Емма

Остин Джейн

Гаррієт усміхнулася, зашарівшись, і висловила подив, що вона може так сильно комусь подобатися. Думка про містера Елтона таки була підбадьорливою, але все одно через певний час вона з ніжністю згадала про знехтуваного містера Мартіна.

— На цей час він уже отримав мого листа, — мовила вона з теплотою в голосі. — Цікаво, чим вони там зараз усі займаються — і чи знають його сестри: якщо він нещасний, то вони теж почуватимуться нещасними. Сподіваюся, що містер Мартін не надто переживатиме.

— Давай думати про тих відсутніх друзів, які наразі займаються

справами веселішими! — вигукнула Емма. — Мабуть, у цю хвилину містер Елтон демонструє твій портрет своїй матері та сестрам і розповідає їм, що оригінал набагато красивіший, а після того, як вони разів десять запитають, погодиться сказати їм його ім'я — твоє дороге ім'я.

— Мій портрет! Але ж він залишив мій портрет на Бонд-Стріт.

— Та невже! Тоді я погано знаю містера Елтона. Ні, моя люба Гаррієт, ні, моя маленька скромнице! Можеш не сумніватися: твій портрет потрапить на Бонд-Стріт лише завтра, коли містер Елтон сяде верхи на свого коня. Увесь же сьогоднішній вечір портрет проведе в його товаристві й буде йому втіхою та відрадою. Він відкриє задуми містера Елтона його родині та познайомить її з тобою, створить серед його рідних найсприятливіше про тебе враження, збудить жваву зацікавленість і викличе до тебе доброзичливу налаштованість. Можна лише уявити собі, як енергійно працює зараз їхня фантазія, сповнена радісних очікувань і сумнівів!

Гаррієт знову всміхнулась, і значно повеселішала.

Розділ 8

Тієї ночі Гаррієт спала у Гартфілді. Уже декілька тижнів вона проводила там більше половини часу, і мало-помалу виникла думка, що їй необхідно виділити кімнату. Емма вирішила, що наразі в будь-якому відношенні буде краще, безпечніше і корисніше, якщо Гаррієт якомога довше залишатиметься у них. Наступного ранку вона мусила на годину чи дві зайти до пансіону місіс Годдард, але при цьому мала домовитися про своє повернення до Гартфілда, щоби пробути там декілька днів.

Поки її не було, навідався містер Найтлі, просидів певний час із містером Вудхаусом та Еммою, доки містер Вудхаус, який ще раніше вирішив піти погуляти, не наважився покинути містера Найтлі — всупереч власній чемності й після умовлянь своєї дочки не відкладати прогулянки та після спонукальних благань обох. Містер Найтлі, якому не була притаманна церемонність, своєю манерою відповідати стисло і неоднозначно являв собою разючий контраст із красномовним вибаченням та світською люб'язністю свого співрозмовника.

— Ну що ж, містере Найтлі, якщо ви мені вибачите і якщо ви не вважатимете мій вчинок дуже неввічливим, то я, мабуть-таки, скористаюся порадою Емми і вийду погуляти хвилин на п'ятнадцять. Зважаючи на сонячну погоду, гадаю, що буду в змозі тричі пройтися туди-сюди. Я поводжуся з вами без церемоній, містере Найтлі. Ми, люди немічні, іноді дозволяємо собі нехтувати деякими умовностями.

— Тоді, сер, не змушуйте мене почуватися стороннім.

— Моя донька прекрасно мене замінить. Емма із задоволенням розважатиме вас. Тому я радше вибачуся перед вами та

зроблю свої три ходки — це моя типова зимова прогулянка.

— Краще й не придумати, сер!

— Я не проситиму вас скласти мені приємну компанію, містере Найтлі, бо ходжу дуже повільно, і ви, гуляючи зі мною, швидко знудитеся; до того ж вас очікує ще одна неблизька дорога — до Донвелл-Еббі.

— Спасибі, сер, спасибі. Я вже сам зібрався йти, і чим швидше підете ви,тим краще для вас, — я принесу ваше пальто і відчиню для вас двері в садок.

Нарешті містер Вудхаус пішов; але містер Найтлі, замість того щоб негайно вирушити слідом за ним, знову присів, явно збираючись іще погомоніти. Він почав говорити про Гаррієт і говорив він про неї з більшою похвалою, ніж Емма звикла чути.

— Я не ставлю її красу так високо, як ви, — сказав він, — але вона дійсно гарненьке створіннячко, і я схильний дуже схвально оцінювати її вдачу. Її характер залежить від тих, хто перебуває поруч; і в добрих руках вона стане вельми гарною дружиною.

— Я рада, що ви так гадаєте, і сподіваюся, що добрих рук не бракуватиме.

— Та годі, — мовив він. — Якщо кортить почути комплімент, то я скажу, що вам дійсно вдалося позитивно на неї вплинути. Ви відучили її від школярської звички хихикати, і це — ваша безцінна заслуга.

— Дякую. Я б почувалася пригнічено, якби не вірила в те, що принесла певну користь; але далеко не всі здатні висловити похвалу саме тоді, коли вона потрібна. Особисто я не страждаю від надмірних похвал із вашогобоку.

— Ви кажете, що сьогодні вранці вона знову повернеться?

— З хвилини на хвилину. Вона й так уже затрималася довше, ніж сподівалася.

— Щось сталося таке, що затримало її, можливо — якісь візитери.

— Хай їм грець, отим гайберівським пліткарям! Набридливі нікчеми!

— Дехто може видатися Гаррієт не таким набридливим, як вважаєте ви.

Емма знала, що це — істинна правда, яку заперечувати неможливо, і тому промовчала. Невдовзі він мовив з усмішкою:

— Я не претендую на здатність угадувати час чи місце, але мушу вам сказати: я маю всі підстави стверджувати, що незабаром ваша маленька приятелька почує приємну для себе новину.

— Отакої! Як? Яку новину?

— Дуже серйозну новину, смію вас запевнити, — мовив містер Найтлі, зберігаючи усмішку.

— Це дуже серйозно! Мені спадає на думку лише одне… Хто покохав її? Хто зробив вас довіреною особою?

Еммі хотілося сподіватися, що про свої почуття натякнув містер Елтон. Містер Найтлі був чимось на кшталт спільного друга і порадника, і вона знала, що містер Елтон ставиться до нього з повагою і прислухається до його думки.

— Я маю підстави твердити, — відповів він, — що Гаррієт Сміт незабаром запропонують руку і серце, причому чоловік надзвичайно достойний; ім'я цього чоловіка — Роберт Мартін. Здається, її візит цього літа до Еббі-Мілл таки зробив свою справу. Він до без тями закохався і збирається з нею побратися.