Диво
Шрифт:
Але Гордій Отава мовчав. Міг би багато дечого сказати балакучому геру Шнурре, та, бач, ролі в них були такі, що в одного не затулявся рот від захвату своїми успіхами, своєю переможністю, а інший мав тільки мовчати або ж відповідати на запитання, які може поставити йому будь-хто з переможців, запитання найнесподіваніші, найбезглуздіші, найобразливіші, найобурливіші, однаково, його обов'язок тепер полягав тільки в тому, щоб задовольняти цікавість переможців, вволювати їхні примхи, підтверджувати їхні припущення, і все то без жодної спроби опору, бо з огляду на військовий час він може бути віднесений до людей, що становлять небезпеку для нового ладу, як це вже мало й не сталося через непотрібну запопадливість функціонерів гестапо, і якби тільки він так вчасно
Професор Отава відчував себе в ролі приреченого задовольняти забаганки переможців навіть тоді, коли вони покинули сірий будинок гестапо, і коли вони вечеряли в ресторані з написом на вхідних дверях: «Тільки для німців», і коли по вечері Адальберт Шнурре запропонував йому невеличкий шпацірганг, тобто прогулянку до площі Богдана і навколо Софії, вважаючи, що буде добре трохи розносити неприємний настрій цього не зовсім щасливого, точніше кажучи, просто таки фатально нещасливого дня, відкинути від себе рештки незгод, як відкидають непотрібні спогади, а що може ліпше надаватися до цього, аніж нічна прогулянка навколо тисячолітньої святині слов'янського світу.
Найлютіший ворог не вигадав би тяжчої кари для Гордія Отави, аніж пропонована йому після всього прогулянка навколо Софії: в мертвому, сплюндрованому, потоптаному, збезчещеному місті, серед темної ночі мав він ходити туди й сюди коло собору, вивченню якого присвятив життя, ходити поміж фашистських вартових, що стовбичили там і там і сито відмурку-валися на паролі, проказувані їм штурмбанфюрером Шнурре, ходити лиш для того, щоб усвідомити з трагічною остаточністю жорстоку істину війни: місто не твоє, собор не твій, святині не твої, нічого твого тут немає, а отже, немає й тебе, бо існуєш ти, тільки допоки володієш своєю землею, своїми містами, своїми святинями, своєю батьківщиною й дідизною.
– Я не піду туди, - сказав твердо Отава, вже коли вони пройшли дзвіницю і під ногами в них почулися кам'яні плити софійського подвір'я.
– Але? К чому?
– здивувався Шнурре.
– Це так романтично! Це…
Отава мовчки повернувся й пішов назад. Вартові пропустили його без паролів. Шнурре теж не гнався відразу, дав Отаві відійти трохи від собору, тільки тоді наблизився до нього, достосувався до знервованого кроку професорового, промовив:
– Я намагаюся зрозуміти вас, професоре Отава, і, здається, мені стає зрозумілим. Але… життя йде своїм шляхом, попри наші настроєвості, наші переживання, наші симпатії й антипатії… Життя вимагає- Воно завжди вимагає від людини. Людина й народжується на світ лише для того, щоб виконати якісь обов'язки, і значення людини в світі визначається вагою обов'язків, покладених на неї і виконуваних нею. Історія поклала на нас особливо тяжку місію. Але… Ми гордо несемо її. Великі небесні тіла в своєму навальному русі завжди затягують тіла менші, дрібніші, все, що потрапляє в сферу їхнього впливу, повинно або ж рухатися в тому самому напрямку, або ж згоряти, зникати безслідно… Тому я… Мені не хочеться… Ви вже мали нагоду переконатися, що я роблю все можливе, аби… Ім'я професора Отави знане цілій Європі… Воно не повинне… Ви розумієте, що я хочу сказати. Але для цього…
Отава міг би полегшити справу для Шнурре. Не квапливою згодою виконувати всі його забаганки, а бодай коротеньким запитанням, бодай спробою поцікавитися, чого треба Адальберту Шнурре, якого викупу вимагає він за свої доброчинства, якою ціною доведеться платити за всі ті рятувальні акції, що їх проробив штурмбанфюрер Шнурре по відношенню до радянського професора Отави. Але Гордій Отава мовчав.
