Емма
Шрифт:
— Гаразд, містере Елтон, якщо ви так палко мене заохочуєте, то доведеться випробувати свої сили. Гаррієт має дуже тонкі риси обличчя, що ускладнює написання портрета; однак у формі її очей і лінії рота є певні характерні особливості, котрі я спробую передати.
— От-от — форма очей і лінія рота. Ваш успіх не викликає у мене сумнівів. Благаю вас, спробуйте! Коли ви напишете портрет, він стане — за вашими ж словами — вишуканим надбанням.
— Але, містере Елтон, я боюся, що Гаррієт не захоче позувати. Вона так мало переймається власною красою. Ви не помітили, як вона мені відповіла? Як у її відповіді виразно чулося: «А чому саме мене потрібно малювати?»
— Авжеж, я помітив, запевняю вас. Це не пройшло повз мою увагу. Але гадаю, що все-таки її можна буде переконати.
Гаррієт незабаром повернулася, і їй майже відразу зробили пропозицію позувати,
У кожному малюнку була дещиця таланту — найбільше, мабуть, у найменш завершених роботах. Стиль Емми відзначався жвавістю, але було б цієї жвавості набагато менше чи вдесятеро більше — захвату і захоплення у двох її товаришів не поменшало б. Вони були просто в екстазі. Усім подобаються портрети, а їх міс Вудхаус малювала просто чудово.
— Різноманітність облич невелика, — сказала Емма. — Я вчилася писати портрети, маючи натурщиками лише представників моєї родини. Ось мій батько, ось знову він — але його так нервувала ідея позування для власного портрета, що я могла писати його тільки крадькома. А ось місіс Вестон; це знову вона, це теж вона. Славна місіс Вестон! Завжди радо мені допомагала як добра подруга. Вона позувала, коли б я її не попрохала. А ось моя сестра; її граціозна фігурка вийшла досить непогано! До речі, обличчя теж схоже. Якби вона позувала довше, можна було б написати гарний її портрет, але сестра дуже переймалася тим, щоб я намалювала чотирьох її дітей, і ніяк не могла заспокоїтися. Та-а-к, а це всі мої начерки трьох із її чотирьох дітей; ось вони: Генрі, Джон і Белла — якщо дивитися з цього краю аркуша; всі вони вийшли схожими одне на одного. Сестра так хотіла, аби я їх намалювала, що я не могла відмовити; але ви ж знаєте: змушувати трирічних чи чотирирічних дітей стояти непорушно — то є марна справа. Схожості на їх портретах досягти теж важко, часто вдається передати лише вираз обличчя і його колір, хіба що хтось із них має риси обличчя виразніші, ніж це зазвичай буває в таких пупсиків. А ось виконаний мною ескіз четвертої дитини — сина; немовля було тоді зовсім крихітним. Я малювала його, поки хлопчик спав на диванчику, і його чубчик вийшов дуже схожим на справжній. Бо умостився так, що дуже зручно підставив мені свою голівку. Вийшло дуже вдало. Я просто пишаюся малим Джорджем. І край дивана гарно вдався. А ось мій останній малюнок, — мовила Емма, відкриваючи невеличкий чудовий ескіз чоловічого портрета на повний зріст, — останній і найкращий. Це — мій зять, містер Джон Найтлі. Я його майже закінчила, але потім розізлилась і облишила. Більше ні про які портрети й чути не хотіла. Мене підштовхнули до такої реакції, і я не змогла стриматися. А так старалася, домоглася неабиякої схожості (ми з місіс Вестон зійшлися на думці, що портрет дуже правдоподібний), хоча містер Найтлі вийшов занадто красивим — у цьому розумінні портрет був дещо улесливим, але тут можнабуло і переборщити. І після всього цього моя любісінька Ізабелла холодно зауважує: «Так, деяка подібність дійсно є, але вона не відображає повною мірою всіх його чеснот». Ми й так ледве вмовили його позувати. Це сприймалося як величезна послуга; і взагалі — всього цього було для мене аж занадто, мій терпець урвався, і тому я так і не закінчила цей портрет; а навіщо — для того, щоб мешканцям Брансвік-сквер довелося з винуватим виглядом пояснювати кожному вранішньому візитерові, що на портреті зображений саме містер Джон Найтлі, а не хтось інший? От тоді я і зареклася писати
Ця фраза гармонувала з настроєм містера Елтона і так йому сподобалася, що він став примовляти: «Ви правильно зазначили — поки щотут ніхто нікому чоловіком чи дружиною не доводиться. Саме так. Поки що!» Ці його примовляння мали такий прозоро багатозначний характер, що Емма подумала — чи не слід їй швиденько вийти і залишити містера Елтона наодинці з Гаррієт? Але цей демарш довелося відкласти, бо їй хотілося малювати.
