Диво

Загребельный Павел Архипович

–  Де б же ти настачив часу на всіх людей, коли й землям ради не даси? Велика наша держава. То там у ній щось колотиться, то ще десь хтось голову піднімає.

–  Тоді, князю, так: довірені люди. Посадовити скрізь таких сповірених, перевірених, передовірених.

Ярославові набридла балакучість Ситникова. Не звик, щоб той довго затримувався в горниці, ніколи не садовив його перед собою, тримав на ногах, щоб той знав міру, але сьогодні, мовби в передчутті лиха, боярин розбазікався.

–  Були вже такі, як ти, - сказав з неприхованою насмівікою, - багато літ тому назад в грецьких містах Кротоні й Мегапонті запанували філософи, що над усе ставили числа. Під приводом обожнювання лічб філософи оголосили реєстрацію всіх чоловіків, при тій оказії ув'язнюючи запідозрених у бунтарських

задумах…

–  Оце ж і я…

–  Тоді, - не слухаючи його, вів далі князь, - збунтувався весь народ і поогнав філософів. Чи й ти цього хочеш?

–  Що ти, князю!

–  Ну, то гаразд. Іди.

Рано вдарили морози; вибили всю ярь і озимицю, заповідався й на той рік голод, а в північних землях вже й так пішов мор, неспокійно стало в Новгороді; Ярослав зібрав дружину, пішов на втихомирення, на всіх п'яти кінцях, навіть на Неревському й на Славенському блукали по Новгороду зчорнілі, опухлі люди, щодень юрмовища голодних насували на княжі житниці, грозилися, вимагали, просили, благали, але сторожа стояла твердо, голодних відштурхували списами, надто настирливих били, люди падали коло житниць, повних того самого хліба, що вирощений був руками цих людей, лежали тихо, неспроможні підвестися, вмирали, так і не збагнувши дивної речі: як же так, що он там, за товстими дерев'яними стінами житниць, лежить хліб, надбаний ними, а вони вмирають з голоду, чому це так і навіщо?

Коснятин з свого порубу перед смертю все ж, мабуть, встиг-таки переслати до Мстислава грамотку, а може, старший брат і сам надумав позмагатися з Ярославом за Київ і вже давно вистежував його дії, бо, як тільки Ярослав кинувся на втихомирення Новгорода, Мстислав, зібравши свою дружину, взявши за союзників нещадно до того приборканих ним касогів і хозарів, вийшов з Тмутаракані, швидко добрався до Києва і став вимагати, щоб йому відчинено брами города.

Кияни не пустили до себе Мстислава. Досить з них було й Святополка з його тестем і дикими печенігами. Мали тепер свого князя, а більшого й не бажали. Мстислав, звиклий до битов у чистім полі, не став тупцювати під валами київськими, переправився через Дніпро й подався на Чернігів.

Знов довелося посилати Ярославу за море по варягів, знов прибула до нього дружина, але вже не Еймундова, а Хаконова, який за цей час вже вийшов у суперники Еймундові, надто ж у вихваляннях своїми подвигами та своєю золотою лудою, і вся дружина його дібрана була мовби не для битви, а для ви-красовування - високі, дужі, вродливі, всі в дорогому вбранні, з коштовною Зброєю, ворог не витримував самого виду цієї дружини, засліплювала вона, обезвладнювала своїм сяйвом, своєю пиховитістю.

Та все те вийшло намарне, бо Мстислав чомусь вибрав час для битви не денний, яи водилося, а нічний. Війська двох братів зійшлися в Сіверській землі, кодо Лиственя, в чорну грозову ніч; Мстислав пустив на варягів сіверян, яким однаково було - вдень чи вночі бятис, земля ж бо їхня, все їм знане й звичне, вони посунули на варягів такою лавою, що ті не витримали, а тут ще вдарили з засідок касоги, вилітали з дощових потоків бистрі, як чорні змії, розлякували варягів своїми гортанними незрозумілими криками, варяги не витримали, дали спину супротивникові, кинулися врозтіч, втікав і сам Хакон, загубив при втечі важкого свого золотого плаща, втікати довелося й князеві Ярославові. Не чув він, як Мстислав став на полі бою, освітлюй білими блискавицями, прогримів своїм гучним голосом: «Як не тішитися! Тут лежить сіверянин, а тут варяг, а власна дружина ціла!»

Але Ситників чоловік якось зачув ті слова Мстиславові, через Ситника стали вони відомі і Ярославові, може, через те й побоявся Ярослав сідати в Києві, знов подався до Новгорода, збирав довго воїв, лякаючись отої вцілілої дружини Метисла-вової, і лиш повсні цього року прийшов сюди і, уклавши в Городці мир з братом, сів на київській столі, здається, твердо й назавжди.