– Звичайно, така розмова не для вулиці, - зітхнув Шнурре, - але вже так склалося… Я міг би зайти до вас, міг би запросити вас до себе («Так, так, - думав Отава, - ти все можеш, тобі все дозволено, ти сам собі пан, сам собі свиня, а от хто я тепер, і що, і навіщо?»), але… Нам треба для цього обрати нейтральну територію («Так ніби існує нині де-небудь нейтральна територія!» - думав Отава), щоб жодна з сторін
– Не знаю, - сказав Отава.
– Ви можете подумати. У вас багато часу. А завтра о дев'ятій або навіть о десятій ранку, хоч я не думаю, щоб професор любив довго спати, але однаково… ми можемо прийти сюди о десятій…
– Я не можу, - твердо промовив Отава.
– Ну так, я розумію вас. Вам би не хотілося… Все ж таки в даному випадку я - окупант… Але не будемо афішувати нашого знайомства і… Хай кожен з нас прийде сюди сам по собі… Домовимося так: я чекаю вас завтра від дев'ятої до десятої чи навіть до одинадцятої… Просто для невеличкої екскурсії… Адже в листах ви стільки разів обіцяли показати коли-небудь мені софійські фрески й мозаїки.
– Обставини змінилися, - нагадав Отава.
– Але не змінилися ми, сподіваюся.
– На жаль.
– І все ж таки я.дуже просив би вас…
– Вам не треба мене просити… В ваших руках могутні засобя примусу…
– Не стану ж я вдаватися до цих засобів, щоб мого колегу…
– Вважайте, що ми не колеги, а вороги.
– Я б не хотів цього.
– В даному випадку від хотіння окремих людей нічого не залежить. Після того як до мого рідного міста вступили чужі війська, кожен, хто до них належить, мій ворог.
– Сміливо сказано. Але я розумію: ви мені довіряєте, і це мене тішить.
– Кажу те, що думаю.
– Але в таборі, наприклад, ви не висловлювалися так відверто.
– Найбільша трагедія табірного буття полягає, на жаль, якраз у тому, що там ніхто не питає тебе, що ти думаєш, взагалі тебе ніхто ні про що не питає, людину там розглядають просто як матеріал для знущань і знищень, і це нестерпно.
– Але я визволив вас з табору, і ви можете висловитися до кінця.
– От я й висловлююсь, - Отава спробував засміятися, але в нього нічого не вийшло. Добре, хоч темрява приховала болісну гримасу, що мала правити за усміх.
– Мені все-таки хочеться, щоб ми зустрілися завтра в Софії. Для нас з вами - це прекрасне місце для розмов. Просто вимріяне.
– Не можу поділити вашого переконання.
– Але ж повторюю: у мене е прекрасна пропозиція для вас.
– Вдячний вам за допомогу, яку ви… Але пропозицій ваших… не можу прийняти…
– Але ж, професоре Отава, - зміненим голосом сказав Швурре, - якщо забули ви, то, дозвольте, нагадаю вам я. Найдеться про працю вашого життя. Я трохи старіший за вас і знаю, що то таке, коли ти вже забачив обрій свого життя і коли думаєш тільки про те, щоб скінчити розпочати. Відчуття того грецького воїна, який добігав до Афін, щоб передати вість про перемогу під Марафоном. Вичерпаність і нестача часу. Жах! Ви мене розумієте? Я не знаю, над чим саме ви працювали, але впевнений, що така робота у вас є, бо ви справжній учений, ви - людина одної пристрасті, одної мети.
– Війна зашкодила не тільки мені, - нагадав Отава, - а цілому народові моєму.
– Ми вам дамо змогу продовжувати свою наукову роботу!
– вигукнув Шнурре.
Цього разу Отава спромігся навіть на посмішку. Бо хто б же, який учений, силоміць висмикнутий зі звичного трибу життя, мерщій не поспитав би після цього: «Дозвольте, а як вия ще зробите?» Бо живеш на землі не самою працею, не тільки роботою, яку взяв на себе, а передовсім твердим переконанням своєї незамінимості. Якщо не зроблю я, то й ніхто не зробить. Якщо вмираю, то вмирає зі мною цілий окремий світ, відновити який нікому не дано.