Федія

Мазоха Наталья Ивановна

– -- Ну, ось. Ми виконали свою обіцянку і повернули наших дітей додому.

– -- Вони вже виросли?
– -- розгублено запитала Мілена.

Вона підійшла до доньки і взяла її за руку.

– -- Яка ж ти гарна, моя маленька. В тебе такі ж сумні і глибокі очі як у татка, і волосся таке ж саме.
– -- здавалося жінка боялася якимось необережним словом відштовхнути від себе доньку.

Мілена усвідомлювала, що перед нею хоч і рідна, та зовсім незнайома людина. І з цією людиною ще потрібно познайомитись і потоваришувати. Та Федія була іншої думки. Вона стрімко обійняла матір і сильно притислась до її грудей.

– --

Матусенько, я так довго чикала нашої зустрічі! Я знаю що ти найкраща мама у світі!

І крига скресла. Севіла теж обійнялася з матір’ю. приміщення одразу ожило, і наповнилося веселим гомоном і сміхом. Посміхався і старий Орнагул. Карол присів біля нього і обережно обійняв.

– -- Я просив Богів, щоб вони не поспішали мене забирати, і дали змогу побачити вас ще раз.
– -- шепотів старий чарівник.
– -- Нарешті вся родина в зборі. Я спокійно можу відправлятися у вічність. В цьому світі я виконав своє призначення. А в тебе мій хлопчику поки що все тільки починається. І перший учень в тебе вже є, це твоя дитина.

– -- Так.
– -- похитав головою чарівник.
– -- Я спробую наслідувати вас, і навчити тому, чого навчили і Ви мене.

– -- Навчи… Та в тебе небагато часу. --- з цим останнім словом з Орнагула вийшов і останній подих.

– -- Його серце не витримало радості.
– -- склавши висохлі учителеві руки по верх покривала, мовив чарівник.

– -- Твій учитель був дуже старий?
– -- спитала Федія.

– -- Так. Дуже. Навіть порахувати важко.
– -- відповів Карол.

– -- Ти теж стільки ж проживеш?

– -- Ні. В мене буде звичайне людське життя, як і у твоєї мами.
– -- пояснив чарівник.

– -- Чому? Ти ж теж маг!

– -- Я обов’язково це тобі поясню, але не сьогодні. Потрібно сповістити всіх, хто знав Орнагула, що він помер, і з честю провести його в вічність.

Атмосфера замку була переповнена смутком і радістю. Смутком за втратою дорогої людини, і радістю повернення дітей. Всі, хто приїхав в цей час в замок, висловлювали господарям і співчуття, і вітали з перемогою над Магрою і поверненням дівчат.

– -- Я завжди вірив, що старий не помилився вгледівши в тобі обраного. Ти зміг здолати зло, що тиранило нас так довго.
– -- потис руку другові Каху.

Він як і решта вісім учнів Орнагула явився до замку, аби віддати останню шану вчителю.

– -- Це зробив не я, а Федія і Севіла.
– -- заперечив молодий чарівник.

– -- Якби не ти, її і на світі б не було. Як ти гадаєш, чому камінь з інструкцією, був схований саме на Планеті мертвих?
– -- запитав дев’ятий учень, і сам же відповів: --- Та тому, все так і повинно було статися. Магра не врахувала сили Вартохара. Він вмів мандрувати в часі і далеко вперед, і повертатися в минуле. У свій час він знав все. Він створив всі ті чарівні речі, щоб ти, з їх допомогою і здолав Магру. В тебе багатий потенціал, і якби не твоя дочка, ти б досяг величі і сили першого мага --- Вартохара.

– -- А що зі мною не так ?
– -- почувся за їхніми спинами голос Федії.

Дівчина ненароком почула розмову дорослих, бо прийшла погукати їх на обід.

– -- Все чудово, доню. Я давно мав стобою поговорити, та все не випадала нагода. --- обійняв Карол за плечі Федію.
– -- Давай присядемо і побалакаємо.

