Диво
Шрифт:
– Стріляй!
Торд зірвав лука, наклав стрілу, натяг тетиву, так що вона з'єднала йому ніс і підборіддя, швидко прицілився і, ледь відвівши руку вліво, пустив коротку міцну стрілу туди, де ще ви-красовувалися між віттями дерев високі оленячі роги.
Було видно, як хижо летить туди стріла, як шугає вона вниз, у гущавину, було видно, як олень, мабуть поцілений стрілою, підскочив, від чого сколихнулися болісно над заростями його величні роги, але рана, завдана Гордом, ые була, певно, смертельною, бо роги, сколихнувшись, знов стали да свое місце й полетіли поміж віттям швидше и швидше, мов на полозках.
– Бий!
–
Тоді варяги вдарили коней у боки й помчали слідом, хоч і розуміли всю безглуздість такої погоні, бо на всьому скаку з лука тварину не встрелиш, а наздогнати не зможеш теж, бо з усього видно, що рана, завдана Тордом, була ніяка. Вони гналися за оленем в безнадії, просто за звичкою доводити до кінця справу, навіть приречену на неуспіх, однак цього разу небо послало їм винагороду за їхню віру й терплячість, бо не проскакали вони й поприща, як олень на всьому бігу впав, так ніби провалився крізь землю. Варяги кинулись туди, вважаючи упольованого звіра своєю здобиччю, але з другого боку загала-лайкало, кілька вершників вирвалися з вільшаника напереріз варягам, і ті несамохіть притримали коней, бо серед верхівців упізнали посадника Коснятина.
Коснятин, супроводжуваний своїми ловчими, виїхав назустріч Ульву і Торду. Впоперек сідла поперед себе тримав оленя, спливаючого кров'ю, сам увесь був у крові, шапка йому збилася набік, в русявій бороді заплутався жовтий листок з берези, де й поділася чепурність і прибраність посадника. Зате був радий Коснятин і торжествуючий, вивозячи назустріч княжим охоронцям свою здобич, хотів похвалитися перед князем своєю вмілістю й здобичливістю, але враз смикнув за повіддя, не запримітивши посеред варягів Ярослава, здивовано поспитав:
– Де князь?
Варяги схитнули плечима: хто ж йаго відає?
– Ви ж з ним їхали!
Торд хоч непевно змахнув рукою, а Ульв дивився на посадника з такою байдужістю, мовби ні сном ні духом не відав про існування якогось там князя.
– Де він?
– не відставав Коснятин.
– Звелів нам їхати, - врешті спромігся на слово Торд.
– Куди?
– Я забув, - щиро мовив варяг.
– Сказав нам: під… кудись під… а куди?
– Може, під три чорти?
– засміявся врешті й посадник.
– А таки, мабуть.
– То де ж його шукати?
Варяги визнали за ліпше знову змовчати.
А Ярослав тим часом, досхочу наблукавшись і втративши будь-яку надію вибратися з осточортілого Звіринця, забачив попереду за обрідними деревами на невисокому піщаному бугрі стару хижу. Щоб добратися до пагорба, довелося переїхати через струмок, який в суху погоду, мабуть, ледь жебонів, а тепер розлився каламутними водами, мовби й справді щось путяще. Кінь обережно переступав ногами, вибираючи, куди стати, він був аж занадто обережний, чого не скажеш про верхівця, на якого знов найшла морока, знов темно завирувала в ньому кров, не зауважуючи дощу й багнюки, знову жив він пронизливими пахощами того ясного осіннього лісу, де вперше спіткав дивовижну дівчину, що вирвала його з багатолітньої сплячки, пожбурила в світ гріховний, склубочений, дикий, але ж водночас який спокусливий.
Кінь, вибравшись нарешті на піщаний схил, радісно заіржав, і, мовби зроджена тим конячим покликом,
– Хто такий?
– грізно поспитав князь, мало не топчучи чоловічка конем.
– Ловища… доглядаю… - несподівано дзвінким, молодим голосом відповів той.
– А чому такий… розтерзаний?
– Бо ж тільки у вовка золота головка, - сміливо глянув той на князя своїми нестерпно ясними очима.
– Холопе!
– гнівно крикнув Ярослав, підіймаючи коня над доглядником.
– Та чи відаєш?
Не договорив, бо відхилилися в хижі грубо збиті з обаполів двері і на порозі стало біле видиво.
Стояла, незважаючи на холоднечу, в самій полотняній сорочці. З просторого вирізу ніжно випростувалася тонка прекрасна шия, нічим не вкрита русява голівка недбало виставлялася під дощ; неначе зраділий, дощ припустив ще дужче, щедро лився дівчині на голову, стікав по обличчю, по шиї, вільно впливав у той недоладно широкий виріз, аж князеві захотілося кинутися й прикрити дівчину від холодних патьоків, мав би вхопити її в обійми, занести до теплої хижі, занести на край світу.
Він забув про чоловічка, не спробував навіть здогадатися, що то міг бути батько Забаві, просто поминув його, як стовп або кущ, зістрибнув з коня і, засоромлено якось зціджуючи жменею воду з бороди, підбіг до Забави.
– Ще приїхав, - без подиву відзначила дівчина.
– Здрастуй, - сказав князь.
– Чого забився в таку непогодь?
– Вона відверто глузувала з нього. Ярослав, змішаний, мовчав.
– То що повідаєш?
– вже суворіше поспитала дівчина.
– Може… - князь не знав, що й казати, - може, хоч води напитися даси…
– Он її скільки, води, - повела вона рукою ї сама вже аж лисніла від води.
– Намокнеш, - нагадав їй Ярослав.
– Не глиняна.
– Застуда візьме…
– Хай вона моїх ворогів візьме.
– А хіба в тебе є вороги?
– Ав кого їх нема? То вже й не людина, якщо ворогів не має.
Він здивувався її вгадництву: те саме думав сам ось уже скільки днів.
– Не стій на дощі, - сказав майже благальне.
– А коли хочу стояти!
– Холодно ж.
– А холодно - то зроби мені тепло, якщо ти такий!
Відчуваючи, що чинить найбільшу дурницю, на яку тільки спроможен, Ярослав підступив до Забави, рвучко скинув з себе шкіряний дебелий плащ, яким захищався від дощу, обгорнув ним дівчину, а сам лишився у своєму дорогому князівському вбранні, певно, був безмірно смішний і жалюгідний: стоїть під дощем бородатий чоловік у шитому золотом корзні, у барвистих, саджених перлами чоботях, з коштовним мечем і так само коштовним мисливським ножем на широкому поясі, поцяцькованому важкими срібними украсами.