ДО ЕР. Вибране

Кіяновська Маріанна

«Люби мене, не дай мені піти!..»

Люби мене, не дай мені піти! Я надто жінка — справжня і наскрізна. Лежу на лезі вічності — а ти Не маєш часу…………….…… …………………Завтра буде пізно Сказати слово тихе і просте. Перон важкий і довгий, мов з сувою. Люби мене. Візьми у дар хоч те, Що я не попрощаюся з тобою.

«Душа душею, а життя життям…»

Душа

душею, а життя життям. Мені в житті життя було замало. Тебе ж я в серці бачила дитям, Яке іще ніколи не збрехало. Молилася за тебе обіруч, Долоні гріла об слова спасимі, Казала: бережи, не май, не муч. Казала: «Бог спасе», а не «спасибі». Бо досвід мій скупий, як хліб сухий, Блаженний муж, який його попросить. Люби мене — джерельну воду пий, І світла не гаси. І цього досить.

«Дитя у лоні зойкне — і замовкне…»

Дитя у лоні зойкне — і замовкне. Дев'ятий місяць вересень — і плід, Як день, доспілий… Тільки листя жовкне Долонями відштовхуючи світ. Роз'ятрена осіння душовбивця. Її невідпокутуваний схлип. …А бог, який тоді не народився, Вином причасним скрапує на хліб…

«Кипітимуть русла. Застигне на стеблах роса…»

Кипітимуть русла. Застигне на стеблах роса. Дими осягатимуть сутність земну і небесну. Гряде Одкровення, скаженим розказане псам, — Бо стовбур сосни прозирає щоразу у весну. Приходиш із вістю, відходиш, як завжди, малим, Як завжди, не тим, що спочатку, — іще на печаті… Спалахує жито: то блискавку видихнув грім, Що вчився у Бога жорстоко і мудро мовчати. Бо щось спалахне, щось зотліє, а щось — пережде. А щось оминатиме дим, і пороги, і хмари. Усе усвідомлю, про все запитаю, лиш де Спізнаю в собі нетутешнього серця удари?

«Вже клени в вітер впряжені, як коні…»

Вже клени в вітер впряжені, як коні. Я буду мчати ними — і мовчати, Бо клинописні лінії долоні Тонкі, як сумнів в божому свічаді… І я така ж: тонка, летка, рахманна. У шелестінні скресну — і замовкну. Забудь мене. Відкрита, наче рана, Я відлітаю в вирій — або жовкну…

«Сила і мякість живої води…»

Сила і мякість живої води. Зібгана постіль чужої біди. Зимне повітря сухого плачу. А про несказане я промовчу. Холод — за поле, а голод — за ліс. Хмари прориті слідами коліс. Серце тріпоче, як впійманий птах. Тиша у грудях і сіль на вустах.

«Моє знання — важке і незбагненне…»

Моє знання — важке і незбагненне В мені — належить тим, кого нема. Люби мене, та не вдивляйся в мене: Я — світло. Змерехтінена пітьма. Чекання

горне і земне чекання Написані промінням по воді. Ці мерехтіння — грань. А я — остання Із тих, що не вернулись… Ще тоді…

«Є нагота коня у літній зливі…»

Є нагота коня у літній зливі, Умащеного краплями води На роздоріжжі сутностей. Щасливі, Хто не приходить вірити сюди. Спартанський звичай — умирати першим. Уже війна, хоч всі іще живі, І я — коня довершенець (чи вершник) — Визбирую суниці у траві…

«Я можу забути в котромусь з своїх перетворень…»

Я можу забути в котромусь з своїх перетворень Дорогу гори, що біжить попри нетрі печалі. Я надто рослина, і ти мені дивишся в корінь, Гортаючи нашого неба відкриті скрижалі. Не заповідь світла, а сповідь як підліток раю. Я люблю тебе, але дай мені голос почути. А поки що я ще не вмерла, та вже не чекаю Таємного стуку, яким ти повернешся в груди.

«Ти йдеш, як дощ, ти зважуєш слова…»

Ти йдеш, як дощ, ти зважуєш слова, Стукочеш в листя пальцями тонкими… Цей срібний світ дзеркальний зсередини, А в оболонці шурхотінь — нова, Немов дитина, вранці оповита, Русява й мовчазна, росте трава Із потойбіччя сну, з узбіччя літа… І вітер, перешитий не на нас, Із клаптиків сюрчань і шелестіння, Мов віск на свічнику — примхливим тіням, Говорить слово істини про час.

«Ця любов — неначе упівсерця…»

Ця любов — неначе упівсерця. Й наче упівсерця — нагота. Ти не сердься, дівчинко, не сердься: Я не напишу тобі листа. Утікання з голосу у мови — Що не камінь, то вода і твердь. Тільки перша істина любові Має силу виправдати смерть.

«Це місяць трутизни зелених врун…»

Це місяць трутизни зелених врун — Чи просто травень паном над бузками. Триває вічність, пахнучи казками І слів, і снів, і голосів, і лун… Кущі нарозтіж. Листя, як листи. І навіть сонце — з прожилками в оці. Ця стежка надто довга, відпусти, Бо смерть моя ще не на цьому боці…

«Вже майже вечір. Що тобі до мене?..»

Вже майже вечір. Що тобі до мене? Ввійдеш в кімнату, сядеш на стілець. Любов зітхне, зачаєна, як клени, Весни передчуваючи кінець. Я світла не вмикатиму, бо нащо? Був майже сон, і сон той майже вмер. Лиш сутінь дико щиритиме пащу… Та що мені до сутіні тепер?

«Скупа надія, наче липи запах…»