Девочка с персиками

Яременко-Толстой Владимир

– Не сломаете, она крепкая, в случае надобности выдержит Содом и

Гоморру. А я нею не пользуюсь. Когда я понял, что детей мне уже достаточно, я разобрал ее и унес в подвал. И вы представляете? Моя жена, которая до того беременела как кошка, вдруг перестала беременеть?!

Мы пошли за кроватью. Это было чудное сооружение с толстым пружинным матрасом. Кровать была огромной. Она занимала почти половину зала, превращая всю галерею в спальню. Мне это не понравилось.

– А как же нам устраивать выставки, если здесь будет стоять кровать?

– Ничего, пусть стоит, она не мешает, – сказал Ив, неожиданно меняя тему. – Кстати, а что ты будешь читать в институте славястики?

– Буду читать украинскую лирику.

– Украинскую лирику? Ты пишешь стихи по-украински?

– Да, пишу… Я ведь жил на Украине несколько лет. Тусовался в

Одессе и во Львове. С украинской литературой вообще кранты. Там ничего не происходит. На Украине нет ни одного поэта, который бы чувствовал язык. Поэты пишут на суржике – причудливой смеси русского и украинского или же канцеляритом.

– А когда ты все это написал?

– Уже давно, но эти стихи до сих пор остаются невостребованными.

– Ты никогда не читал их на публике?

– Никогда! Но я сделаю это на закате 20 века, чтобы Украине не стыдно было потом обернуться назад. Чтобы хоть что-то осталось в ее культурном наследии. Чтобы можно было внести эти стихи в школьные хрестоматии!

В венском институте Славястики никогда не собиралось и никогда не соберется больше столько людей, как в тот декабрьский вечер 1999 года. Даже на выступление Нобелевского лауреата Бродского в 1992 году пришло во много раз меньше.

Срывая с себя одежду, я вскочил на кафедру, с которой читали свои мертвые лекции живые трупы. Свои трусы я бросил в толпу беснующихся студенток, и она их поглотила. Мой хуй болтался в воздухе на уровне их лиц, губ, носов и я чувствовал, что она рассматривают его с большим интересом.

Возвышаясь над ними, я обрушил на них поток своей поэзии. Они смеялись, аплодировали и не хотели меня отпускать. Но я кончил, точнее сказать – дочитал и спрыгнул вниз, чтобы смешаться с народом и промочить водкой пересохшее от декламации горло.

Запела Ольга. Ко мне подошел Преподобный.

– Привет, – сказал я. – Не думал, что тебя здесь увижу!

– Меня пригласила Фиона, жена Перверта, я тебя с ней сейчас познакомлю, она здесь учится, – сказал он.

– Неужели у Перверта есть жена? – удивился я. – Надеюсь, что самого Перверта здесь нет!

– Нет, он бухает в компании Пятаковой. Приударяет за фрау Мельников.

– Вот так новости! А что же хер Мельников? Не ревнует?

– Представляешь, они с Ирочкой решили быть прогрессивными и жить как свободная семья – free family, так как они друг другу уже за столько лет надоели. Теперь они договорились между собой, что могут трахаться на стороне сколько угодно. И он, и она.

– Ха-ха! Какие модные ребята! Какие прогрессивные идеи! Они по-прежнему рассказывают историю о том, как я хотел отравить Андрюшу?

– Нет, сменили пластинку.

– Не может быть!

– Теперь они рассказывают о первой ночи фрау Мельников после того, как они пришли к решению трахаться на стороне. И она решила потрахаться… с кем бы ты думал?

– Теряюсь в догадках!

– С Гудком!

– С Гудком?

– Да. Он привел ее к себе в свою прокуренную до запаха прокисшей капусты мансарду…

– И?

– У него не встал.

– У меня бы тоже не встал…

– Он стоял перед ней и в панике

дергал себя за свой маленький сжавшийся хуйок, который не становился больше и тверже. В итоге она ушла.

– И теперь всем об этом рассказывает?

– Да. Каждый день и помногу раз.

– А что говорит Гудок?

– Он покинул компанию, не в силах выносить позор. Говорят, у него депрессия.

– Нельзя допустить, чтобы он наложил на себя руки! Гудок – симпатичный урод!

– А вот и Фиона, она – ирландка.

