Емма

Остин Джейн

Час ішов, та вона ніяк не могла заспокоїтися. Чим більше вона згадувала, тим гострішими ставали почуття. Ще ніколи не була вона такою пригніченою. На щастя, розмовляти не було ніякої необхідності. З нею їхала тільки Гаррієт, а вона щось теж була не в дусі, якась наче виморена, і вперто мовчала. Майже всю дорогу додому Емма відчувала, як по щоках у неї котяться сльози, та вона навіть не намагалася їх спинити, хоча плакати їй доводилося вкрай рідко.

Розділ 8

Нещастя, яким обернулася поїздка до Бокс-хілла, увесь вечір не йшло в Емми з голови. Вона не могла знати, як цю подію сприйняли інші учасники вилазки. Може, всі вони, живучи в різних домівках і по-різному дивлячись на речі, згадували пікнік із приємністю; але Еммі здавалося, що ніколи в її житті не було ранку більш невдалого, ніж цей, більш позбавленого — з самого початку — всякого раціонального задоволення й

більш вартого жахливих спогадів у майбутньому. У порівнянні з цим ранком цілий вечір, проведений із батьком за грою в триктрак, видавався блаженством. Оцеі була справжня насолода, бо тут вона присвячувала його комфорту найприємніші години доби; а раз так, то її поведінка загалом не заслуговувала на сувору догану, хоча та міра ніжної прихильності й довіри, яку виявляв їй батько, була явно незаслуженою. Емма вважала, що безсердечною дочкою не була. Вона вважала також, що ніхто не міг би їй закинути: «Як ви можете бути такою жорстокою зі своїм батьком? Я мушу, я обов'язково говоритиму вам правду, доки буду в змозі це робити!» Міс Бейтс більше ніколи не зазнає приниження, ніколи! Якщо всіляка увага в майбутньомудопоможе забути минуле,то вона може розраховувати на прощення. Як підказувало їй сумління, вона часто бувала неуважною; неуважною, мабуть, більше в думках, ніж на ділі; а ще вона була зневажливою, неввічливою. Але цього більше не трапиться. У пориві істинного розкаяння вона вирішила зайти до міс Бейтс наступного ж ранку — і це мало стати, з її боку, початком нормальних, рівноправних і добрих стосунків.

Настав ранок, але Емма залишалася так само рішуче налаштованою, тож вона вийшла раненько, щоб ніщо не змогло їй завадити. Вона подумала, що по дорозі, можливо, натрапить на містера Найтлі; чи може, він зайде під час її відвідин. Емма не заперечувала проти цього. Їй нічого буде соромитися свого справедливого і щирого каяття. Йдучи до міс Бейтс, вона поглядала на Донвелл, але містера Найтлі так і не побачила.

«Усі господині вдома». Ніколи раніше не раділа вона цим словам, ніколи раніше не входила вона у двері й не піднімалася сходами з бажанням принести з собою гарний настрій; навпаки — раніш це було відчуття виконуваного обов'язку, а гарний настрій у неї міг з'явитися хіба що від подальшого кепкування.

Коли вона вже підходила, то почула гамір: у кімнаті забігали і заговорили. Почувся голос міс Бейтс — щось треба було зробити дуже швидко; служниця мала переляканий і ніяковий вигляд; попрохала її трохи зачекати, а потім впустила, але надто рано: Емма побачила, як тітка та племінниця хутенько вискочили до сусідньої кімнати; вона також встигла помітити, що Джейн виглядала дуже хворою. Вони ще не встигли зникнути за дверима, і Емма почула, як міс Бейтс сказала: «Добре, серденько, я все-таки скажу, що ти злягла і що, як на мене, то ти дуже хвора».

Схоже було, що бідолашна старенька місіс Бейтс, як завжди ввічлива і сором'язлива, не дуже добре розуміла, що відбувається.

