Бермуды

Шевченко Юрон

–  Александр Сергеевич, вы отлично подготовились к совещанию, даже два галстука надели.

Я похолодел, завел руку за спину и нащупал другой галстук. Смех нарастал, но я нашелся и ответил этому гоблину:

–  Но вы же не будете отрицать, что тот и другой подходят к костюму.

С женщинами до Бермуд мне тоже никогда не везло.

Год я встречался с любимой девушкой Леной и, наконец, предложил ей руку и сердце. Свадьба получилась шумной и веселой, но, главное, я подготовил своей куколке царское свадебное путешествие - поездку в Париж. В советское время это было выше крыши. Естественно, гуляя по столице Франции, мы забрались на Эйфелеву башню. На смотровой площадке у меня захватило дух. И я, вспоминая историю архитектуры, решил блеснуть знаниями и провести обзорную экскурсию для моей супруги. «Вон видишь, дорогая, возле Сены - это музей импрессионизма Д'Орсе, а на другом берегу - знаменитый Лувр, а вон видишь Триумфальная арка, район Дефанс. Какая красота, согласись?» Но она не слушала меня, наклонив голову, смотрела на ползающих внизу крошечных людей. Потом, собрав слюну, плюнула. Она где-то слышала легенду о том, что если плюнуть с Эйфелевой башни, то снова вернешься в Париж. Мне стало очень не- приятно - через год мы развелись.

Я стал встречаться с другой девушкой. Ее тоже звали Лена. Накануне нашей свадьбы я участвовал в групповой выставке в Site des arts и сделал все возможное, чтобы в Париж мы поехали вместе. Когда мы гуляли по городу, Леночка попросила отвести ее на Эйфелеву башню. Я снова стоял на смотровой площадке и, волнуясь, рассказывал ей о великом городе. «Посмотри, любимая, вон дворец Инвалидов, а вон видишь небоскреб - это башня Монпарнаса». Я мельком глянул на нее и чуть не подпрыгнул, она, наклонив голову вниз, рассматривала крошечных людишек, потом плюнула.

Вернувшись в Киев, я забрал заявление из ЗАГСа.

–  Я хорошо их понимаю, - вставился Коляныч, - однажды на Кавказе я мочился в пропасть и испытал неземное космическое чувство.

–  Третью девушку… - начал было Шурик.

–  Третью девушку, - снова перебил Коляныч, - тоже звали Лена.

–  Откуда ты знаешь?
– улыбнулся Шурик.

–  Из твоего рассказа я понял - это твоя специализация.

–  Мы жили с ней гражданским браком два года. Я собирался легализовать наши отношения и предложил пофантазировать, как бы она повела себя, если бы после свадьбы мы поехали в Париж. Лена начала фантазировать: «Ну, в первый день обзорная экскурсия с посещением Эйфелевой башни». Я напрягся. «Я, конечно, посмотрела бы вниз и плюнула». Связь с Леной-3 тоже прервалась. Как только я перебрался на Бермуды, жизнь стала налаживаться. Появились заказы, выставки, роман бурный завел на стороне. Только тут, на Бермудах, я обрел уверенность в себе и внутренний покой.

Геник

–  Хорошо, ну а вы как сюда попали, - спросил Свенсен крепыша Геника.

Геник, чуть задумавшись, включился в беседу.

–  Якби не Бермуди, я вже давно, мабуть, строк мотав би.

–  Это почему?
– удивился Свенсен.