Фиона оказалась толстой сдобной телкой, слепленной из белого дрожжевого теста, подобные тела хочется подолгу месить. На руках она держала грудного ребенка. Бедняжка, она была из хорошей богатой семьи и полностью содержала своего супруга, вкладывая деньги в его сомнительный талант, оплачивая ему бесчисленные уроки, рожая ему детей. Я в глубине души презираю мужчин-празитов, хотя это наверно очень кайфово – сидеть на шее у бабы.

У меня же всегда в жизни получалось наоборот – бабы садились на шею мне. Проклятье! Повернувшись от Фионы, я столкнулся с Юрой. Я предлагал ему ехать с нами на юг, но он отказался, сославшись на то, что может там сорваться и пойти в казино. Он не играл уже несколько месяцев. За ним следом шла Карин.

– Отдай мне "Ос"! – ныла она. – Это моя картина! Я могу вернуть тебе твои 273 шиллинга, но ты должен отдать мне будиловских "Ос"!

Почему ты молчишь? Отдай мне "Ос"!

ГЛАВА СОРОК ЧЕТВЕТАЯ

Стихозы на украинской мове, читанные мною голым в венском институте

Славястики в пятницу 10 декабря 1999 года

ДРАНА ОРИШКАОришка драна захотілаКупити мила, бо потілаСтаренька ратиця її…А у сім'ї сказали: – "Годі!Бо не бувать такій негоді!Усі ми хворі та брудні,Не лише ратиці одні!""Про нас подумай!Та іди до кухні поратись!Біди щоб не було від тебе знову –Ти краще зший собі обновуЗ ганчірок та мішків з-під проса!Ти не одна брудна і боса!""Вари вечєрю –Та поноса у нас щоб потім не було!Бо буде знати все село,Що знову ми дристали в поліВ кущах картоплі та квасолі…"Оришка ратицю потерла,Шматок старого сала зжерла,І почвалала за сарай,Де вив прив'язаний бугай…Гіркі вона ковтала сльози,А коло хати квітли рози…ДУМАЯ за селом побачів пані,Що у салдатському жупаніТягла додому возик дрів,Та трошки сіна для корів.Її б узяв я у долоні,Та губи б цілував солоні!Солодкі б щоки цілував,Її б від холоду сховав.Але в очах її тривога,І хата, що стоїть убога,Окрай села,В очах її.І вії опускає долу,А її у думках голуВже бачу, вже моя вона!І хай то не моя вина,Що злидень яІ подарункиНе піднесу за поцілунки!А десь у лісі, де чаклункиЖивуть з бабусіних казокСтоїть засніжений бузок,Та виє дикая тварина…По небі пробіжить хмарина,Та вже нема її.РОМАНСВи у вашому ліжкуПіднімаєте ніжку,Посміхаєтесь ніжноСніжним ранкомМорозним.Ваші губи рожевіНіби рани ножевіНа моєму коханніІ страждання душі.Ви така неповторна,Ви така непокорна,Ніби небная птаха,Ніби горня коза.І у вашомі ліжкуВи читаєте книжку,Тихо чєшете кішку,Піднімаєте ніжкуСніжним ранком.І раком,Заголяючись сракой,Встали ви,Щоб побачіти сонцяПроміння!ПЕРЕКЛАД З РОСІЙСЬКОЇ (не стучи в мою дверь кулаком)Не стукай в мої двері куркулем!Не відчиню тобі, ти знай, падлюка!Ти був банальним бугаєм,Вже інший тут мене баюка!Та не дзвини мені, не смій!Я до світання тут кохаю,В моєму ліжку добрий змійМене на просині катає.Йому я лагідно сміюся. Він теж.Шепочє: – "О, моя милуся!Бентеж мене! Мене бентеж!На тебе я не надивлюся!"Тебе ж я, може, теж кохала,І лиш цілуючи тебе,Я те кохання відчувала,А ось кохав-но ти мене?Мене ти кинув, мов ганчірку,Пішов до іншої, мудак!Та, хлопчє, треба знати мірку,І треба, хлопчє, знати смак!Та ось я іншого цілую,Він, як і ти – смачний брунет!Я з ним кохаюсь і милую,І забавляюсь тет-а-тет…Я хочу, щоб мене кохали,І цілували у ночі,А на світанні не кидали,На те кохання плюючі!!!ДУМА ІІДе в піднебесся льне Карпата,Та виють вовки за селом,Жила дівчинонька кирпата,Кормилась давнім ремеслом.