Емма
Шрифт:
— Годі-бо! Ви відповідаєте з такою ж обережною обачливістю, як і вона. Але її розповідь про будь-що залишає стільки простору для здогадок, вона така стримана, так неохоче ділиться щонайменшими відомостями про будь-кого, що, на мою думку, ви можете характеризувати ваше з нею знайомство як завгодно.
— Он воно як? Що ж, тоді я скажу правду і вчинити так мені буде найзручніше. Я часто зустрічав її у Веймуті. Я трохи знався з Кемпбеллами у Лондоні, і у Веймуті ми оберталися здебільшого в одному й тому ж товаристві. Полковник Кемпбелл — людина дуже приємна, а місіс Кемпбелл — жінка приязна і добра. Всі вони мені подобалися.
— Значить, загалом вам відома життєва ситуація міс
— Так, — дещо невпевнено, — гадаю, що відома.
— Еммо, ви торкаєтесь делікатної теми, — мовила, посміхаючись, місіс Вестон, — не забувайте про мою присутність. Навряд чи містер Френк Черчілль знатиме, що казати, коли ви говоритимете про життєву ситуацію міс Ферфакс. Давайте я трохи відійду.
— Я і справді не подумала про місіс Вестон, — сказала Емма, — тому що вона завжди була мені подругою, моєю любою подругою.
Схоже, що він цілком зрозумів таке почуття і віддав йому належне.
Після купівлі рукавичок вони вийшли з крамниці, і Френк Черчілль запитав:
— А ви ніколи не чули, як дівчина, про яку ми говорили, грає на роялі?
— Як це не чула? — відповіла Емма. — Ви забуваєте, що вона часто буває в Гайбері. Скільки живу, я щороку слухаю її гру відтоді, як ми обидві почали музикувати. Вона грає просто чарівно.
— Ви і справді так вважаєте? Я хотів почути думку когось, хто про це дійсно здатен судити. Мені здалося, що вона грає добре, тобто, їй не бракує смаку, але я зовсім не розбираюся в цьому. Люблю музику надзвичайно, але сам не граю і вважаю, що не маю права судити про те, як грають інші. Я часто чув, що її гра викликає захоплення; і маю доказ того, що її вважають доброю виконавицею: один пан, що любить музику і знається на ній, чоловік, який любив іншу жінку, був з нею заручений і ось-ось мав одружитися, ніколи не дозволяв тій жінці сідати за інструмент, якщо за нього могла сісти пані, про яку ми говоримо, — коли була вона, то він не хотів слухати, як грає інша. Гадаю, коли йдеться про чоловіка, дуже обдарованого в музиці, то це є вагомим доказом.
— Дійсно вагомий доказ, нічого не скажеш! — вигукнула Емма, вкрай здивована. — Так значить містер Діксон — людина надзвичайно обдарована музично? Від вас протягом півгодини ми довідуємося про всіх них більше, ніж міс Ферфакс зволила повідати нам за півроку.
— Так, мова йде саме про містера Діксона і міс Кемпбелл; і я вважаю це дуже вагомим доказом.
— Безперечно — куди вже вагоміше; по правді кажучи, такий вагомий, що коли б яопинилася на місці міс Кемпбелл, мені це було б неприємно. Я б не вибачила чоловікові більшої цікавості до музики, ніж до любові, схильності слухати, а не споглядати, виявляти більшу чутливість до красивих звуків, а не до моїх почуттів. Цікаво, як міс Кемпбелл усе це переносила?
— Просто міс Ферфакс була її близькою подругою.
— Слабка втіха! — розсміялася Емма. — Краще мати вподобану незнайомку, ніж близьку подругу — незнайомка прийде й піде, щоб, можливо, ніколи не повернутись, а дуже близька подруга завжди поруч і завжди все робить краще, ніж ти сама! Бідолашна місіс Діксон! По правді кажучи, я рада, що вона вийшла заміж і оселилася в Ірландії.
— Ви маєте рацію. Це було не на користь міс Кемпбелл, але, здається, вона цього не відчувала.
