Диваки

Комар Борис Афанасьевич

Сливи здали, одержали квитанцію і одразу рушили додому.

Микола сидів у передку, правив конем, а Сашко, тільки-но поминули переїзд, зняв мокру сорочку, виставив її на гарячий зустрічний вітерець, щоб просихала. Обидва мовчали, кожен думав про своє.

"Чого це він узявся мною командувати? — розмірковував Сашко. — Зроби те, піди туди… Що я, менший за нього? Ну на зріст він вищий і сильніший. Але хіба це по-товариському — хвалитись силою? Ні, так далі не буде! Дзуськи!.."

Миколу

бентежило інше. Побачив на станції, як формується состав, як паровоз переганяє з місця на місце вагони, і знову зароїлися його думки навколо вдосконалення. Правда, досі вдалих винаходів він ще не придумав, та спробувати ще раз можна.

Цієї весни під час цвітіння фруктових дерев передбачалися заморозки. Про це заздалегідь повідомляло радіо, писали газети. Щоб морози не заподіяли шкоди садам, радили окурювати їх димом. Але ж клопоту з цим чимало — розводити по садах вогнища. Ось Микола й знайшов, здавалося, чудовий вихід. Що, коли від димаря провести в сад трубу? Топиться в печі або в плиті, вариться там, хату обігріває, а заодно й сад окурюється. Адже це дуже вигідно і головне — ніякої мороки. Почав був уже й трубу з дощок збивати. Жаль тільки, що мати не дала докінчити. Розламала, розкидала його незвичайну споруду. Ще й полаяла:

— Хату мені спалити захотів!..

Був у Миколи ще не менш важливий винахід для садів.

Найбільші шкідники вишень, як відомо, шпаки і горобці. Тільки-но дозрівають ягоди, вони цілими зграями налітають на дерева. Отоді й з’являються над садами химерні опудала у драному одязі, у старих, потертих шапках. Та шпаки і горобці швидко звикають до нерухомих сторожів і незабаром до того нахабніють, що сміливо сідають і на самі опудала.

Микола зробив опудало нової конструкції. Руки в нього вимахували, голова кивала, бо до них були прив’язані довгі мотузки. Смикне за одну мотузку — піднялась рука, смикне за другу — звелася друга, за третю потягне — закиває голова.

Шпаки і горобці, ніби шуліки, розліталися всюдибіч від нового страхопуда. Та й цього разу мати втрутилася.

— Дурне ти собі діло придумав, — сказала. — Як ото вже морочитися з опудалом, то краще самому кишнути на шпаків, вони й полетять.

Це так, коли в маленькому саду, тут, може, воно й справді не потрібне. А якщо в колгоспному? Там можна поставити одразу десять, двадцять, п’ятдесят удосконалених опудал і від кожного протягти мотузку на вишку. Тільки закружляють шпаки чи горобці біля якогось опудала, тим і смикай. І не треба бігати та кишкати. Сиди собі і пильнуй…

Попереду показався гайочок. Микола потягнув за віжки, звернув Буланого з дороги.

— Куди? — підхопився Сашко.

— У ліщину. Горіхів нарвемо.

Заїхали в саму гущавину. Коня прив’язали до стовбура листатого клена, а самі пішли шукати горіхи. Незабаром кишені були повні, і хлопці присіли на траву.

— Сашко, що я

приду-умав! — пожвавішав раптом Микола, і очі його заблищали.

— Що, кажи вже.

— Раціоналізацію, от що!

— А-а, — махнув зневажливо рукою Сашко.

— Ні, ти послухай, — аж сяяв Микола. — Паровоз на станції, коли маневрує, то вагони не тягне, а пхає. Питаю стрілочника, чого це він їх штовхає. "Так зручніше", — каже. Тоді я згадав — читав десь, що й на річках теж часто буксири пхають поперед себе баржі.

— Навіщо?

— Легше, мабуть. Ось давай запряжемо Буланого, щоб він не тягнув воза, а пхав. Колись, може, усіх коней у колгоспі так запрягатимуть.

Розпрягли Буланого, повернули в голоблях головою до воза і почали в такий спосіб його впрягати. Кінь стриг вухами та косив очима на хлопців.

Виходило не зовсім до ладу. Ужі від хомута не налізали на дугу, а голоблі стирчали високо вгору, мов жерла гармат.

— Ет, — чухав Микола потилицю, — упряж не підходить, і голоблі треба переставити.

— Нічого, — підбадьорював його Сашко, — він уже захопився Миколиною раціоналізацією. — Це дрібниці. Давай голоблі прив’яжемо до хомута віжками, без дуги.

Спробували й так. Нокнули на Буланого, а той уперед не хоче йти, все задкує.

— Сідай на воза, за вуздечку тягтимеш, — звелів Микола.

Сашко сів, потягнув до себе Буланого за вуздечку, але кінь все одно не слухався, мотав головою, оступався назад.

— Батогом, батогом його піджени!

Микола взяв батіг, стьобнув коня. Очі в Буланого налилися кров’ю, ніздрі роздулися. Він рвучко смикнув, виплутався з голобель і став дибки. Сашко повиснув у нього на вуздечці, як павук на павутині.

— Відпусти! Відпусти його! — закричав Микола.

Сашко відпустив уздечку і впав на землю.

Буланий голосно форкнув, вигнув хвоста і помчав на дорогу.

Хлопці кинулися коневі навперейми, але за ним тільки курява знялася.

Микола з Сашком зупинилися, постояли, дивлячись розпачливо вслід Буланому, аж глядь! — дорогою із станції котить підвода, а на ній вусатий їздовий, за яким вони на заготівельному пункті чергу займали.

— Чого це він утік од вас? — спитав дядько. — А віз де?

— Та… заїхали в гайок, хотіли перепрягти. Щось у кущах зашаруділо, зачмихало, захрюкало, він злякався і дременув, — на ходу вигадував Микола.

— Отуди к лихій матері! Як же ви тепер додому добиратиметесь?

Хлопці опустили голови, мовчали.

— Ну, добре, поїхали, причепимо вашого воза, я вже дотягну до повороту. А там один стерегтиме його, другий збігає за конем.

Так і зробили: прив’язали за голоблі воза до підводи, і вусатий доправив їх до повороту.

— Ох і влетить нам! — важко зітхнув Микола, як дядько поїхав од них.

— Буланий усю збрую розгубить, — міркував уголос Сашко.