Долина совісті
Шрифт:
…А хімію він зовсім занедбав. І біологію… і фізику… Як він вступатиме?! Це не віршики читати і не танцювати під баян, як ведмідь на дитячому святі… А раптом він не вступить?!
І не біда. Армія потерпить іще рочок… Головне — пережити це літо. Липень уже якось перебули…
За кілька днів почнуться іспити й у Дімки, й у Ждана, й у Марфи. Влад зітхнув, притяг до себе аркушик, призначений для чистовика, взявся писати відразу начисто, слова приходили самі, Влад щасливо посміхався. Наглядаючи за
«Ким я хочу бути? — випитував папір Влад. — Півнем на чималому пташиному дворі. Щоб довкіл було багато білих, пухнатих, безголосих курей. І щоб із сусіднього обійстя іноді прилітав сусідський когут, ми б із ним дружили і чубилися. Я хотів би сидіти на паркані — над усіма… і всі б мене обожнювали, і я нікому нічим не був зобов’язаний. Так і прожити б усеньке життя — нікуди не їздити, нічому не вчитися, топтати курей і не боятися кухарчиного ножа. Ось ким я хочу бути… А яким бути — вільним. Я хочу бути вільним, і щоб ті, кого я люблю, були вільні від мене…»
Влад спохопився. Перечитав написане, хотів закреслити — але вчасно згадав: в чистовику виправляти неприпустимо. Махнув рукою — яка різниця! Це його твір — прощання з театральним інститутом, що хотів його в себе вступити, але який отримає дулю з маком, а не Влада. Краще б Агнію прийняли…
«А загалом я пожартував, — дописав він. — Я не хочу бути актором. Я вступав до вашого інституту просто так, з цікавости. Дякую за увагу».
Він поставив крапку, підвівся і, залишивши «твір» на екзаменаторському столі, пішов до виходу.
— Зажди! — нервово кинула викладачка. Встала в дверях, майже перегородивши шлях:
— Зачекай… Важкі теми? Ти не дописав? Ти чогось не зрозумів? Не треба нервувати. Я можу принести новий аркуш, і ти заново напишеш, час іще є…
— Дякую, — сказав Влад із жалем. — Я цілком висвітлив тему, більш мені нічого додати.
І, вийшовши на вулицю, раптом подумав: а чому незнайома тіточка так переймається його долею? Він же вперше в житті її бачить…
— Тебе зарахували, — сказала мама.
Зранку вони були в музеї образотворчого мистецтва. Потім чудово погуляли зеленими схилами міського парку, а ввечері — о двадцять другій десять — у них потяг на Старгород. Влад уже взяв квитки.
Сорок хвилин тому мама вийшла — ніби за хлібом, — але виявилося, що списки вступників уже вивісили.
— Тебе зарахували, — повторила мама зі священним жахом. — Молодець, Владку…
Він засунув наполовину запаковану валізу під ненадійну розкладачку, що слугувала йому спальним місцем ось уже майже місяць.
— Ти не помилилася? — запитав безнадійно.
Мама
Квитки до Старгорода лежали в задній кишені штанів. Іспити в медінститут починаються післязавтра…
— Такий божевільний конкурс, — тихо сказала мама. — Я не вірила ні хвилини… Ти що, не радий?
— Радий, — підтвердив Влад і сів на розкладачку. Не варто було цього робити: алюмінієві трубочки, запросто витримуючи абітурієнта, під студентом підігнулися і склалися самі собою; коли б не валіза — Влад відбив би собі м’яке місце.
Може, він устиг прив'язати до себе приймальну комісію?
Неможливо. Вони ж бачили його всього чотири рази. На відстані, протягом п’яти-шести хвилин. Ні, не може бути, нереально.
Що ж, отже, це він… талановитий?
— Обдаровані люди часто не вписуються в загальноприйняті рамки, — самовдоволено сказав професор. — Ви — безумовно обдарована людина, Палій… Однак, щоб досягти чогось у нашому ремеслі, необхідна праця, праця й іще раз праця.
Професор був високий, вродливий і елегантний до останньої деталі. Навіть кожна облямівочка хустинки для протирання окулярів була елегантною. У кабінеті витав елегантний запах одеколону навпіл із застояним тютюновим духом.
Владове самолюбство було втішене.
Розумом він усвідомлював, що варто вибачитися, забрати документи і бігти стрімголов — однак лестощі розслаблювали, наче тепла ванна. Влад плив і купався в усвідомленні власної винятковості: виявляється, він талановитий. Його зухвалість милостиво вважали проявом яскравої індивідуальності.
«Це Доля», — думав Влад, дивлячись, як чудернацько ворушаться сиві професорські вуса, коли той розмовляє. Доля підсунула йому в купе абітурієнтку Агнію, доля привела його до столиці й мало не насильно упхнула в майбутню професію. От захотів би він вступити до театрального — зроду не вступив би. Ні, в ці двері треба заходити, граючи, не боячись провалу, взагалі нічого не боячись, з вірою в себе…
З вірою в себе. Це Влад подумав? Чи це професорові слова?
Мама чекала його у вестибюлі. Побачивши її обличчя, Влад похолов:
— Що сталося?
— Зле почуваюся, — тихо мовила мама. — Ці перепади тиску… Не хвилюйся, Владку. Мені просто треба відпочити.
Влад підставив їй лікоть. Вони вийшли у спеку, курну передгрозову сушу великого міста, і мама, вхопивши ротом повітря, сильніше налягла на його руку:
— Задуха…
— Нічого не сталося? — запитав він тривожно.
Навпомацки намацавши, наче сліпа, мама витягла із сумки валідол, кинула таблетку під язик.
— Ти не хвилюйся, — сказав Влад. — Тепер усе буде гаразд.