Долина совісті
Шрифт:
Розвиднилося. Прокидалися птахи.
— Я не радію, — повторив Дімка.
Він був страшенно імпозантний у бордовому замшевому піджаці з тоненькою, як зашморг, темною краваткою на шиї. Влад подумав, що Дімка виглядає старшим на свої роки. І що він, Влад, поряд із Дімкою — хлопчисько.
— На все своя пора, — вів далі Дімка. — Нам є що згадати… і ми згадуватимемо. Із задоволенням. Потім.
— А може, обійдеться? — безнадійно запитав Влад.
Дімка похитав головою:
— Ні… Рано чи пізно… це повинно було статися. Тільки не розповідай мені,
— Я для тебе — хворий зуб?!
Дімка зупинився. Влад за інерцією ступив іще два кроки — і теж завмер.
— Ти для мене друг, — тихо сказав Дімка. — І завжди ним залишишся. Сумніваєшся?
Влад заперечливо хитнув головою, і вони пішли далі.
Порожне місто потопало в ранковій імлі. Навіть двірники ще не прокинулися — тільки очманілі від несподіваної волі випускники швендяли парами-трійками, поверталися додому після розгульної ночі.
Влад і Дімка крокували мовчки — все, що можна було сказати, було безліч разів переговорене вчора, позавчора, тиждень тому.
«Заприсягнися, що ти не скажеш ані мені, ні моїм батькам, нікому з класу не скажеш, куди ти поїхав».
Їх обігнав автобус. Однокласники азартно махали руками, плющили носи об скло, однак водій не зупинився.
«Заприсягнися, що ніхто в місті не буде знати, куди ти виїхав. — А мама? Раптом вона комусь скаже? — Зроби так, щоб не сказала. Придумай, як саме».
Вони пленталися знайомими вулицями. Подекуди вже повискували мітли. Над сміттєвими баками маячіли сірі тіні ранкових котів.
«Але ми ж потім побачимося? Колись?» — «Звісно. Колись».
У підворітті навпроти розпивали щось із лимонадних пляшок. Шоста ранку…
«Хлопців, напевно, теж зачепить. Як тоді в таборі… Тому їдь у липні, щоб ми встигли оговтатися до серпня, до вступних. — Я тобі подзвоню…» — «Не треба. Напиши листівку. І, Владе, якщо ти повернешся… якщо ти… тоді ти мені — не друг. Розумієш?»
Вони попрощались, як зазвичай, на автобусній зупинці. У цій ритуальності було щось навмисне. Влад ішов додому, і йому здавалося чомусь, що летить у космос. Надовго, назавжди. Вулиця, якою виходжено було чимало, видалася йому раптом трапом зорельота; гіркота втрати боролася з передчуттям невідь-чого, але гарного й обов’язково нового.
Тепер усе буде по-іншому. Він не повторить колишніх помилок, усе зробить набіло, він прийматиме рішення і виконуватиме їх, як і годиться чоловікові. Дімка почує ще про Влада Палія…
На асфальті під сміттєвим баком валялася пластмасова дитяча машинка з одним колесом, довга капронова мотузка теліпалася на вітрі. Не задумуючись, Влад нахилився, вхопив мотузочку за твердий вузлик на кінці і потяг машинку за собою.
Машинка котилася, точніше, повзла на череві. Намальований на кабіні водій посміхався намальованою посмішкою.
…Усі вони ще почують. На той час вони давно будуть вільні — від необхідності бачити Влада, говорити з ним… Вони побачать його по телевізорі, але не відчують нічого, крім гордощів за нього — і, певна річ, заздрощів. Тоді,
Влад спіткнувся. А що, якщо виступати по телевізорі щодня? Як ведучий новин, наприклад? Постійні телеглядачі звикнуть до нього? А цікаво, чи можливо таке?
Він машинально поправив метелика, що сповз на бік. Випрямив спину, гордо підняв підборіддя. Тлустий двірник здивовано витріщилося на юного аристократа в костюмі-трійці, котрий з мрійливою посмішкою тяг за собою дитячу машинку з одним колесом.
Він досягне… Він може домогтися в житті чого завгодно. Мама хоче, щоб він був лікарем… Йому самому іноді цього хочеться… Але головного рішення він іще не прийняв. Він обере самостійно — не дозволить ні обставинам, ні хвилинної слабкості, ні, навіть, мамі вибирати за себе. Треба тільки вибудувати своє життя так, щоб уміння Влада прив’язувати до себе людей зіграло йому на руку, а не на шкоду. А якщо він зуміє це зробити — ого-го! Увесь світ тягтиметься за ним, як ось ця машинка на мотузочці. Тільки не варто поспішати, треба вибрати, чого ж, власне, хочеться більше — бути знаменитим телеведучим? Кіноактором? Чи, навіть, президентом?
«Розумієш, Дім, мені конче треба кудись вступити, не цього року, то наступного. Інакше мене заберуть до армії. Уявляєш, що буде, коли я опинюся в армії?!» — «Та отож…» — «І мама ж… Я маю знайти таке місце, щоб від неї неподалік…» — «Не кажи мені нічого!» — «Я й мовчу. Просто мені все одно доведеться повернутися додому, може, ненадовго…» — «Тільки не раніше осені. Коли все закінчиться. Коли багатьох наших у місті вже не буде… А мене не буде точно, Владку».
Влад зупинився перед дверима свого будинку. Звів очі до завішених вікон — так колись дивилася Іза…
«Обіцяй, Владе, що ти зникнеш на цілісіньке літо, і жодна жива душа в місті не зможе розшукати тебе. Ми уклали з тобою угоду, в якій ти представляєш себе, а я — всіх тих, хто до тебе прив’язаний. Найліпше, що ти можеш для нас зробити, — це звалити з міста, і — з кінцями… Заприсягнися».
«Обіцяю».
Потяг рушив, стрічка перону поповзла назад. Стоячи біля ятки з морозивом, Дімка дивився кудись убік, а тоді повернув голову і зустрівся з Владом очима.
Недбало підняв руку, помахав — як щоразу дорогою зі школи.
Перон закінчився. Влад повернувся в купе, витяг із сумки підручник з хімії. Говірка сусідка вже розпитувала маму про те, куди вони їдуть (у Старгород), і куди вступає Влад (у медичний), і чи є в них знайомства в приймальній комісії (на жаль, немає), і чи займався Влад з репетитором (що ви, він і так добре вчиться), і чи є де зупинитися (так, у родичів-знайомих), і щось іще, присмачене особистими сусідчиними спогадами…
Біля вікна сиділа дівчина, Владова однолітка. Видавалась знайомою. Може, він бачив її на танцях, або в парку, або ще десь.