— Тим краще або тим гірше — не знаю, що й казати. Що б це не було — її доброта чи її нетямущість, вияв дружби чи недостатня чутливість — гадаю, що все одно була одна особа, яка неодмінно це відчувала: міс Ферфакс власною персоною. Хто-хто, а вона обов'язково відчувала цю недоречну і небезпечну різницю.
— Щодо цього, то я не…
— О, не думайте, що
— Здавалося, що між ними всіма було чудове взаєморозуміння… — почав було він, але швидко перервався і додав: — Однак я не можу сказати, якими були їхні істинні стосунки; щонасправді відбувалося за кулісами. Можу сказати лише, що зовні все було пристойно. Але ви, хто знав її з дитинства, можете краще, ніж я, судити про її вдачу і про те, як міс Ферфакс буде поводитися в критичних ситуаціях.
— Так, я знала її з дитинства; ми зустрічались і як діти, і як дорослі жінки; тому цілком природно припустити, що мусимо бути друзями. Але ми ніколи ними не були. Важко сказати, чому так сталося; можливо, був гріх і з мого боку, бо я терпіти не могла дівчат, яких обожнювали і з якими носилися, мов дурні з писаною торбою, що і робили її тітка, бабця і всі їхні знайомі. А ще — її замкненість; я ніколи не відчувала симпатію до таких потайливих людей.
— Що ж, це дійсно надзвичайно неприємна риса, — сказав Френк. — Безперечно, часто вона буває дуже корисною, але приємною — ніколи. У замкненості людині безпечно, але відтак їй бракує привабливості. Неможливо відчувати симпатію до людини потайливої.
— Можливо — коли ця замкненість не стосується тебе самої; і тим сильнішою буде тоді симпатія. Тепер мені як ніколи потрібна подруга чи приємна компаньйонка, навіщо ж до її пошуків мені ще й додавати клопоти з подоланням чиєїсь замкненості? Про нашу з міс Ферфакс дружбу і мови бути не може. Я не маю підстав думати про неї погано, абсолютно ніяких, окрім отієї надзвичайної і незмінної обережності в словах і поведінці, отого остраху сказати про когось щось чітке і виразне! І це породжує підозри, що їй є що приховувати.
Він погодився з нею цілком; після такої довгої прогулянки і такої подібності думок в Емми з'явилося відчуття, що вони знайомі вже давно і дуже добре; якось не вірилося, що це була лише друга їхня зустріч. Френк виявився не зовсім таким, як вона очікувала, — менш прагматичним у деяких своїх переконаннях, менше схожим на зіпсовану дитину багатих батьків, а значить — кращим. Його погляди здавалися поміркованими, почуття — приязними і теплими. Особливо вразила її манера, у якій Френк споглядав будинок містера Елтона, на який — і на церкву теж — він ходив дивитися, причому не погодившись із ними в тому, що будинок цей має багато недоліків. Ні, він не вважає, що це поганий дім; його власник зовсім не потребує співчуття. А якщо в ньому житиме ще й кохана жінка, то про яке співчуття може йтися взагалі? В цьому домі, безперечно, вистачить місця для всіляких мислимих зручностей. Треба бути ідіотом, щоб бажати більшого.
Місіс Вестон засміялась і сказала, що він не знає, про що говорить. Сам звикши тільки до великого будинку, ніколи не задумуючись над тими численними перевагами і зручностями, що пов'язані з такими розмірами, Френк не міг реально судити про прикрості, що чекають у маленькому будинку. Але Емма сприйняла його слова як ознаку того, що в дійсності він знає,про що говорить, і що в такий спосіб він виявив дуже схвальний намір якомога скоріше почати самостійне життя й одружитися, виходячи при цьому з високих міркувань. Може, Френк і не усвідомлює тих загроз для миру в сім'ї, що інколи несуть із собою відсутність приміщення для економки чи погана буфетна, але він прекрасно відчуває, що в Енскумі йому не бути щасливим, а коли знайде свою любов, то радо поступиться частиною багатства заради того, щоб якомога раніше почати самостійне життя.