Коли веслом по чорній річціЧовнв гнала свого вона,Лиш вітер у чєрвоній стрічціТихенько борсав, та волнаЇї гойдала, мов дитину,По березі пасли скотинуЛихі гуцули…Лихо вжеВона зазнала в раннім віці,Коли пішла попечєриціВона із батьком на смітник.Та раптом батько якось зникІ долу пав – кривава стрічкаТекла з грудей, і печєричкаВ руці його, маленька, біла…Вона по батьку голосила.Та чула інші голоси:Брехали пси, ворожа силаВвійшла тим ранком до села.І мати горя не знесла –Сконала скоро… ВідтодіБіда біді сестрою стала:Радянська Влада лютувала,Та долю страшну готувалаВсим тим, хто не хотів її.Сльозами повнились гаїТа гори набухали кровью –Блукала смерть по Придністровью…І поховався у КарпатахНарод наляканий по хатах.Нехай ганьба на супостатахЛежить… Життя собі біжить,Не зупиняючись на мить…Де в піднебесся льне Карпата,Та виють вовки за селом,Жила дівчинонька кирпата,Кормилась давнім ремеслом.І, підібрав подол спіднички,Вона ходила по порічки,Що чєрвоніли коло річки,Мов краплі крові…ПОЕМАЯкого трястя баба НастяРозповідала тих дурниць?!Бо не ходив до молодицьКривий Панас!Він пас колгоспнії отари,Замріяно дивився в хмари,Та прагнув в думках на ПарнасВвійти із віршами своїми.Та не судьба здійснитись мріїЙого була…З села отаруВін в ранці гнав колись давно,Коли кров в жилах, мов вино,Була ще –Розповів циганці,Що шляхом поспішала в Київ,Що слави чєрв все серце виїв,І що не знає, що робити –Чі заголити їй спідницюУ мокрих від роси кущах?Або побігти у крамницю, і,Ніби ложка у борщах,Втонути у горілки пляшці?Та вибрав перше, і по ляжчіВже гладив юную циганку,Що вийшла на дорогу з ранку,Щоб пополудні до ПодолуДістатись…Ноги з-під подолуСтирчали білі і м'які,Та свіжі, ніби огірки,Що щойно зірвані на ланці…Любов свою віддав циганці.І душу їй свою віддав,І все забув, і не згадавНічого…І як з молитвами до БогаНещасна мати не зверталась,Ніщо тоді не врятувалоПанаса-хлопця, катувалоЩось у душі його його…Йому циганка ворожила,Та так його приворожила,Що інших він не знав дівчат,Усе про неї думав думку,Отару пас і пас курчат…Та, якось взимку взяв у сумкуДві картоплини й сала шмат,Замісто зброї ржавий цвяхІ шляхом вирушив у шлях…Зустрів його в дорозі лях,Що їхав з міста, і новиниРозповідав про те про це,Як підженився до Горпини,А потім вийшов на крильце,Гукнув: "Коня мені і шаблю!Я всих красунь землі приваблю!"Та геть з подвірря поскакав.І лютував мороз на дворі,В коморі теплій лях заснув.Панас підкрався, та куснувЙого за вухо, потім цвяхаДістав, та вдарив в груди ляха…А пізно ноччю в тому ж шинкуЦиганка родила дитинку.І, замотавши у косинку,Сказала: "Наша доля, синку,Така от…"Він її не бачів, і сина теж –Дванадцять років відхуячівВ сибірськом таборі між веж…А потім знову пас отари,Та не ходив до молодиць…Якого трястя баба НастяРозповідала тих дурниць?!ДУМА ІІІМуху почєпивши на гачок,Рибу я ловив в ставку колгоспному,А Мишко ганяв у кулачокІ стрибали коні в полі росному…О, Мишку! – дитинства вірний друг,У мішку, де луг стриба до яру,По весні знайшов тебе пастух,Що додому гнав свою отару.На шматки порубаний ти був,Хто зробив це – невідомо досі…Я таку тоску тоді відчув,Що згадав, як ми малі і босіБігали до школи і колиВчітеля нам ставили коли,Ми сміялись.Вдома нас лупили,А у школі вже лупили ми –Тих відмінників,Що вчились на п'ятірки!І вони ковтали сльози гіркі,Зі сльозами разом жовті соплі,Випускали з горла дикі воплі,Їх носи, опухлі, мов картоплі,Нас втішали…О, Мишко, Мишко!Я згадав, як бив тебе Сашко!А за що – не помню,Хоч убий!Злодій