— Боюсь, що Джейн нездужає, — мовила вона, — але хто зна — менісказали, що вона здорова. Міс Вудхаус, я гадаю, що незабаром тут з'явиться моя дочка. Сподіваюсь, що ви знайдете собі стілець. Шкода, що вийшла Хетті. Самій мені уже несила… Ви присіли, пані? Вам зручно? Я певна, що вона незабаром з'явиться.

Еммі й самій хотілося, щоб та прийшла. На якусь мить вона злякалася, що міс Бейтс просто ховається від неї. Але невдовзі міс Бейтс таки з'явилася. «Ввічлива й весела» — але Еммине сумління сказало їй, що колишньої бадьорої говірливості вже не було — і манери, і вигляд були стриманішими. Вона сподівалася, що співчутливе запитання про міс Ферфакс зможе покласти початок поверненню колишніх стосунків. Результат не змусив себе довго чекати.

— Ой, міс Вудхаус, ви такі ласкаві! Сподіваюся, що ви вже чули — і прийшли порадіти разом із нами. Однак для мене це не така вже й радість, — змахуючи сльозу. — Для нас розлука з нею буде просто мукою, бо вона ж була з нами так довго, а зараз у неї дуже болить голова — весь ранок вона писала листи — довжелезні листи, треба ж було написати полковнику Кемпбеллу й місіс Діксон. «Серденько, — сказала я, — ти ж просто осліпнеш», — бо вона весь час плакала. Нічого дивного, нічого дивного: на неї чекає велика переміна. І хоча їй поталанило надзвичайно — гадаю, що таке добре місце далеко не завжди випадає молодій жінці на самому початку її самостійного життя… не думайте, міс Вудхаус, що ми невдячні за таку неймовірну удачу, — знову змахнувши сльозу, — але нам її так шкода, сердешну! Знали б ви, як у неї боліла голова! А коли в когось щось сильно болить, то ви ж знаєте, що неможливо відчувати радість повною мірою. Настрій у неї поганий — далі нікуди. Як поглянеш на неї, то ніколи не подумаєш, що вона надзвичайно щаслива, що їй випало таке гарне місце. Вибачте, що Джейн не вийшла до

вас — вона просто не в змозі… пішла до себе в кімнату, а я хотіла, щоб вона полежала. «Моя люба, — сказала я, — я скажу, що ти злягла». Але насправді це не так: вона зараз ходить по кімнаті. Тепер, коли вже написала свої листи, вона каже, що незабаром почуватиметься добре. Джейн дуже жалкуватиме, що не побачилася з вами, міс Вудхаус, але явіть милість — пробачте її. Ми змусили вас чекати біля дверей — такий сором — але вийшло невелике сум'яття, бо так сталося, що ми не почули, як ви постукали, і коли ви вже йшли сходами, ми ще не знали, що до нас хтось іде. «Це всього лише місіс Коул, — сказала я, — даю слово, бо ніхто інший не приходить до нас так рано». «Що ж, — відповіла Джейн, — чому бути — того не минути, тож нехай це буде зараз». Але потім увійшла Петті і сказала, що це ви. «Ой, — сказала я, — та це ж міс Вудхаус: ти, напевне, захочеш із нею побачитися». — «Я ні з ким бачитися не хочу», — відповіла вона; потім піднялася і вийшла; ось чому ми змусили вас чекати — нам за це так соромно! «Раз ти хочеш піти, серденько, то йди, — мовила я, — а я скажу, що ти злягла».