– -- Тоді, я вам не заважатиму.
– -- чемно вклонився Каху, і вийшов.

Чарівник з дочкою сіли

один напроти одного.

– -- Розумієш…--- нерішуче почав своє пояснення Карол.
– -- … чарівники ніколи не одружувались. Я перший хто порушив це правило. Мене попереджали про наслідки. Та я дуже кохаю твою маму, тому не зважив на це. І зовсім не жалкую, бо в нас народилась чудова донечка. Обставини склалися так, що ми тебе не виховували. Та твоя внутрішня сила сама направила тебе на вірний шлях, і я пишаюся тобою.

– -- Тату, ти кажеш дуже приємні для мене речі, але зовсім не те, що я хочу почути.
– -- перервала його тираду дочка.

– -- Коли тобі виповниться шістнадцять років, вся моя сила перейде до тебе. Такий закон магії.
– -- пояснив Карол.
– -- Я стану звичайною людиною, а ти найсильнішою і першою в нашому світі чарівницею. В тобі акумулюється сила всіх прийдешніх поколінь магів. Та володіти силою, це одне, а вміти нею користуватися, це зовсім інше. За ці два роки, що нам залишилося, ти повинна оволодіти цими знаннями.

– -- А якщо я не схочу бути чарівницею?
– -- запитала дівчина.

– -- Боюся, в тебе немає вибору.
– -- сумно всміхнувся Карол.
– -- Ти народилася з цією силою, і тут нічого не поробиш.

– -- Тому ти і казав, що житимеш стільки, скільки і звичайні люди?

– -- Так. І це добре. Бо і твоя мама звичайна людина. Я не хочу її поховати, а потім жити лише спогадами про неї. Я радий, що нам одміряно однаково.

Карол ніжно поцілував дочку в лоба.

– -- Пішли обідати. Скоро церемонія погребіння.

Високо в небо злетіло полум’я погребального вогнища. Всі друзі старого чаклуна стояли навкруги тісним колом, не пускаючи до душі померлого темні сили. Вони вірили, що вона полетіла разом з іскрами від жаркого вогнища в чудовий світ. Бо саме на це і заслуговувала. Ніхто з присутніх навіть в думках не зміг би сказати про Орнагула нічого поганого, бо все його життя було служінням добру і людям.

Два роки пролетіли як одна мить. За цей час Мілена народила двох хлопчиків-близнюків, Левія і Алана. Федія пізнавала премудрості магії, і це в неї виходило навіть краще, ніж в свій час у Карола. Теймур побудував ще кілька кораблів і зайнявся торгівлею. Тепер у нього і у Туми був власний будинок. Севіла постійно пропадала в замку чарівника, і навчалась разом зі своєю названою сестрою, та не магії, а звичайним наукам. Це їй надзвичайно подобалось. Дівчину просто силою доводилося відривати від книжок. Наближався день їхнього народження. Повноліття дівчат, як колись і перший рік, вирішили відсвяткувати разом у замку. всі помітно хвилювалися, особливо Федія. Та її можна було зрозуміти. В цей день, на її дівочі плечі, ляже велика відповідальність.

– -- Тату, мені страшно.
– -- зізналась якось дівчина.
– -- Ти багато чому мене навчив. Та разом з цими знаннями, прийшло і розуміння тієї сили, що скоро ввійде в мене. Ти впевнений що я впораюсь?

– -- А ні трохи не сумніваюся в тобі.
– -- з упевненістю відповів батько.

– -- Я багато думала, і вирішила, що піду мандрувати, як колись ти мандрував.

– -- Мене змусили обставини. У тебе, хвала Богам, немає такої необхідності.
– -- спробував умовити дочку Карол.

– -- Тату, я хочу пізнати світ в якому я живу. А якщо вдасться то і інші світи.
– -- не відступала дівчина.