Бот
Шрифт:
Після того як Тіто повернув на схід і від’їхав на двадцять кілометрів від узбережжя, дощ ущух.
Тіто спробував уявити, що зараз відбувається на пляжі. Цікаво, чи рибнагляд перекрив доступ до затоки? Чи взяли на аналіз зразки води та рибу? Навряд. (Тіто цього, звісно, не знав і не міг знати, але ще до заходу сонця про колосальний викид риби рознюхали столичні телевізійники. Канал RTS не пожалкував грошей і відправив до узбережжя гелікоптер. На той момент, коли рибалка вів свій пікап до Ґуаякіля, освітлений вертолітними прожекторами та завалений рибою берег затоки показували у вечірніх новинах. Після того як Тіто залишив безлюдний пляж, на берег викинувся ще один кит, молодий семиметровий горбань, тож кадри вийшли справді вражаючими. Слідом за RTS новину підхопили еквадорські канали TC Televisiо`n, Canal Uno, Teleamazonas,
Згадавши традиційну ранкову рибну товкучку в рідному селищі, Тіто відчув, як щось ворухнулося в грудях. Серце без жодної видимої причини забилося швидше. Що? Що не так? Чоловік спохмурнів і навіть збавив швидкість, притиснувши авто до правого краю шосе. На мить він уявив, як без поспіху йде ярмарком. Повсюди дешеві китайські вантажівки; хтось торгує зі столів, хтось із підігнаних до пологого берега плоскодонок, дехто просто із землі; проходи заставлені різнокольоровими пластиковими ящиками, наповненими малою рибою; на облуплених дерев’яних столах світять розпоротими черевами більші рибини – тунці, робало, марліни; мертві акули, вирячкуваті молот-риби та гігантські скати лежать на лінії прибою, наполовину занурившись у пісок; довкола них смалять цигарки чоловіки, що їх виловили; стійкий рибний запах насичує повітря, розповзається в усі боки, здається, навіть змінює колір неба; луска неначе шаром тонкої криги вкриває землю перед столами; навколо снують натовпи селян і перекупників із міст провінції та Ґуаякіля; сотні морських птахів хмарами кружляють над лотками, чекаючи на мить, коли вдасться поцупити залишену без нагляду рибину чи шматок риб’ячого м’яса; вгодовані дружелюбні дворняги метеляють хвостами, труться під ногами покупців і по- собачому посміхаються, випрошуючи… Стоп!
Тіто обома ногами вгатив по педалі гальма. Вискнули шини, кузов занесло на мокрій дорозі, чоловік ледве встиг перехопити кермо та вирівняти пікап.
(мертвий кашалот)
(мертва риба, обрамлена винесеними на берег водоростями)
і
(сотні морських птахів хмарами кружляють над лотками, чекаючи…)
Несподівано Тіто Мелендес зрозумів, що так насторожило його на безлюдному пляжі неподалік Пуерто-Лопес. Там не було птахів. Довжелезний безлюдний пляж, ніби рибний відділ гігантського супермаркету під відкритим небом, був ущерть завалений мертвою рибою або ж рибою, що от-от готувалася померти, а у повітрі над ним не кружляло жодного альбатроса, фрегата чи чайки. Жодного!
Тіто тримав обидві руки на кермі та дивився на вогні Ґуаякіля, що прорізалися крізь чорноту на сході.
IV
Першою істотою, що постраждала на суші, став собака Мелендесів – плямистий дворняга із кличкою Пачакамак. На відміну від господарів Пача не голодував, не гребуючи підхарчовуватись об’їдками, щурами чи навіть жуками, яких у Пуерто-Лопес вистачало. Що, втім, не означало, що собака має відмовлятися від запропонованої хазяйкою риби. Чистячи принесених чоловіком жовтохвостів, Марія Фернанда раз у раз підкидала Пачакамаку риб’ячі голови.
Ненаситний, як і всі дворняги, Пача конкретно переїв. Через півгодини після того, як Тіто вирушив до Ґуаякіля, собака ледве дихав, а його живіт виглядав таким роздутим, наче всередину заштовхали пивну бочку. Хоча насправді проблема полягала в іншому: Пача пожирав переважно риб’ячі мізки.
О 19:10 собака заскавчав від болю та почав потроху відригувати з’їдену рибу. Ще через п’ять хвилин Пачакамака затрусило, м’язами шиї та передніх лап прокотилися болісні судоми. Дворняга виблював усе, що з’їв того дня, та це не допомогло – судоми не припинилися.