–  Я ж родом з СССР. Все началось у старших классах. Була така в нас Всесоюзна ігра в войну, «Зарніца» називалась, так ми всім школьним кодлом готовились к войне. Военрук нас зашугав превентивним американським термоядерним ударом. У нас же під городом стратегический аеродром. Так він так и сказав: «Пацани, ми под раздачу попадаем первими, Москва и ми». Но самоє большоє впечатленіє осталось від його рассказа про ядерну зиму. Думаю: «Ні хєра сєбє ситуація». Побалакав з батьком, розказав йому все, потом кажу: «Па, давай оборудуєм подвал - ми якраз получили участок на Бермудах». Він мені каже: «Я в принципі не протів». Так ми ціле літо проколупались, но здєлалі на совість. Вгризлися в землю на восім метров, кругом желєзобетон. Стени нержавейкою обшили. Купили запас мінералки на нєсколько лєт. И только послє етого всі оці емікси і першингі стали мені до сраки. Но тут новая проблема. Перейшов я в девятий клас. Глянув на мене батько и каже: «Одного я боюсь, Генка, щоб ти не сів». Я спрашую: «Чого це, па, ти таке кажешь, типун тобі на язик?» А він об’ясняє: «А тому, Генка, шо ти пішов у нашу породу, у нас всі були здорові, як бугаї». Оце він сказав - в той же день пішов я провожать дєвочку на Сорочинці. А тут якраз почались разборкі между Сорочинцями и Квашенцями. На мосту встречают нас два дибілкуватих пацана. Одному двадцать пять, другому двадцать три, я їх в ліцо, конечно, знал. Вони мені кажуть: «Мєряєш спічечним коробком мост і ідеш провожать дальше, отказуешся - получаєш в диню і топаєш додому. А ми самі твою подружку проведем. Вибирай». И главноє, вони ж не оставляют мені выбора. Я кажу: «Ребята, може сьодня не надо, завтра пожалуста, виставляйте хоч полгорода. Я выставлю четирє человека. Пока я предлагав нормаль-ние условія, младший дав мені пощечину. Я механіческі його переєбав, а він якийсь легкий був чи хер його знає. Короче, пацан перелітає через перила, превращаєтся в бетмана и планірує в рєчку. А у мене очко ходуном ходе - убив чи не убив. Тут другий каже, ах ти ж, гад, і на мене. Пришлось йобнуть і його. Я із послєдніх сил старався, шо б не сильно. Він перескочив проєзжу часть моста, обняв перило і затих. Думаю, от люди пошли. Вам у шахматний кружок ходить, а воно биться лізе. На другий день заходить в класс директор з якимсь мужиком і до мене: «Оце, Геночка, батько тих мальчиков, шо ти вчора поклав в травматологію по скорой. А я думаю: «слава Богу, живи шахматісти!». А сам мовчу. А той мужик каже: «Я нічего. Только хотєл посмотреть на девятиклассника, який двум десантнікам морди понабівал». Оце з того времені я став бздіть зони. Воно ж як тільки комусь замєчаніє зробиш, тут же получаєтся якесь члєно- вредітєльство. Я даже батька колись поспитав: «Па, шо робить?» Він мені посовєтував: «Генка, старайся ізбєгать прямого контакта». І ізбєгал. Ізбєгал, потом одному авторитету разбив хавальнік об дом. Він подлєчився, потом собрал человек сорок со всього кутка, нашли вони мене одного і ганяли цілий вечер, єлє я в хату вскочив. Кажу батьку - так и так, па». А вони осмєлєлі, почали камні кидать, матюкаються під вікнами. Виходить батько і питає, шо за шум, синкі. А той авторитет каже: «Пришли ми, старий, за твоїм синочком, хана ему. Лучше по-хорошему отдай нам його, а то щас хату перекінем». Батько так спокойно каже: «Счас, секундочку». А в нас у сінях усігда топор стояв на всякий случай. Батько його взяв, виходить і до авторитета. Як махнув, той єлє успєл голову убрать. Сокира свиснула в сантіметрє от шнобеля. Так ті пацани, все це побачили, ногі в рукі, і як дернули. На всю жизнь забули, гдє я живу. А той главний виєхал в неізвєстном направленіі і сказав своїм дружкам: «У нас не город, а хер зна шо. Лучше я в другом месте авторитетом буду». Всіх тих пацанов я запомнив. И ми з Бліном їх понаходили і понаучували правдє жизні. Остався послєдній. Ловив я його місяця чотире. Він, падлюка, як Фігаро. Ми с Бліном в кіно, він в ресторан, ми в ресторан - він на танці. Блін каже мені - ми як малолєтки сіпаємся. Пошли до нього додому. І там дожидемся. Узнав я по своїм каналам адрес. Прийшли, поднялися на четвертий етаж. Блін питає, - тут будем ждать чи зайдьом. Я разнєрвнічался - столько времені поклали на якогось козла. Ударив кулаком по замку, а ті двері - одно название, двп сплошноє, вискочили вмєстє з одвірком. Заходимо в комнату - там його родітєлі дивляться телевізор і чай пьют, батько мене як побачив - упав в обморок. Не вспів бублик прожувать, він так і стирчав у нього з рота. Мнє його так жалко сразу стало. Мать поблєднєла, трясеться от страха и спрашивает: «Вам кого, молодые люди»? А я питаю: «Галя дома?». А вона: «Тут такая не проживает». Тогда я єй говорю: «Извините, ошибся адресом» і ушов. Це був первий і послєдній раз, когда пацан нє отвєтіл за базар. На мене ще Блін долго обіжався.

Ілі єщьо історія. Сидєлі ми как-то с пацанами в крематорії…

Свенсен очень удивился: «Где?» - переспросил он испуганно.

