Диво
Шрифт:
Однак спершу було саме тільки відчуття приємності, доброго діла, спершу він у цілковитому забутті дивився на дівчину, весь віддавшись темному плину пристрасті, а думка про себе, почуття незручності й сорому з'явилося тоді, коли позаду запирхали коні, заляскотіла в струмку вода під копитами, пролунав такий набридло знайомий голос Коснятинів:
– Пресвітлий князю, насилу знайшли тебе!
Ярослав повернув до посадника стемніле від ненависті обличчя. На нього дивилися мертві очі оленя, перекинутого через луку Коснятинового сідла. Забава з цікавістю переводила погляд із князя на посадника, ждала, що буде.
Але вмішався третій,
– То ти князь?
– спитав чоловічок Ярослава.
– Чом же не повідав, хоч би на коліна перед тобою впав. А тепер пізно. Розхотілося.
– Іди з-перед очей, Пеньок, - порадив йому Коснятин.
– А чому б мав іти, коли то моя хижа.
– Може, й дівка твоя?
– Коснятин нарешті зліз з коня, виважував на плече оленя.
– Таки ж моя. А тільки тобі - дзуськи!
– Пеньок скрутив волохату дулю, здалеку показав її посадникові.
– Не вештайся під ногами: потопчу!
– гримнув на нього посадник, несучи впольованого оленя до князя.
– Кланяюся тобі, князю, цим оленем…
Ярослав збагнув, що суворість тут недоречна, треба було зводити все на жартівливу пригоду, тому відступився з дороги, показав на Забаву.
– Подаруй свого оленя дівчині.
Посадник, зраділий, що князь не став вимовляти йому за пїдглядництво (бо як інакше можна було пояснити його з'явлення в лісі після того, як Ярослав побажав їхати на лови без будь-чийого супроводу), поклав оленя до Забавиних ніг, вклонився дівчині.
– За княжим велінням. Даруємо тобі.
– А нащо він мені?
– Княжий дарунок, - поважно нагадав Коснятин.
– Берн, дурна дівко!
– гукнув Пеньок.
– Князь наш щедрий, - сказав посадник.
– А хай би князь і оббілував, - засміялася Забава.
– Зроблять те за нас, - сказав поважно Коснятин.
– А я хочу, щоб князь, - вперто повторила дівчина.
– Коли так, то й я сам можу.
– Посадник знав крутий Ярославів норов, боявся спалаху, який міг от-от вибухнути.
– Ні, вже нехай сам князь. Чи, може, не вмієш, князю? Батьку, поможи нашому…
– Не треба помочі, - сказав просто Ярослав, - сам зроблю…
– Князю, - докірливо мовив посадник, - як же то?
– Мін клопіт!
Варяги скочили з коней, щоб занести оленя до хижі, але Ярослав спинив їх порухом руки, сам звалив собі оленя на плечі, легко поніс його до дверей.
– Відчиняй, - крикнув Забаві.
Сам почувався молодим і дужим, як олень у непролазних пущах. Дзвінка сила струмувала йому в кожній жилочці. Не було нікого на світі. Тільки він і ця дівчина - мов божий дарунок і безсмертний гріх?
– Несіть ялинячта!
– ще гукнув назад до варягів і посад-никових ловчих, а Забаві звелів: - Розводь більший вогонь! Багаття! Жару!
Сміливо розрізав шкуру на вбитій тварині, вправними рухами став білувати тушу. Пахло хвоєю від підстилки, зробленої варягами, а йому здавалося, що то пахощі Забавин. Варяги взялися розкладати багаття посеред хижі, шкварчала вода на мокрих дровах, густо стелився ядучий дим, а Ярославові вимальовувався з того диму образ дівчини, до пори схованої десь у протилежному кутку. Дрова розгорілися, Коснятин звелів принести з тоболів бочоночок, повний міцного меду, дістав з-за халяви обкованого сріблом рога, підніс першому князеві, але той плечем показав
– Смачно.
Дрова тріскотіли, полум'я звивалося аж до самої димової сітки під стелею, в хижі стало світло, випили, здоб зігрітися, і князь, і Коснятин, і варяги, і ловчі, перепало й Пенькові. Ярослав швидко порався з оленем. Забава, відійшовши ще далі, розчісувала простим дерев'яним гребінцем волосся, воно в неї, мабуть, пахло дощем, лісом, чистотою і ще чимось, чим тільки й може пахнути волосся в такой небувалої дівчини. Князь добрався вже до оленячих нутрощів, його руки натрапляли на загуслі кім'яхи крові, блукав пальцями в теплому, слизькому, страшному на дотик, потім недбало викладав нутрощі в підставлену Пеньком велику череп'яну миску, потім вирізав з туші найсоковитіші шматки і передавав їх Забаві, розчесаній, вимитій, відсвіженій, у сухій полотняній сорочці, вміло підтиканій, так що не заважала вона рухатися і водночас відкривала всю привабливість дівочої постаті. Коснятин наливав меду ще й ще, Забава з поміччю Торда стала смажити оленину ла жару. Ярослав закінчував свою важку й квапливу роботу, тепер мав змогу частіше кидати погляди на дівчину, бачив її міцну, мов точену з важкого коштовного дерева постать, її голу до ліктя руку, округло-м'яку й водночас дужу, серце йому заходилося від вигравання полум'яних відблисків на обличчі в Забави, з кожною хвилею ставав молодшим і молодшим, вкінець, здурілим, ошалілим, а, тут ще Коснятин, чи то захмелівши, чи вдаючи захмелілого, розвалився на зелених ялинкових лапах коло вогню, лід-ставляв до полум'я свої мокрі дорогі чоботяри, аж валувала з них пара, затягнув соковитим басом:
– От то ж не кума, А що довга пелена.
Пеньок, шкірячи жовті зуби з рудих своїх хащів, задерикувато підхопив несподіваним у його малому тілі дзвінким голосом:
– Ото ж меті кумася, Що підтнкаласї!
А- там уже вдвох вони, посадник і простий княжий холоп, з вилясками й погуками докричалн свою приспівку до кінця:
– І підтикалася, І підсмикалася, Ще й підперезалася - Мені сподобалася!
Співали про князя - знав це й він, і всі, хто був у хижі. Та Ярослав і не робив таємниці з свого захоплення. Поки ті вигорланювали свою приспівку, він із закривавлешіми руками, забруднений І спітнілий від незвичної роботи підійшов до Забави, нахилився до її вуха,сказав:
– Поїдеш зі мною сьогодні?
– Куди?
– вона не повернулася до нього, так само пильно дивилася на вогонь, ворушила рожни, на яких смажилася оленина, не було в її голосі ні здивування, ні ляку, ні навіть цікавості, спитала, аби спитати.
– Зі мною, - повторив він, ще й-сам гаразд не відаючи, куди й як він повезе дівчину.
– А ці?
– очима вона вказала на шматки м'яса, що шкварчали на вогні, але князь зрозумів, що йдеться про посадника і всіх, хто тут, у хижі'
– Не зважай, - сказав він недбало.
– А я зважаю, - сказала вона.
– Відійди. М'ясо погорить.
– То як?
– він не відходив.
– Сказала ж. Іншим разом.
– Я не можу.
– Ті двоє замовкли, і князь благав їх подумки, щоб затягли ще якусь дурницю, аби тільки виповнити звуками страшенну тишу, яка запанувала в хижі після їхнього співу. Тут не те що слово - кожен подих чутно.
І Коснятин, мовби вгадавши бажання князеве, знову затягнув нової:
Прийди-прийди - сама буду!
Я з спідниці зроблю путо,