тойБув небезпечний дуже,Та ти зчєплявся з ним,Відважний друже!Було усе,І був Мишко, ставок,І танцював яскравий поплавок –Осіннім ранком по росіКлювали добре карасі.Ходили цаплі по болотіІ цап колгоспний їв траву,Старий Іван піймав сову,Та мав лише три зуба в роті…Не бачів я того мішка,У котрому знайшли Мишка…ДУМА ІVА він здурів,Вона сцапіла,Він реготав,Вона ревла.Лежить Шевчєнківська могилаБіля ревучого Дніпра.Реве Дніпро,Дівчина піснюСпіва собі про козака,Та грають хлопці в "дурака",І навіть лівая рука не знає,Що зробила права,На що вона не мала права,Але зробила…У селі кують залізо ковалі,Кують кольчуги та мечі,Вже засурмили сурмачі…І завтра вранку на світанні,Поснідав галушок в сметані,Я їду в Київ, де у ЛавріБессмертнії поєта лавриВіддам народу –Хай народ собі втішається…В город піду сапати буряки,Та вирубати будяки.В ставки біжать дівчата голіКупатися.Заляжу в полі:З підзірною трубою будуДивитися на товсту Люду,На довгоногую Одарку,Що з нею цілувався в парку,Коли ми швендяли на танці –Я в картузі, вона в панамці.Та на малу веселу Ірку –Колгоспну зірку та красуню,Таку до сладощів ласуню,Таку ласкаву та бентежну,Завжди зі мною обережнуІ не пускавшую до хати.Та на патлату чорну Сашку,Та на прищату булу Машку,Та знов на Люду,На Одарку…Після обіду вип'ю чарку,Почну смалити папіроси,Приносять свині опороси,Бо постаралися кнуриКолись вечірньої пори.Пориюсь знову в огороду,Та заспіваю гімн природі.І в кучу бичого ьгімнаРаптово втраплю близ гумна.Реве Дніпро, реве ревучій,Сердитий вітер завива,Дівчина пісню обрива,Ту, що співала про козака,Та вибігає в поле мака.Шука коханого в степах –Знаходе лише зграї птах,Та хижих натовпи комах.І повертається до кручіСвоєй недолі і Дніпра,Де прала милого одежу,Та я за нею вже не стежу.Широкий тихо застогнавІ заревів, і тихо гнавЇї в Туреччєну…ДУМА VВ сараї хрюкалим кнури,Помиї сьорбали з корита…Та раптом, ніби з-під кориБерези крапляВийшла ти –Струнка,Наряджена,Умита.Сідало сонце,Лютий вітерНіс холод –Ніби воду з відерПлескав на нас.Панас сердитийСтріляв з рушниці по качкам,І роздавали діточкамДядьки якісь чужі – не наші:Канфети, яблука, гамаші,Книжки з малюнками, платочки,Яскраво вишиті сорочки.Колиб не вітер був, вониЗазнали б, сукіни сини,Як до дітей отак –З дарунком.Я регіт відчував під шлунком.Казились діти.Раді-раді:Дівчата – хусточкам, помаді,А хлопці вже були в засаді,Щоб одібрати у дівчатЇх скарби.Квів вишневий сад.Оришка-баба товстий задРукой чєсала, та співала:"Я хочу сала, сала, сала…"Гуляли, люба, ми з тобою,Тут, розпустивши хвіст трубою,Пробігла кішка…Біля яруЗустріли ми уже отару –Кішок, собак, качок, коров…Вони брели кудись, немов,Шукали долі в чистім полі.З-під людськой вирвавшись неволіБрели отак кудись…Дарма! Де їм знайти такі корма,Що їм давали на селі –Дари ланів, дари землі!?Сідало сонце за хати,Переді мной з'явилась тиЗ важкої чорной темноти.Кішкам хвости ми накрутили,Та їх на волю відпустили.ДЯДЬКО В КОРОНІСховався хтось у цьому лісі,Та тихо гілками гойда.Колись я бачив – дядько лисий,Тікав до річки, де водаБула чєрвоною від крові.Надів корону він на лоб,Та тут побачів він ворону –Її ганяв здоровий жлоб.Бджола летіла за нектаром,Водили баби хоровода,А дядько лисий (даром, даром)Шукав в бурхливій річці брода.Оришка з лантухом картопліДивилась – дядько роздягався,По щокам розітерши соплі,Вона побачіла – купавсяВ короні лисий дядько.