–  Ты ж людей не пугай, - предупредил Вовчик и объяснил Свенсену.
– Тоскливая архитектура плюс труба кочегарки сделали ресторан «Дружба» похожим на ритуальный комплекс. В городе все так и говорили - пошли посидим в крематории.

–  Так от - продолжил Геник. Сидим, нікого не трогаєм. Балакаєм за смисл жизни, за космос. А за соседнім столиком гуляв якийсь молодняк. Олія рассказивав про чорні дири, про паралельні міри, а малолєткі понажирались, шо-то варнякали, потом як заспівають! Олія про созвездіє Псов, а малолєтки - «Підпалили сосну їз гори до низу». Я іще на них так подивився, но нічего не сказав. Вспомніл, шо батько казав. А Блін був уже врєзаний, набрав мєлочі і кинув в малолєток, шоб заглохли. Оні замолчали. Поднімается Гарагуля - той, шо самий первий в городе стал косичку носить - тоже рама здорова, і шпурнув у нас фужер. Фужер попав в колону і розсипався на атоми. Но це наглость, конечно, була. Ми мовчки поднімаємся і виходим із зала к раздєвалкє. Малолєткі тоже поднялись і пошли за нами. Встали друг протів друга, якийсь хрен, кажуть, із Луцька до бабушкі приїхав отдохнуть, питає: «Хто кінув мелочь?» Він так строго спитав, шо ми не смоглі удєржаться і рассмеялісь. Блін витер сльози і каже: «Ну я, дальше шо?». Той хлопець підходе до Бліна. Удар у Бліна дуже хороший, хльосткий, молнієносний, хотя, конечно, не такий, як у мене, но це деталі. Так от, той з Луцька, долетів до мужского туалєта уже без сознанія. А сунувся аж до женського. Но Блін же не бачив - з боку стоит Гарагуля. Дивлюсь, полетів кулак. Дивлюсь - уже до правої скули долітає, я ще подумав - как нехорошо, ну и молодежь пошла. Оці косички до добра не доведуть. Короче, як бахнув я Гарагулю. Він вскочив в раздєвалку, собрав з вешалок всі пальта, куртки і потух в уголочку. Я дивлюсь - наши понесли малолеток на носаках к виходу - Комлик, Ноща, Смуглий, Олія, Пельмень. Да там одного Смуглого хватило бы на всіх. Я опять чуть не посивів - дивлюсь на Гарагулю, а він мертвий. А в мене перед глазамі колюча проволка, овчарки, бараки. Думаю - от ідіот, ну казав же батько. Колы дивлюсь, наче ворухнувся: «Слава Богу, - думаю, - крепкий парень». Так от взяв я Бліна на плечі і пошов в город, от гріха подальше. А то падло дубасило мене по спини і валувало: «Вертайся в Дружбу, я биться хочу». Єлє упросив його.