Емма відчула щиру зацікавленість. Уже давно її серце добрішало до Джейн; і оця картина її теперішніх страждань допомогла їй остаточно позбутися всіх колишніх негарних підозр, залишивши в її душі нічого, окрім співчуття; а згадка про те не дуже справедливе і не дуже шляхетне ставлення до неї в минулому змусила Емму визнати, що Джейн скоріше воліла б зустрітися з місіс Коул чи якоюсь іншою доброю приятелькою, аніж бути змушеною терпіти їїтовариство. Вона говорила те, що відчувала, — зі справжньою турботою і співчуттям, щиро бажаючи, щоб ті обставини, про які вона дізналася від міс Бейтс, дійсно склалися так, як слід: максимально вигідно і зручно для міс Ферфакс. Для всіх них це буде суворе випробування. Наскільки їй відомо, раніше все відкладалося до приїзду полковника Кемпбелла.

— Так люб'язно з вашого боку! — відповіла міс Бейтс. — Ви взагалі завжди люб'язні.

Чути оте «завжди» Еммі було просто несила, і, щоб не перетворитися на жертву нескінченних виявів удячності, Емма поставила конкретне запитання:

— А куди, дозвольте спитатися, збирається Джейн?

— До такої собі місіс Смоллрідж — вона чарівна жінка, особа надзвичайно достойна, — щоб доглядати за трьома її дівчатками… пречудові діти. Неможливо й уявити собі якесь інше місце, де було б так багато всіляких вигод — може, хіба що, у місіс Саклінґ чи у місіс Бреґґ. Але місіс Смоллрідж приятелює з обома і мешкає неподалік — лише за чотири милі від Кленового Гаю. Джейн житиме лише за чотири милі від Кленового Гаю.

— Сподіваюсь, що місіс Елтон була саме тією особою, якій міс Ферфакс завдячує…

— Так, це була наша благодійниця місіс Елтон. Наш невтомний, істинний друг. Вона й чути не хотіла про відмову. Вона не дала Джейн сказати «ні»; бо коли Джейн уперше почула про це, а це було позавчора, саме в той ранок, коли ми були у Донвеллі; так от — коли Джейн уперше про це почула, то була рішуче проти такої пропозиції саме з тієї причини, що ви зазначили; так, як ви і казали: вона вирішила ні з чим себе не пов'язувати до повернення полковника Кемпбелла і не погоджуватися наразі ні на яку домовленість; вона невпинно повторювала про це місіс Елтон — я й гадки не мала, що вона передумає, але славна місіс Елтон, яка завжди судить правильно, виявилася далекогляднішою. Не кожна зможе так делікатно наполягати на своєму, як це зробила вона, відмовившись прийняти негативну відповідь Джейн. Але вона вчора так і сказала — що не напишеніякої відмови, як цього хотіла Джейн; сказала, що зачекає — і ось маєш: учора ввечері вирішили, що Джейн поїде. Це стало для мене такою несподіванкою! Я й гадки не мала! Джейн відвела місіс Елтон убік і відразу ж заявила їй, що, поміркувавши над перевагами тієї пропозиції, котра надійшла від місіс Саклінґ, вона вирішила її прийняти. Я й півслова не встигла про це почути, як уже все було вирішено.

— Ви провели вечір з місіс Елтон?

— Так, усі ми. Місіс Елтон попросила, щоб ми прийшли. Так вирішили на пагорбі, коли прогулювалися з містером Найтлі. «Ви всі муситепровести вечір з нами, — сказала вона. — Я просто наполягаю, щоб ви всіприйшли».

— А містер Найтлі теж там був?

— Ні, містера Найтлі там не було; він відмовився відразу ж; і хоча мені здавалося, що він не відмовиться, бо місіс Елтон заявила, що не відпустить його, він усе ж таки не прийняв запрошення. Але моя матінка, Джейн і я — всі ми там були і провели дуже приємний вечір. Знаєте, міс Вудхаус, вони — такі милі друзі, завжди неодмінно люб'язні, хоча після вилазки всі виглядали дещо змореними. Ви ж знаєте — навіть задоволення інколи втомлює, а я помітила, що їм цей пікнік не дуже сподобався. Але як на мене, то це була дуже приємна поїздка, і я дуже вдячна тим моїм добрим друзям, що мали ласку взяти до неї і мене.