ТемноНа дворі стало,Ніби ноччю…Оришка гикнула непевно,Забувши соромність дівочу.Купався лисий дядько в річці,Співали на деревах птахи.В той день згоріли в жаркій пічціТуда попавшії комахи.Оришка з лантухом картопліПрийшла додому тільки вранці.І мати в утрішньому сонціВже працювала на ділянці.Ховався хтось у лісі темному,Здоровий жлоб ганяв ворон.А дядько в царстві у підземномуЗнайшов ще декілька корон.Та, блиснув зубом діамантовим,Він снідав гілками ялинок.Спідницю підібравши бантом,Ввійшла Оришка у будинок.ЕТЮДПоезії прозора цівка,Мов молода весела дівка.Вірш,Ніби тополь при дорозі,А словоЯк ліхтар на розіДвох вулиць,Що зхрестили містоБез сенсу,Наміра,Без зміста.Блукаючи по місту цьому,Зустрінеш,Крапку,Риску,Кому…БИЛИНАНарод, що звів святі основиНовогіродського кремля,Хай воля славиться митця,Жнеці, мисливці, риболовиДивились тихо, як вівцяКрокує полем.Мирно, чємноВона щіпає очерет,Та озираться даремноНа принців,Вилізших з карет.Шепочє хтось: "Вівця крокує!Вівця крокує, Боже, Ти,Що світ створив із темноти,Помилуй Мя!Не стану більшеГрішити я перед тобою,А краще з торбою, з торбоюПіду по світу, по хатам –Вклонюся тут, вклонюся там…Щоб пребувала воля Ця,Та щоб дивитись, як вівцяКрокує полем, лісом, лугом,І стати їй надійним другом,Оберігати і пасти,О, Святий Господи, прости!Прости мене, прости народи,Що обробляють огороди,Щоб потім перти на базари,Мов хижі лютії хазари,Картопля, яблука і сало,Та все їм мало, мало, мало…"Світило сонце, вітерецьГойдав в низині хутірець.І курка не несла яйця,А всі дивились, як вівцяКрокує полем…Мирно, чємноВона щіпає очерет,Та озираться даремноНа принців,Вилізших з карет.ЗАГИБЕЛЬ КИЄВАСинє небо зламалосьТа гепнуло долі,На Подолі дівкиПоховались до хат.Горобці верещалиВід страху, від болі?І дві кволі істотиДивились,Як падає град…Град холодний з дощєм,Град дідів і бабів,Хліба кусень з борщєм –Їжа скромна рабів.Хто привів нас сюди –До дніпровськой водиУ садки яблоневого квіта?Де в степах колосистого житаНаша скрутная доля зарита…Хай копита конейНас несуть в темряву,Де щіпать кобилиКриваву траву,І куди не ступалаЛюдини нога,Де завжди завиваєСкажена пурга.І Олена невиннаВ той день понеслаВід Святого, напевно,Від Духа…Але Града СвятогоВона не спасла,Бо коли почалась заваруха –Хтось младую ОленуЗа вуха схопивІ до кручі підвів,І в дніпрі утопив…Пив народІ дівчат гвалтували дядьки,А у ЛавріПовстали з могил мертвяки…І з околишніх сілПрибігали хряки:Підривали широкі каштани,Від людей вимагаючі шани.На майданіЗнайшли в чємодані дитя,Що сказало:"Олена дала нам життя!"А на кручі Дніпра,Де сконала Олена,Жаба раптомЗ'явилась зелена.І страхіття такеПотягло по землі,Зло у Граді Батьків лютувало,Та невиннії душіПсувало…Синє небо зламалосьТа гепнуло долі,На Подолі дівкиПоховались до хат.Горобці верещалиВід страху, від болі?І дві кволі істотиДивились,Як падає град…

ГЛАВА СОРОК ПЯТАЯ

Зимняя Венеция. Анна Итальянская. Башня в Маростике.

Венецианский вокзал Санта Лючия встретил нас солнцем и относительным по сравнению с Веной теплом. Было градусов десять плюс. Мы зашли в одну из привокзальных кофеен, чтобы позавтракать.

Памятуя о том, что эспрессо в Италии это не то, что эспрессо вне

Италии, что это всего лишь один глоток очень крепкого кофе, а не целая чашечка, мы наебнули по пушистому каппучино, присыпанному сверху стружками горького шоколада.