Незабаром вона визначилася з розміром та типом портрета. Він — як і портрет містера Джона Найтлі — має бути на повний зріст, а писатиме вона його аквареллю. Портрету ж Гаррієт судилося — за умови, що він сподобається Еммі, — зайняти почесне місце над каміном.
Сеанс почався; і Гаррієт, яка то посміхалася, то ніяково червоніла, боячись утратити належні вираз обличчя і поставу, складала з себе мішанину юних почуттів, таку приємну для уважно-допитливих очей художника. Але треба було знайти якусь управу на містера Елтона, котрий стовбичив позаду неї, витріщаючись на кожний мазок. Емма віддала йому належне за те, що він розташувавсь у такому місці, звідкіля міг спостерігати за процесом творення портрета, не викликаючи при цьому збентеження і не заважаючи. Та все-таки вона була змушена покласти цьому край і попросила його перейти в якесь інше місце. А потім їй спало на думку зайняти його читанням.
Чи не зробить він ласку і не почитає їм? Це було б так люб'язно з його боку. І відвернуло б її від пов'язаних із малюванням труднощів, і допомогло б міс Сміт розслабитися.
Містеру Елтону цього тільки й треба було. Гаррієт слухала, а Емма спокійно малювала собі. Однак вона змушена була дозволити йому часто підходити й поглядати на малюнок: всі закохані такі нетерплячі! Тільки-но вона опускала пензля, він із готовністю підхоплювався, щоб подивитися, як виходить малюнок, і висловити свій захват. Гріх було скаржитися на такого шанувальника і натхненника, бо його палке захоплення давало йому змогу розпізнати схожість іще до того, як вона виявлялася. Його судження не мали для неї великої ваги, але любов та люб'язна послужливість були беззаперечними.
Загалом цей сеанс пройшов вельми успішно; Емма була цілком задоволена першим ескізом і тому вирішила продовжувати роботу. Схожості не бракувало, їй пощастило передати поставу; і оскільки вона збиралася внести незначніпоправки до фігури, які значною міроюдодали б елегантності і трохи — зросту, то вона ніскільки не сумнівалася, що з цього ескізу вийде портрет гарний у всіх відношеннях, портрет, якому судилося зайняти достойне місце на користь їм обом. Він стане наочним пам'ятником красі однієї, вмінню другої і дружбі їх обох, а крім того, викличе стільки приємних асоціацій, скільки їх зможе створити багатообіцяюча захопленість містера Елтона.
Гаррієт мала позувати наступного дня; і містер Елтон — як йому й належало — попросив дозволу прийти і знову їм почитати.
— Неодмінно приходьте. Ми радо вважатимемо вас одним із учасників.
А наступного дня були ті самі люб'язність та ввічливість, ті самі успіх та задоволення. Вони супроводжували весь процес творення портрета, і був цей процес швидким та сповненим радісних емоцій. Портрет сподобався всім, хто його бачив, а містер Елтон був просто в захваті й захищав його від будь-якої критики.
— Міс Вудхаус додала своїй подрузі саме ті риси, котрих їй бракує, — зауважила йому місіс Вестон, зовсім не підозрюючи, що звертається до шанувальника Гаррієт. — Вираз очей передано абсолютно точно, але міс Сміт не має таких брів та вій. Вона їх не має, і це — вада її обличчя.
— Ви і справді так думаєте? — запитав він. — Не можу погодитися з вами. Мені здається, що портрет прекрасно передає схожість кожної риси. Ніколи в житті я не бачив такої схожості. Гадаю, що ви не врахували тіньового ефекту.
— Ви додали їй зросту, Еммо, — сказав містер Найтлі.
Емма знала, що додала, але не визнавала цього, а містер Елтон палко її підтримав:
— Та ні ж бо! Ніяка вона не зависока, нічого подібного. Ви ж бачите — вона сидить, і від того, звичайно ж, виглядає по-іншому — а тому, коротше кажучи, створюється враження, що… ну, взагалі-то, як ви знаєте, пропорції треба зберігати. Пропорції, перспективу… Ні-ні, портрет передає зріст міс Сміт саме так, як треба. Дуже точно передає!