Диво
Шрифт:
– А ти нащо?
– Я… ти… як тебе звати?
– Старий будеш! Повинна б… А нічого я не винна! Та ти слухай… Не хочу слухати!
– Ну… - Він не знав, як до неї й підступитися, - Ти знаєш, хто я?
– Не хочу знати!
– Можеш хоч здогадатися.
– Не мала клопоту!
– Але ж я для тебе міг би…
– Сама все можу!
Від неї відскакували всі слова: ні погроз, ні обіцянок для неї не існувало.
– Все ж таки як тебе звуть?
– спитав він, намагаючись посміхнутися.
– Я - Юрій. А ти?
–
Дівчина випнула повні груди під полотняною сорочкою, вихнула стегнами, її тіло вільно ходило під широкою сорочкою, а в князевих очах прокотилася темна хвиля, він рвонув з піхов меча, доскочив до дівчини, захрипло вигукнув:
– Кажи, бо потну?
Вона злякалася навсправжки, очі їй розширилися, чорні іскорки повистрибували з них геть, лишилася тільки безмежна сірість, дівчина наставила руки, так ніби могла ними захиститися від меча, слухняно прошепотіла:
– Забава.
– Що?
– кинувши так і не видобутий меч назад у піхви і хапаючи її міцно за плечі, поспитав Ярослав.
– Що?
– Звуть мене так. Забава.
– Чому так?
– Батько так назвав. Ми в лісі живемо, самі. Нікого -довкола. Як народилася, то була для нього забавкою.
– А нині що?
– І нині.
– Чому так до мене? Знаєш, хто єсмь?
– Не знаю.
– То й ліпше. Вподобав я тебе вельми.
– Ну, - вона вив'юяилася з-під його рук, відскочила набік, - їдь собі далі, поки я тебе не знаю.
– Повинна спізнати.
– А не хочу.
– Я для тебе все зроблю.
– А що ти для мене зробиш?
– Ну… - Князь знітився: бо й що міг для неї зробити.
– Бояринею тебе вчиню!
– А не треба мені боярині!
– Що б тобі треба?
– А нічого!
– Ну, не втікай від мене.
– А ги не підходь.
На Ярослава знов напливала темна лють. Навіщо зачепився з цією дурною розмовою? Треба було відразу зім'яти, згнітити, треба було, треба… ох! Він сказав благаюче:
– Прошу тебе вельми. Постій лиш коло мене. Трохи.
– А їдь собі, - сказала вона жорстоко.
– Он тебе шукають.
Справді, віддалеки чулися крик, заіржали в лісі коні, відгукнувся до них князів кінь.
– Побачать тебе тут - буде тобі, - мигано посміхнулася Забава.
– А я не боюся нікого, - сказав він, мой останній хвалько.
– Я над ними всіма, а не вони наді мною. Ну, то підійдеш?
– Не хочу.
– Тільки потримати тебе за руку,
– Чого захотів.
– Аго-ов! Княже!
– зачувся за гущавина и Косняганів могутній голос.
– Княже Ярославе!
В очах Забави промайнула заншаденість.
– То ти - князь?
– Князь. Іди до мене.
– Якщо князь, то й ще раз можеш приїхати!
– вона засміялася й кинулася в гущавину.
Тільки й сліду.
А з другого боку, перелякано гукаючи, проламувалися лсрізь чагарі послані Коснягином ловці й варяги.
– Чого претесь!
– гримнув на них Ярослав, а Коснятинбаі, коли вийшов
– Злякалися за тебе, світлий князю, - дикувато мовив Кослятии.
– Не маленький, сам собі зараджу. Обдумав усе нині. Веля кувати мечі та списи і возити стрілу і ио иригородах, щоб готували боїв на весну, йтиму на Київ.
Він махнув верхівцям, щоб відстали, подимили їх з Коснятином на самоті, продовжував:
– А взимку доїдеш за море до свейського царя. Чув я - дочка в нього є вельми гарна. Висватаєш за мене, бо вже два літа, як моя Анна, царство їй небесне, покинула меие і перейшла в божі чертоги, а мені на цім світі гяжжі а самітно.
– Яз тобою, княже, - нагадав Коснятин.
– Ти не в лік. Грубий еся й плотояден.
– Зобиджаєш мене, князю. А я ж для тебе…
– Знаю. що ти для мене. Все Людське естество для мене відкрите, ніщо не ховається від очеі моїх. Раз я на отця свого піднявся, то вже…
– Отець твій погряз у гріхах, в бісівській духоті…
– Отець мій старий уже чоловік і великій чоловік. Ніхто йому не дорівняється. А грішні всі ми суть кожен народжуе. Возятн стрілу - новгородський зіичад, який взятав оголонення війвається з бісами і живе з ними, а до бога йде все життя. Але ж чи Дійде?
Коснятин спантеличено поглянув на князя. Ярослава бавило посадникове знетямлення.
«А знав би ти ще про Забаву!» - мстиво подумав він, а вголос поспитав:
– Хтось тут стереже твої ловища?
– Є тут один ловецький, за Гзенню його хижа. Але нехлюй і гультяй страшенний. Сьогодні й геть зник десь. Через нього й не вполювали нічого. Марно проїздили.
– Невмілі ловці. А.тому твоєму - треба б помічника.
– Обійдеться. Зледащів і без помічників, а дай - то й геть розбеститься! Простий люд треба тримати в руках!
Князеві так і наверталося на язик нагадати, що Коснятин теж недалеко відійшов од простого люду, власне, боярин тільки в першому коліні, але вирішив за ліпше змовчати, бо вже не хотілося ні про що мовити з посадником, знов він увесь був поглинутий солодкою каламуттю згадки про Забаву, кинув би знову все й подався в хащі, щоб розшукати оту, з розіскреними сірими очима, з щедрим тілом, що буйною хвилею ходить під широким простим одягом. Але посадник не відав, що діється в князевій душі, він по-своєму витлумачив оте Ярославове сидіння край озера та пізніше блукання самотою по лісу: видно, князь тяжко й довго думав про свою необачну відмову сплачувати данину Києву, мабуть, карався, що постав супроти рідного батька, проти великого князя Володимира, проти якого ніхто не міг вистояти, навіть самі ромейські імператори запобігали його милості. Та вже раз надумався Ярослав ще й іти на батька свого війною, то не слід було знехтувати цим наміром, хоч і вірити миттєвому спалаху Коснятин теж не міг, бо знав, як часто Ярослав відходить од своїх намірів, охоловши й розваживши все заново…