На другий день зашли с Бліном в пивнуху біля Центрального гастронома. Взяли пару

кружечок, сіли за столік, опять нікого не трогаєм. Коли чую, чиясь рука легла мені на плечо. Мєдлєнно поворачуюсь - Гарагуля стоить, фонарь на пол-ліца, и каже: «Поговорить надо». А мені мислі плигають по голові: «Шо дєлать? Вони ж ніхто не знають, як я за людей переживаю, у меня же послє каждого удара почті прединфарктное состояніе. Тихо ему так кажу - сідай. Він сів, достав бутилку водкі, і поставіл на стол. Глянув я на Бліна, він мені каже: «Начало разговора мнє нравітся». Почали ми балакать, потом я пошов, купив ще бутылочку, потом Блін сходив, потом пошли брататься дальше, короче, так подружились, что не помню, как домой попал. Хороший пацан Гарагуля, правильний. На другий день проснувся, шо змог вспомнив і дав собі ще одну предпослєднюю клятву, не бити людей ніколи. Прошов тиждень, думаю, от класно, нікому не начистив рило, аж душа співає, поделілся радостью с Бліном, він не повірив, не может бить, чтоби неділя. Я кажу, в том то і дєло, шо тиждень. Блін каже - от время летіт. Ето нужно отмєтіть, я ему кажу, я в принципі не протів, токо в крематорій не пойду, там вічно якесь бидло пиздюліну випросить. Блін каже, полностью с тобой согласен, пошлі в «Удай» і тихо посидим. Пришли, заказали столік, сідім, снова нікого не трогаєм. Блін роказує, як він розводився, я його успокаював, як мог, бачу, переживаєт пацан. Кажу, - всє баби сукі. У мене уже два развода було. Нічого страшного, прорвемся, коли підходить Ольгаофіціантка і каже: «Ребята, мест нет, я к вам за столик еще одного подсажу». Блін каже - давай. Я на нього виразітельно подивися и кажу: «Ты помнішь, шо ми сьогодні нікого не трогаєм». «А как же, конечно помню». Піводить та манделя Юніка. Воно маленьке, худеньке, як курча. Но правда, такий вьорткий, жилістий, думаю, єслі буде видєлуваться, я його взглядом задавлю, гада. Зробив він заказ, випив пару рюмок, дивлюсь, цапануло чувака. Почав у наш разговор встрявать. Каже: «Шо ви тут гундосите? Когда наши прийдут, то вы все черный хлеб будете жрать, а я белый». Ми с Бліном переглянулись, і я ему так строго кажу: «Юнік, ми сейчас вийдем, перекурим, а ти рассчитайся і чеши отсюда. От греха подальше. А Блін добавив: «Ти трохи опоздав з вашими асірійцами. Саргон-второй с войском уже три тисячі лєт в могилє». Вишлі ми в холл, продолжаєм разговор, коли ця бидлина підходить і опять - когда наши придут, вы будете черный хлеб жрать… Блін переспросив: «Не пойняв, ти який будеш?» Юнік объясняєт: «Я буду їсти бє…». Всьо проізошло мгновенно. Я даже не бачив момент удара, бо одвернувся, у мене якраз в носі шо-то засвербіло, токо чую грохот. Юнік вскочив на подоконнік, надел на голову оконну раму і вишел со второго этажа, а внизу менти дєжурили, короче, всіх нас замєлі. Сидим в ментовке. Микола Тіщенко - лейтенант составляє протокол. Я первый раз в жизні проходил свідєтєлєм, так непривично. Блін расстроєнний, мало того, что с женой розвівся, так ще й на ровном мєстє прийдеться платить за стєкло. Я, конечно, понимаю, шо у нєго на душе. А тут еще то падло Юнік плямкає: «Товарищ лейтенант, прошу, запишите в протокол, что они - пидарасты, это весь город знает». Я так спокойно кажу: «Ну за це отвечать прийдеться. Коля, можно я Юніка виведу в коридор і трохи придавлю, шоб цинкував за базаром?» Коли Тіща як развоняєтся: «Ви можете полчаса мовчки посидіть, я і так с ошибками пишу, начальство уже задовбало замєчаніями. Когда отсюда вийдете, будете давить друг друга, скіки захочете». Це був предпослєдній случай. А последній раз я пересрал, конєчно, основательно. Було це зовсім недавно. Наша чулочна фабрика, де я робив мастером-наладчиком, була перекуплена якоюсь анонімною твариною. Яка зробила заявлєніє, шо в цехах воно хоче зробить боулінг-клуб, сауну і стріп-бар. Ми тоді ще були наївними акціанерами. Подали іски в суди і встали на защиту любимой чулки, но коллектив трохи лоханувся. Забувши, шо ми не гражданє Люксембурга і даже не Сієтла. Всі суди повиносили решенія в пользу анонімной тварюки, мотівіруя решенія тим, шо єслі ми хотім в Європу, то городу позарєз нужен стріп-бар. Он без нього задохнется. Ми, як діти, повиставляли круглосуточні пікети із баб. І не пускали на предпріятіє посторонніх. Закончилось це все тим, шо в одно прекрасноє утро фабрику взяло штурмом якесь спецподраздєлєніє в чорних костюмах і байкерських касках. Вони пораскідали баб і блокіровалі всі входи і виходи. Я, конечно, понял, что нам пора сливать воду. Но тут вспомнив: у шкафчіку остались мої плоскогубці, маде ін Герману. Первая моя реакція булла - мать їх так! Но прошло пару часов, как начала меня давить жаба. Думаю - ни хєра собі, три года назад я оддав за них тридцать шесть гривень шестьдесят восемь копєєк. Це, думаю, зараз такі самі потянуть гривень на пятьдесят. І, главноє, єслі би знать, шо вони попадуть нормальному чєловеку, то нічего, а то ж точно якомусь падлу достануться. Я єлє заснув. Перед глазами плоскогубці блимали поліровкой. Це був не сон, а сплошноє мучєніє. Утром я встав, поснідав и пошов гулять собачку, а сам кумекаю. Як я дальше без інструменту жить буду. І тут я подумав, фабрику ці сукі вже забрали, но плоскогубці я їм хрен отдам, короче, пошов я на работу, перестрибнув забор біля кочегаркі, іду до себе в цех. Коли стоїть один і питає так удівльонно: «Ты как тут оказался? Хто пропустил?» Сначала, конечно, було трохи бздошно, чувак здоровий, кобура со «Стечкіним», балон «Черемухи», дубина и радіостанція рипить на поясі. Я йому так по-дружескі кажу: «Понимаєшь, остався там мой інструмент. Одна нога тут, другая здєсь - ти мене не бачив, я тебе не знаю». А той пацан начинає виделуваться, каже дергай отсюда мужик, пока башку тебе не отбил. Все цеха опломбированы. Поняв? Мне так обидно стало. Я йому кажу: «Синок, я по возрасту тобі в отци гожусь, так шо ти батька оцэ будеш пиздить?» А сам так по сторонам аккуратно подивився. Він каже - як буде приказ, і батьку наваляю. Я його питаю: «Хто тебе, такого умного, сюда послав?» Он отвечаєт: «Считаю до трех, считать буду быстро, если не успеешь исчезнуть, не обижайся». І начинає - раз, два. Оцэ вин як сказав два, кров так и хлинула мені в голову. Думаю, от несправедливість какая! Тут він каже - три. І я со всєй дурі, як приложився, він у польоті ефектно перевернувся, і тут його зустріла купа металолома. Хлопець розкинув руки, лежал неподвіжно, давая понять, ето все моє. Я тихонько єму сказав: «Залізяки можешь забирать, а плоскогубці хрена». І я оце после этого случая решил - ні, треба перебираться на Бермуди. Скоко по лезвію ходить можна, хватіт іграть з судьбой!