Марія Мелендес зауважила, що з її псом почало щось коїтися десь о пів на восьму, коли
По-справжньому Марія занепокоїлася лише тоді, коли Пача став видавати горлом дивні звуки, більше схожі на лев’ячий рик, настільки гучні, що, долинаючи навіть крізь зачинені вікна, вони оглушували її, і сіпатися та підкидатися так, наче до його лап і хвоста попід’єднували електроди. Собака звивався, крутився, підстрибував на два метри над землею, шкрябав лапами голову, терся мордою об мокру землю і гарчав, наче щось роздирало його зсередини. П’ять чи шість разів Пача з розгону кидався на стіну будинку. Відлітаючи, дворняга по кілька секунд лежав на землі та корчився; Марія побачила густу піну, рожеву від крові, що скапувала із роззявленої пащі, та засмутилася ще більше, вирішивши, що собака сказився і їй тепер доведеться зо три тижні колоти уколи.
За десять до восьмої – у той час, коли Тіто в’їжджав до Ґуаякіля, – у Пачакамака з рота, ніздрів і вух пішла кров. Через хвилину собака звалився у канаву біля дороги, затих і більше не ворушився.
Перед тим як сісти вечеряти, Марія зателефонувала Тіто, їй не терпілося розповісти про Пачакамака, проте чоловік торгувався з Педро Касальєсом і не почув дзвінка. Коли за півгодини, залишаючи Ґуаякіль із п’ятьма порожніми дротяними кошиками, Тіто побачив пропущений дзвінок і передзвонив дружині, Марія Фернанда Мелендес, на жаль, уже не могла відповісти. Жінка лежала на підлозі спальні у неприродній позі посеред калюжі ще теплої сечі. Із кутиків її очей і вух тягнулися цівки гарячої крові. Через чотири години лікарі, які приїдуть на виклик Тіто Мелендеса, скажуть, що причиною ґвалтовної смерті став інсульт, хоча ніхто з них так і не зможе пояснити, із якого дива – й узагалі яким чином – людина з настільки потужним крововиливом у мозок перед смертю розтрощила всі меблі у своїй кімнаті.
Після від’їзду лікарів, доки не приїхав Ернесто Мелендес зі своєю дружиною, Тіто сидів, скорчившись у формі ембріона біля вхідних дверей свого будинку, і мовчки плакав. Рибалка не промовив ні слова і не піднімав очей, коли старший брат кострубато втішав його. А що йому було казати? «Знаєш, Ернесто, думаю, що це я вбив Марію»?
Ернесто з дружиною обмили Марію, вклали тіло на диван у вітальні (під шкірою на передпліччях, литках і біцепсах відчувалися тверді гульки завбільшки з абрикосову кісточку – наслідки жахливих судом, які проривали м’язи померлої перед смертю) і запевнили Тіто, що самостійно владнають усі питання щодо похорону.
Бачачи, як виснажився й охляв молодший брат, Ернесто Мелендес приніс із кухні смаженої риби та ледь не силоміць узявся годувати Тіто. Тільки проковтнувши другий шматок, Тіто збагнув, що його брат прийшов із порожніми руками, тож він, Тіто, їсть свою рибу.
– Ти де взяв рибу? – давлячись, запитав рибалка. Якщо не брати до уваги того, що він белькотав, викликаючи швидку допомогу, то були перші осмислені слова, вимовлені Тіто після смерті дружини. Чоловік розумів, що це, мабуть, не зовсім те, що треба сказати, але страх, наче лавина мурах, розповзався тілом і скеровував думки в єдине можливе русло: риба. Триклята риба! Тіто не мав певності, однак здогадувався, що слугувало причиною смерті його дружини.
– У тебе на кухні, – відповів Ернесто.
Тіто виплюнув м’ясо, що лишалося в роті, та помчав до раковини, над якою спробував виблювати те, що вже з’їв. Змучений голодом шлунок не захотів розлучатися з їжею.
Що-небудь пояснювати Тіто відмовився. Випровадивши старшого брата, рибалка сів на ліжко та приготувався зустріти мученицьку смерть. Він сидів, розсвердлюючи очима темряву, рахуючи удари серця, і чекав на корчі, трясучку, потьмарення свідомості, на які-небудь інші, напевно, дуже болючі наслідки отруєння, але нічого не відбувалося. Через півгодини після того, як пішов Ернесто, вимотаний перипетіями минулих днів, Тіто заснув.