Диваки
Шрифт:
— Слухай, Миколо, я таки по новому методу весь час пхав воза, а ти, як Буланий, тягнув…
Хотів засміятися і не зміг — від холоду звело щелепи.
Микола злегка стусонув друга під бік кулаком:
— Завтра побалакаємо, — і потюпав далі в темінь.
Але сталося так, що вони побачилися не скоро. Обидва добряче простудились і пролежали кожен по тижню.
Бригадир дядько Василь дуже шкодував, що так сталося, бо таких беручких і старанних їздових, як вони, казав, йому важко знайти. А шукати треба було, бо фрукти зріють і баритися із здачею їх на приймальний
Коли Микола з Сашком повидужували, серпень уже кінчався. Пора було готуватися до школи.
Розділ четвертий
НОВЕНЬКА
— Мико-оло, вставай, — будила вранці мати.
Він лупнув очима, поглянув на вікно. Сонце
тільки позолотило вершечок тополі.
— Ще ж рано.
— Нічого, синку, вставай. Я їду на город, не розбуджу, то й школу проспиш.
— Не просплю.
— Бач який. До півночі з Сашком телевізора дивишся і книжок, мабуть, не зібрав…
— У сумці он, — сонно буркнув Микола і знову заплющив очі.
Але мати була невблаганна. Увімкнула радіо і стягла з сина ковдру.
Микола мляво, мов старезний дідуган, подибав у сіни вмиватися. Ноги плуталися, як у бадилинні.
Незабаром повернувся у хату вже побадьорілий.
— Новеньке одягай, — показала мати на стілець, де висіли на спинці старанно випрасуваний новий учнівський костюм, голуба сорочка і піонерський галстук.
Доки одягався і взувався, мати засмажила на газовій плиті яєчню. Микола поглянув на сковорідку, і йому відразу захотілося їсти: серед білого озерця лежали зарум’янені шматочки сала і, наче очі здоровенної риби, блимали два тремтливі жовтки.
— Не бешкетуй там, слухайся вчителів, не маленький уже… — наставляла мати.
Щоб укоротити оті напучування, Микола швиденько ум’яв яєчню, випив склянку молока і перекинув через плече туго набиту книжками та зошитами польову військову сумку, яку батько з армії колись привіз.
— До Сашка зайду, — кинув з порога: боявся, що мати заверне, бо ще було ранувато йти до школи.
Як одчинив хатні двері, з діжки вискочив Кудлай і вчепився зубами в сумку.
"Невже розуміє, куди йду? — дивувався Микола. — Авжеж, знає, хитрун, що тепер менше з ним гулятиму… А що, коли навчити його носити сумку? Здорово буде! І як раніше не додумався?.."
Зняв із плеча сумку, тицьнув Кудлаєві. Той ухопив її за ремінець і поволік по землі до своєї діжки.
Еге-е, так не годиться!
Відібрав у собаки сумку й спритно перемахнув через невисоку дротяну сітку-огоролсу в сусідній, Сашків, двір. Слідом за ним перестрибнув огорожу і Кудлай.
Сашко саме витягав з печі обвуглену половину гарбуза. Батько, зігнувшись на стільчику, взував заляпаний грязюкою плескатий черевик. По тому, як він сопів носом, Микола одразу визначив: дядькові Павлові й сьогодні похмілля.
Горе з цим Сашковим батьком. Пити почав, коли ще працював районним рибоводом. Так потроху й звик до чарки. За це дядька Павла торік зняли з посади районного рибовода й перевели рибоводом до їхнього, лепехівського, колгоспу. Однак пити він не кинув. Сашкова мати, тітка
Бідно жили Сашко з батьком. Траплялося, що в них і хліба в хаті не було. Коли б не садок та не город, що його мати упорала весною, а Сашко доглядав ціле літо, то хтозна, як би воно й велося…
Дядько Павло врешті взув черевики, крекчучи, підвівся з стільця, підступив до вішалки, де висіли його засмальцьовані піджак і кепка, від яких завжди пахло рибою і ставковою водою.
— Тату, а їсти? — спитав Сашко.
— Не буду, — хитнув головою.
Одягнув піджак, надів кепку. Трохи постояв, подумав, зачерпнув із відра кухлем води, випив одним духом. Тоді мовчки посунув із хати.
— Я думав — ти ще спиш, — перегодя озвався Сашко до Миколи.
— Давно вже встав.
Сашко поглянув на новий Миколин одяг, і тінь смутку впала на його обличчя. Сам він був у старому. Штани прим’яті, на колінах попротирались, і сорочка на ліктях аж світилася наскрізь.
— Мені мама теж купить нове, — мовив по хвилі.— А тато обіцяв, як поїде в місто, картуз купити. Уже й голову зміряв.
Микола подумав, що Сашко все це вигадав. Чув, як сусідка говорила, що тітці Оксані тяжко самій з дітьми. А дядько Павло якщо й одержить зарплату, то зразу ж і проп’є. Але промовчав.
— Бери, ламай, соло-одкий, — підсунув Сашко до друга, як полумисок, половинку печеного гарбуза. — Це той, що на яблуню дерся.
— Не хочу, вже поснідав. їж скоренько, щоб першими прийти.
Та коли Сашко почав їсти, Миколі також закортіло покуштувати. Відламав шматок. Гарбуз і справді був смачний.
— Поклади й мої,— як вони покінчили з гарбузом, простяг Миколі Сашко дві книжки, щоденник і кілька чистих зошитів.
Микола запхнув усе те до своєї сумки, від чого вона ще більше розбухла.
Сьогодні вранці сільські собаки можуть спокійнісінько бігати попід дворищами, коти дрімати на осонні, гуси пастися обабіч дороги на спориші, кури кублитися на попелищах і горобці цвірінькати, скільки їм заманеться, на деревах і огорожах. У них не жбурлятимуть хлопці грудками й паліччям, не полохатимуть — вони поспішають до школи. Поспішають, бо треба першими прийти, першими вскочити в клас і захопити кращі місця.
Найбільше Миколі і Сашкові (та й не тільки їм) подобалися місця на задній парті біля вікна. Хлопці захоплювали їх і минулого, і позаминулого року, але сидіти довго на них не доводилося, класний керівник пересаджував обох наперед, ближче до вчителя. Але надії вони не втрачали: може, таки пощастить цього навчального року. Чому? А тому, що в цьому році в них поміняється класний керівник. Ірина Тимофіївна після закінчення п’ятого класу сказала, що наступного року назавжди кине вчителювання, бо не хоче губити свого здоров’я з такими вариводами.