Дверь в очередной раз открылась, из темного проема вы-глянул Вовчик, пригласил за стол. Юхансен что-то спросил. Свенсен обратился к Вовчику. «Друг спрашивает, можно ли ему еще раз посмотреть, как работает звонок?» Вовчик пропустил компанию, нажал кнопку, постоял минуту, наслаждаясь ревом своего самолета, и тоже вошел.

Снова налили, выпили и тихо стали точить молочных поросят, запеченных целиком в гречневой муке. Шведы очень хвалили местный продукт хрен.

–  Всё хотел спросить, - разгрызая хрящик, обратился Свенсен к Опанасу.
– На тринадцатой линии «Ситроен» стоит, там я ежедневно вижу человека, заваленного бумагами, он постоянно что-то пишет.

–  Это Евгений Васильевич Тихомиров, - вместо Опанаса ответил Арнольд.
– У него переписка с графом Репниным из Парижа. Он пишет письма украинским скоропысом, исключительно гусиными перьями.

–  С кем переписка?
– одновременно спросили уставшие удивляться Свенсен, Петерсен и Юхансен.
– Почему он пишет в машине? Ему негде жить? У него нет ноутбука?

Арнольд жестом остановил иностранцев, капелька жира скользнула под ремешок часов:

–  Я расскажу - это интересно, доставай диктофон, - обратился он к Свенсену.

Жека

–  Он, как и многоуважаемый Петро, был когда-то владельцем одной бермудовской акции. Но обстоятельства вынудили Евгения Васильевича продать и акцию, и гараж. Бермуды, пользуясь правом первой ночи, всё у него выкупили. Машину он приобрел лет десять назад и не ездил на ней ни одного дня. Тачку притянули на веревке, бывший владелец навешал Жеке лапши, мол, нужен лишь косметический ремонт, забрал деньги и исчез. А ее даже Петро не смог поднять.

–  Мынуточку, - обиженно взвился Петро.
– Тогда все упинанось в гноши, понучанось немонт доноже машины наза в два.

–  Так вот, - продолжил Арнольд, - Жека упросил нас разрешить лето поработать в машине.

Его соседи недавно завели ребенка. Девочка подросла, и единственным развлечением для нее стал бег из кухни в комнату. Она любила резко окрывать дверь, ручка которой гахкала по бетонной стене. Это ей очень нравилось. Когда ей надоедала дверь, она играла железной кружкой и батареей. А под окнами Евгения частная фирма арендовала часть хоздвора промышленного предприятия. Они устанавливали противоугонные сигнализации на автомобили. Поэтому, кроме дверей и батареи, Жека с утра до вечера слушал пиканье, вытье, щелканье и бульканье цивилизации. Однажды не выдержав, позвонил соседям. Дверь открыла почти двухметровая мама девочки. Выслушав претензии соседа, она соединила толстые черные брови на переносице, глубоко вдохнула, отчего бюст шестого размера, подрагивая, поднялся до уровня глаз Евгения и, обдав его чесночно-луковым амбре, рявкнула: «Воно дитина, понімаєш? Нехай грається».