттям гідности, він був королем, і не любити його було не можна. Але, головне, хоч який незалежний, він знав, хто його любив найдужче, і нагороджував цю людину найдорожчим подарунком, який він тільки мав, – самим собою. Він був моїм улюбленцем, другом і супутником.
Зазирніть котам у вічі, там – знання і, хоч як дивно, хитрість, бо потрібно бути дуже хитрим, щоб вижити, коли знаєш
Так, я була дуже здібною ученицею. Може, саме тому, коли виросла, всі говорили, що я дуже схожа на кішку. Як я це сприймала? Не як комплімент і не як образу. Я бачила в цьому просту констатацію факту, до якого давно звикла. Отож я любила Ричарда і захоплювалась ним, проте була ще одна річ, яка пов'язувала нас міцніше за взаємну приязнь. Страх. Ричард знав про існування Чорного Незнайомця, розумів мій страх перед ним, цим уособленням усього жорстокого, брутального і агресивного, що я бачила у чоловіках, і вияви якого мене так лякали. Ще більше – він поділяв мій страх, бо того ранку, коли я ще раз зустрілася з Чорним Незнайомцем, він був зі мною.
Хоч би як банально це звучало, але моє дитинство було щасливим. Я любила родину, родина любила мене. Коли мені було вісім років, ми всі переїхали до маленького міста, де батько одержав розкішну чотирикімнатну квартиру, майже в центрі. Літні канікули щойно розпочалися, і всі проблеми, пов'язані з новим класом, новими вчителями, незнайомим оточенням, здавалися далекими і неважливими.
Був один із чудових ранків восьмого літа мого життя. Початок на п'яту. Я сиділа на балконі нашої квартири – другий поверх, другі двері ліворуч – і займалася нічим. Того ранку ніщо мало вираз спостереження за деревами, птахами і тишею. Разом зі мною за тишею спостерігав Ричард, п'ятимісячний кіт-підліток з великими перспективами.
Тиша того ранку виглядала незвично: вона була сонячною, абсолютною і, я сказала б, переляканою. Навіть доволі сильний вітер не наважувався порушити її і гуляв поміж будинків, міцно стиснувши зуби. Можливо, я так і не дізналася б, що ж налякало тишу, якби не його Величність випадок. Ричард, демонструючи щоранкову обов'язкову програму акробатичних вправ на перилах балкону, підсковзнувся і впав. З котами таке буває. Може, він був не в формі, а, може, не прокинувся. Хто знає. Та й для чого це тепер? Я злякано зойкнула і стрімголов кинулася надвір. Уже за кілька хвилин я міцно тримала його на руках, перевіряючи, чи всі кісточки цілі, чи не подряпані лапки, і, мабуть, була налякана дужче за нього. Все було гаразд, ми вже поверталися додому, коли я почула цей звук. Взагалі, то був добре знайомий мені ритмічний поскрип. Моя улюблена гойдалка. Та хто міг гойдатись о такій порі? Я була впевнена, що всі ще сплять чи тільки прокидаються. Я не могла побачити гойдалки від нашого під'їзду – її затуляла дитяча гірка.
Оце й була можливість. Можливість відвернутися і піти додому. Вже тоді, я дуже добре пам'ятаю, вже тоді я відчула щось недобре: перелякана тиша, німий вітер, неспокійне тремтіння Ричарда на моїх руках і монотонний скрип гойдалки, немов жалобне голосіння по небіжчику. Цікавість вбила кішку. Я була дуже схожою на кішку і була цікавою.
Не розмірковуючи довго, я пішла на звук і нарешті побачила суперника, який випередив мене того ранку.
Дівчина не гойдалася. Точніше, вона все-таки гойдалася, проте не на гойдалці, а на мотузці, яка обвивала їй шию і міцним вузлом трималася на перекладці. Її ноги похитувалися через доволі сильний вітер і вдаряли сидіння гойдалки, бо звисали сантиметрів на десять нижче за нього. Це й було причиною того дивного дзвону, і тепер я знала, по кому він. Я наче закам'яніла, замерзла, застигла. Я запам'ятала кожну рисочку її обличчя. Воно було бридким. Я не відчувала до неї жалю. Я зовсім нічого не відчувала.
І тут я помітила ще один об'єкт у полі мого зору: метрів за десять від мене на виході з двору стояв Чорний Незнайомець. Я не здивувалася, бо знала, що він просто має бути десь поблизу, бо те, що я бачила, було картиною з його світу. Я сказала: «Здрастуйте» і побачила, як сіпнулася його голова. Він мовчки постояв ще з хвилину, потім повернувся і пішов. Я міцно пригорнула Ричарда до себе і зробила те саме. Ми спокійно прямували від гойдалки, так, наче залишали залу після закінчення вистави.
Коли я прийшла додому, з'ясувалося, що мене не було понад півгодини. Мама чула, як я виходила, і почала непокоїтися. Я мовчки відпустила Ричарда і повернулася до неї. Мій голос був спокійним і якимось сонним:
– Мамо, там на гойдалці дівчина. Вона висить на мотузці і… і гойдається собі.
Мама здивовано глянула на мене:
– Що? Марго, про що ти?
– Там дівчина. В неї синє обличчя, визирни з вікна, сама побачиш.
Мама підійшла до вікна, і я почула, як вона не зойкнула, а якось здивовано охнула, потім швидко повернулася до мене, її обличчя було блідим, проте, хоч як дивно, виглядало молодшим, бо страх розгладив на ньому усі зморшки, а очі здавалися такими великими, палкими і яскравими, як два зелених смарагди. Мама була надзвичайно вродливою в безодні свого страху. Наступної миті вона заговорила. Швидко і діловито.
– Марго, сідай. Негайно. Як ти почуваєшся? Я хотіла спати.
– Дякую, добре.
– На ось випий…
Мама дала мені склянку. Я механічно почала пити і чула, як вона тим часом розмовляє з батьком, а потім телефонує. Не минуло й півгодини, як у дворі зібралися всі, хто тільки міг, – міліція, невідкладна допомога, сусіди. Я не пішла, я вже все бачила. Мама повернулася з лікарем, він оглянув мене, кілька разів про щось запитав. Я почувалася чудово. Відповідала розумно, проте всіх непокоїло те, що я не плакала. Тому мені зробили укол.
Але я не хотіла плакати, бо вже казала вам, не відчувала жалю чи суму. Я не відчувала нічого, окрім огиди, а від огиди не плачуть. Прийшов слідчий, теж ставив запитання. Я все йому розповіла. Все, проте ні слова про Чорного Незнайомця. Я побоювалася, що тоді уколів побільшає. Кмітлива дівчинка. Міліціонер розмовляв з моїми батьками у вітальні. Всі були такі приголомшені, що й не помітили, як я з'явилася у дверях і почала прислухатися до розмови.
Дівчину звали Оленою. Вона зустрічалася з хлопцем з нашого будинку. Як звали – не пам'ятаю. Він був тихою, спокійною і привітною людиною. Його всі любили, бо він умів ремонтувати майже все і завжди допомагав сусідам. Не пиячив, не бешкетував, учився на слюсаря. Проте у скоєному підозрювали саме його.