Ірина вже народвла сяка Ізяслава і дочку Єлизавету та й знов була при надії, рід Ярославів розростався, князь утверджувався на землі, наслідував свого отця Володимира, не було вже видимих супротивників, але й невидимих вистачало; нависали вони постійно погрозою над першим чоловіком у

великій землі Руській: то мор, то голод, то, несвокій, то непослух, а то просто темнощі и небажання йти слідом за своїм князем, недовіра до нього, - а чим викличеш довір'я?

Більшість пробує досягнути слави в битвах, жахи і відворот -ність яких згодом, змінюються блискучою героїкою пісень і легенд. Але чого досягають? Імператор ромейський Василій все життя провів у походах, не вибрав часу навіть на одруження, громив цілі царства, бойові знамена переможених тяглися по багні, прив'язані до ослячих хвостів, тисячам бранців випікано очт,- задля чого? Ось вмер Василій, а на троні сидить його брат Константин, ятшця, розпусник, ганьба не тільки імперії, а й цілого людського роду.

Чи взяти Болеслава польського, прозваного навіть Великим. Торік у гордині своїй дійшов до того, що коронувався на короля (здається, купивши ту корону в папи римського, чи що), а заледве два місяці побув королем і вночі, несподівано для своїх придворних, а ще більше, мабуть, для самого себе, скінчив своє бурхливе життя, лишаючи володарем Польщі сина Мішка, якого відразу намірився перетворити на свого ленника імператор германський Конрад, який нещодавно замінив умерлого Генріха Каліку, що теж, здається, все зробив вогнем і мечем для ствердження свого, а от вмер і перервався його рід, германські маркграфи і єпископи вибрали на з'їзді коло Рейну Конрада, почавши нову імператорську династію.

Голова, накрита шоломом, відвикав думати. Зненавидів Ярослав за ці роки походи й битви, ніколи не любив військового ремесла, а тепер і поготів. Виборював, вивойовував собі право на спокійне князювання, на справи великі, а тепер мав, нарешті, перепочинок і ось став перед нез'ясованістю: що ж далі? Оточували йогр бояри, воєводи, блазні, священики, лакизи й захожі мудрагелі, купці свої й їужі, блискучі іноземці, що юрмилися здебільшого навколо княгині, яка кохалася в пишноті й багатомовності приблудних вельмож; все якось ускладнювалося, не було вже тих. простих, суворих, іноді, щоправда, хитруватих людей, всі вони то погинули, то відійшли від князя, лишався він з цим юрмовиськом; мріяв очолити весь народ землі Руської, зібрати його воєдино, сказати йому щось особливе, почути й від нього, але народ і далі був десь далеко, в лісах і полях, народ стояв осторонь так само безмовний і насторожений, як і в часи Ярославового дитинства, народ тільки й ждав, щоб заявити про своє право, про свої вимоги: дай мечі моє, бо маю до того право, бо я живий, бо я жнець, я ловець, я швець, я грець.

Пресвітер Ларивон, чоловік розумний і начитаний, міг дати відповідь на все, що стосувалося Святого письма, житій великомучеників і'святих, але й не більше. Князь Володимир любив оточувати себе людьми дужими, буйносялнми, від самого споглядання на яких хотілося жити довго, весело й безжурно, такого він наставив і пресвітера своєї церкви в Берестах, Ларивон більше скидався на здоровенного коваля, переодягяеяого в священицькі шати, однак тілесна дебелість, мабуть, заважала йому мати гнучкість розуму, він здатен був тільки до того, щоб твердо оволодіти вже існуючим, в його голові вмістилися всі святі тексти й догмати, він знав усі хитрощі ромейського красномовства й плетіння словес, але ото й усього. Він був занадто досконалий у своїм знанні, щоб підтримувати постійну цікавість до себе, втомлював своїм знанням, своїм красномовством, в ньому відчувалося щось чи то набридливість від повторювань, чи то вже й ознака занепаду. Бо хіба ж вивершення будь-чого на світі вже не знаменує початку його знищення?

Так розпадається щойно укладений союз поміж двома чи кількома державами. І дім збудований починає руйнуватися від хвилі його остаточного збудування. І ціле місто теж живе в розвитку. бадьорому й молодому, тільки допоки окреслиться його ядро. Потім місто починає розповзатися, побічні нарощення поглинають колишнє ядро, яке дало наймення цьому городу, і вже маємо щось незграбне, кволе, хворобливе. Чи не тому погинуло так багато столиць?

А хіба ми не вмираємо, вже народившись? Питання - в тривалості. Ніякі молитви не поможуть. Єдине спасіння - виповнити своє життя діяннями якнайвищими, якнайщільніше виповнити. Тоді життя буде довге й прекрасне.