Діви ночі
Шрифт:
Коли він пішов, Марунька пробує винувато всміхнутися до мене:
– Ти гніваєшся?
– Я буду гніватися ще сильніше, якщо ви не покладете мені зараз на стіл тих триста крабів від старого.
– Всі триста? – нетямиться з подиву Леська.
– Всі триста. Це ж я малюватиму портрета, а не ви.
– Але ж… але ж…
– Мені
– Ой ні! – скрикує Леська і про всяк випадок відсовується з крісла на другий кінець столу. Зате я присовуюся до Маруньки і ніжно пригортаю її стан.
– Пе-ре-стань! – белькоче вона. – Давай поговоримо спокійно. Годинники ми віддали. Зараз підемо звідси. Хочеш, перебазуємося разом до іншого ресторану? Хочеш?… Ще когось розіграємо? Ну? Ясу?
– Охі, кицюню. Я завдяки вам влип в історію, з якої мушу виплутатися. І мені потрібні гроші. А ви собі пливіть, куди завгодно і на всіх вітрилах. Вам тільки сюди заборонено вступати. А так – свобода. Можете чкурнути хоч на Сахалін. А мені нема куди чкуряти. Я залишаюся зі своїми клопотами сам на сам. І ніхто мені не допоможе. Ясно? Викладайте бабки!
Марунька бере Лесьчину торбину і відраховує гроші.
– Шуруємо звідси, – каже Леська. – Мені вже ця кнайпа обридла.
– Ну, добре, чао, – ніжно всміхається Марунька і, чмокаючи мене в щічку, кладе в долоню гонорар.
Потім вони йдуть, кидаючи наліво й направо прощальні погляди. Пора й мені. Я допиваю пиво і в цей момент чую над головою:
– З вас шістдесят вісім сорок.
Я закашлююся і витріщаю здивовані очі на молодого, але нахабного офіціянта. Його обличчя ввічливе й незворушне. Коли я бачу такі гладенькі обличчя, у мене виникає палке бажання заліпити його кремом. Але на столі кремів нема. Зате є чотири порожні пляшки шампанського, дві з-під горілки і кілька з пива. Є ще салати і м’ясне асорті – улюблена страва усіх офіціантів Радянського Союзу, адже на ній завиграшки можна заробити цілих п’ять карбованців,
– Не розумію. Хіба з вами не розплатились?
– Ні. Прошу розрахуватись. Закриваємо.
– Але ж це все замовляв не я, а ті двоє. Ми з дівчатами замовляли одне шампанське і два пива, це коштує сім карбованців.
– Та-ак, мені що – міліцію кликати?
Міліцію? Цього ще мені бракувало. Але викинути отак ні сіло ні впало аж шістдесят вісім карбованців? Не на того напали.
– Давай, клич, – кидаю байдуже і беруся за те асорті. Якщо вже гудіти, то хоч на ситий шлунок.
Зала поволі вилюднюється. За кілька хвилин біля столу виростають дві постаті. Офіціант і… мій знайомий міліціонер.
– Привіт, – каже Микола і, повернувши голову до офіціанта, додає: – Осічка, Вася.
– Як то?
– А так. Осічка. Наш чоловік. Навару не буде.
– От чорт! – всміхається офіціант. – А я думав, рагуль якийсь. Як і ті… Да-а… Ну, нічо… А ти тоже, – хляпає мене по плечу. – Ти тоже – х-хе! – дайош! Сказав би зразу, я б і… То, може, пару грам?
– Ну, принеси, коли не жалко, – погоджується міліціонер і сідає біля мене. – Та прибери тут.
– Айн момент! – не знати чого тішиться Вася, збираючи порожні пляшки.
– То ви разом працюєте? – підморгую Миколі, коли залишаємося самі.
– З дурнем попрацюєш…
– Та чого. Спосіб не з найгірших.
– Ну да. На хліб заробляємо.
Тим часом Вася пурхає метеликом. Ось він уже наливає з графинчика, ось підсовує салат, ставить свіжу тарілку асорті, потім перехиляє келишок горілки за наше здоров’я і щезає.
Сидимо в порожній напівтемній залі.
– То ти що, дійсно про ті годинники не знав нічого? – питає Микола.
– За кого ти мене маєш? – відказую діловим тоном. – Якби я взявся, усе було б шито-крито. Навіть ти нічого не занюхав би.
Конец ознакомительного фрагмента.