Долина совісті
Шрифт:
Дівча мовчки дивилося у вікно. Дорожня балаканина двох жінок текла повз неї, аніяк її не зачіпаючи. Коли Влад сів навпроти, дівчина мигцем зиркнула на обкладинку підручника. І знову відвернулася.
Зусиллям волі Влад примусив себе розуміти, про що йдеться в книзі. Перечитав розділ утретє, вчетверте, на п’ятий раз сусідчин голос віддалився і зник, начебто між Владом і цією тітонькою у рожевій літній сукні утворилася звуконепроникна стіна. Влад читав, не піднімаючи очей, а дівча навпроти перетворилося на деталь інтер’єру — незгірше за шторки на
Потім текст відплив убік, на його місці опинилися вузький асфальтовий перон, ятка з морозивом і Дімка, котрий недбало махає вслід.
Дімка був демонстративно байдужий. «Уже почав відвикати», — подумав Влад з образою. Ну, гаразд, не обійнялися перед дорогою, Влад сам так захотів, щоб не обіймалися… Але хоч міну зробити не такою прісною найкращий друг міг би?! Ні, Владу і так пройде, у нього ж голова не болить від розлуки, температура не піднімається…
Але це ж не означає, що зовсім нічого не болить? Вони — ті, кого він залишає, — важкий період перебудуть укупці. А він, Влад… Що ж, він тепер приречений на самотність? Цілісіньке життя?!
Він закусив губу, женучи геть внутрішнє скиглення. Нічого з ним не станеться… Там побачимо, головний іспит складатиме все-таки не він, а…
Попереду липень і серпень. Усе вирішиться в липні, але Влад не зможе допомогти ні Дімкові, ні решті однокласників. От зашкодити… Для того, аби зашкодити, досить просто знайтися. Жити вони будуть у родичів тітки Віри, маминої старої приятельки, а чоловік цієї тітки Віри знайомий з матір’ю Ждана… І Ждан, якщо захоче, — а він захоче! — довідатися, куди поїхав Влад, хоч завтра зуміє отримати «засекречену» інформацію… Які там тайни в маленькому містечку?!
Розмірено постукували колеса. Балакучій сусідці закортіло переодягтися в спортивний костюм, і Влад покірно вийшов у коридор і завмер біля вікна, тримаючись за поручень. Вечоріло. Щоб побачити у вікні хоч щось, окрім свого похмурого відображення, треба було притулитися до скла чолом і носом.
За спиною свиснули, розчиняючись, двері купе. Серйозне дівча прочимчикувало в кінець коридору, а за дві хвилини — назад, зупинилося біля сусіднього вікна, притислося до нього обличчям.
— Вступати? — запитав Влад.
Дівча рвучко кивнуло.
— До педагогічного?
Вона глянула на нього з царственим презирством:
— До театрального.
— А це де? — запитав Влад по паузі.
— У столиці, звісна річ, — відгукнулася дівчина здивовано. — Чи ти про щось інше запитуєш?
Вона аж ніяк не схожа була на дівку, яка збирається бути артисткою. Принаймні Влад уявляв таких панночок зовсім по-іншому.
— А що туди здають? — запитав він просто так, аби перервати незручну паузу.
— Майстерність, — кинуло дівча, начебто облизувало солодкий льодяник. — Прозу, байку, етюд, вірш, монолог, танець, пісню…
— Чимало, — підсумував Влад. — А хімію не здають?
Вона не втрималася і пирхнула.
— А біологію?
— Біологія
— У тебе є?
Вона кинула на нього такий погляд, яким зазвичай обмінюються дівчата перед дівчачою бійкою:
— Є. А тобі що?
Повз них коридором пройшов мужчина в м’ятому спортивному костюмі, такий тлустий, що і Влада, і його співбесідницю заледве не притисло до стінки.
— Тебе як звати? — поцікавився Влад дещо запізніло.
— Агнія, — вона звела підборіддя. — Твоє ім’я я вже знаю… — і додала, озирнувшись на причинені двері: — Приніс же лихий цю талалайку в наше купе!
І обоє тихенько розсміялися.
Легкість іспитів до театрального вразила Влада. Хоч як переконувала його Агнія, що вивчити текст — не головне, переконати таки не змогла. Коли людина здає хімію — всім зрозуміло, що саме вона здає. Коли людина читає перед комісією вірш… Ну, як його оцінити, якщо зробити це голосно, виразно й жодного разу не збитися?!
І ще — Владові досі не доводилося бути в столиці.
Та й іспити до театрального припадають на липень, а в медичний — на серпень.
— Мамо, — сказав Влад уранці, коли до станції Старгород залишалося хвилин двадцять. — Я дещо хочу тобі сказати…
Мама вислухала всі його резони мовчки. Потяг сповільнив хід, праворуч і ліворуч потяглися сірі старгородські багатоповерхівки.
— Ти не хочеш, щоб вони довідалися, де ти, — підсумувала мама, коли Влад уже й надію втратив почути її відповідь.
— Я хочу подивитися на столицю… — засоромлено пробелькотів він. — До іспитів у Старгороді ще є час…
— Але я ж повинна якось попередити… Що ми не приїдемо зараз…
Влад спершу не повірив. Обійняв маму, ткнувся носом у м’яке вухо:
— То ти згодна?!
— Ти не зрозумів, Владку. Я все одно подзвоню тьоть-віриним родичам, поясню, де ми, що з нами і чому не приїхали…
— Так, але в столиці нас не знайдуть! Навіть якщо через поліцію візьмуться шукати!
Балакуча сусідка, яка саме виходила з купе, чула останню фразу. Невідомо, що саме вона подумала, але поспостерігати за нею було кумедно.
— Ти справді в усе це віриш, — задумливо кинула мама.
Потяг уже підходив до станції.
Будинок інституту скидався на дім із примарами — високі вогкі склепіння, лункі напівтемні приміщення, галерея портретів уздовж стін. Рами виявилися гіпсовими, з наполовину облупленою позолотою; зображені на портретах люди дивилися повз Влада, і на кожному обличчі лежало усвідомлення гучної слави, начебто навіть крізь шар багаторічного пилу до намальованих вух долинало відлуння оплесків. Де не було портретів — вистачало барельєфів, невідступно проводжаючих абітурієнта лютими білими очима. Влад не те що боявся — бентежився спочатку. Йому все ніяк не вірилося, що цирк, який тут відбувається, хтось сприймає серйозно.