Диво
Шрифт:
Але чим далі, тим більше знаходив відповідних слів до подій, які відбувалися навколо нього, відбувалися з ним самим і його князюванням, і все те в місцях, означених закладками Коснятиновими, так немов то зробмв і не він, а вища воля вказала, куди покласти здоблені емаллю платівки.
Про Анастаса Корсунянина, єпископа київського, який оддав усі багатства церкви Богородиці Болеславові, вітав прихід польського владці до Києва, втік потім з ним, коли ж попросився назад, то Ярослав не пустив його до Києва, і той умер на чужині: «Священикові ж Абіятарові повелів цар: іди ув Анот, свій хутір, бо й ти заробив смерть.
Поставити на місце Абіятара Анастаса, а на місце царя Давида - князя Володимира - і все збігається.
Про Святополка:
«І рече йому цар: зроби так, як він промовив: убий його й поховай, щоб зняти з мене й моєї родини кров, що Иоаб пролив безвинно. І нехай господь оберне кров його на його голову, бо він убив двох таких, що були безвинні й лучші його…»
Иоаб - то Святополк, а два безвинно вбиті - Борис і Гліб. Збігається.
Про Брячислава:
“Коли ж ізвідси вийдеш, хоч би поза потік Кедров, так зараз-знай се - мусиш умертщ кров же твоя впаде на твою голову».
На Судомирі так і сказано було Брячиславу. Збігається.
Про самого Коснятина:
«Так певно, як живе господь, що укріпив мене й посадив на престолі батька мого Давида, та по своїй обіцянці устроїв мені дом: сьогодні буде страчений Адонія. І дав цар Соломон наказ Банеї, і вбив його той, і вмер він».
Адонія - Коснятии. Банея ж - боярин Ситник. Збігається.
І ще безліч разів, як і в Соломона: «І повелів цар Банеї; він вийшов і стратив його, н тон умер».
Де взявся Ситник? І нащо він? Чи послухатися слід було княгиню в її гидливості до пітливого боярина?
Сказано князеві, що з Деревлянської землі вийшов старий волхв. Мав на собі шмат берестяної корн, щоб прикрити сором, та на плечах вовчу шкіру для підстилки, годувався даровизною, мав тоболи, повні берестяних збитків, у яких записано слова великі і жахаючі. Гине вся дідизна, палиться, топчеться, сходить кадильним димом під хмари, а на землі не лишається нічого, земля стоїть гола й обдерта, погинули давні боги, а які й лишилися, то підривають їх у пущах дики, шмагають дощі. Переповісти все казане святим ие надавалося. Треба було чути від нього. Він ішов понад ріками з диких пущ, брався на Чернігів, огинав Київ здалеку, мовби ловив його у зашморг своїх намов, люди звідусюди стікалися слухати святого. Земля Деревлянська споконвіку насилала з своїх потаємних лісів усілякі чуда, але це було чи не найбільше.
Між людьми пішов поговір, що волх - святий. Упокорював лютих звірів так, що хвости їм закручувалися собачим бубликом, а голови лагідніли, мов у жінок. Мав коло себе отрока велемудрого, який потверджував усі слова старого волхва.
Літо стояло палюче, горіли ліси, трави, спалахували села й городи. З'явилися знамення ва небі. Насувалося, по всьому видно, лихо.
Ситник довго крутився, поки наважився доповісти князеві про святого чоловіка.
– Святий?
– князь навіть не здивувався.
– Як то?
Але Ситник був переляканий навсправжки.
– Дивись на мене, князю. Поглянь меиі в очі. Мовлю правду. Всі кажуть: евятни.
– А ти?
– Не знаю. Вперше в житті не знаю.
– Святому не місце серед людей, - спокійно сказав Ярослав, - нащо його
– Ага, так, - Ситник умирав од задухи.
– То що ж?
– Сказано тобі.
– Ага, так…
– Іди…
Той щез, а князь пішов до молитви.
В порубі - незбагненність. Вся справа в тому, що вже не можеш зупинитися, якщо посадиш бодай одного чоловіка. Виявляється: це зовсім просто і легко, тв ве бачиш його, він не бачить тебе, і ти живеш собі далі, мовби нічого й нб сталося, і княгиня тебе цілує так само палко, і віддані завобтгливо зазирають до очей, і бог тебе не карає. Тоді ти пробуєш посадити ще одного і ще (а причину завжди легко відшукати, причина завжди та сама: для загального добра!) - і знову все йде заведеним чином, все гаразд, бо держава постійно вимагає пожертв і треба її вдовольняти.
Опріч того коли відбираєш волю в ішішх» здається тобі. що додаєш її собі. Тоді народжується дика хіть позбавити волі якомога більшу кількість людей, ие розбираючи,, вивні воии чи ні. Але відміряно завжди кожному - лиш на одного. Від народження до смерті.
Згодом спитав Ситника:
– Де святий?
– Тут, у Києві.
– Де?
– Там, де слід. У порубі.
– Приведеш крийома до мене. На Берести.
– Але ж тут нема порубу!
– Ситник був трохи ображений:
як то так ие мати на князівському дворі порубу?
– Викопай печерку в глині. Глина суха, гарна, заспокоює людину. Ніде нема такої глини, як київська.
– Ага, так. Обох?
– Хто там ще?
– Отрок з ним.
– Отрока пристав на послугу святому.
– Втече, - сказав Ситник, - Як тільки випущу з порубу - втече.
– Чи тебе вчити? Печеру замкни дубовими дверима. А отрок і так не відійде від свого навчителя. Ти ж од мене нікуди не втікаєш?
– Тож я, князю.
– Всі люди однакові.
– Але ж ти, князю…
– І князь - чоловік. Аби ти не був такий темний, то міг би взнати дещо про владик земних. Римський імператор Марк Аврелій, великий трудівник і філософ, - а що може бути вищого за володаря земного й філософа - так от він сказав, звертаючись до кожного з нас на високому місці: «Остерігайся, щоб не сцезарився, утримайся скромним, добрим, щирим, поважним, натуральним в умилуванні справедливістю й богобоязністю, будь зичливим, милим, доступним, витривалим у виконанніобов'язків».
– Сова про сову, а всяк про себе, - Ситник усміхався трохи погірдливо, - писано не про нас.
– Грамоті не тямиш і досі?
– спитав Ярослав.
– Лічба мені мила.
– Меди продавати?
– Які меди, князю! Тепер не продаю - лиш купую. А купувати тяжко: багато треба. Як сам варив, то тільки-куштував. Тепер варити забув, пити навчився. В стольному городі ніхто нічого й не вміє робити, тільки п'ють та їдять.
– Нащо таке кажеш? Зібрано тут найбільших умільців. Цінний люд у Києві мешкав.
– А по мені - то ніхто ні до чого не здатен! Сидять сиднем та супроти князя змови готують. І так по всій землі. Якби на мене то Дав би я кожному чоловікові властиве число, щоб знати, де, хто і як. І прибуває тоді до тебе воєвода чи тіун і доповідає, що Харько з Вовчої Пущі, який має число таке й отаке, лихословив про всеблагого князя нашого. А вже що князь тоді звелить - карати Харька чи милувати, - те й збудеться.