Федія

Мазоха Наталья Ивановна

– -- Мабуть ти права. Треба спробувати.

Жриця і чарівник зняли свої амулети і вклали в заглибини. Камінь засяяв внутрішнім світлом. Та ніякі надписів все ще не було.

– -- Тепер мабуть потрібно притулити ще до каменю і наші долоні.
– -- здогадався чарівник.

Так і зробили. Марно.

– -- Та що ж це таке?
– -- розгублено зітхнув Теймур.

– -- Почекайте.
– -- вмішалась у розмову Наріта.
– -- Ви сказали, що оберіг Хети, повинен був бути у Севіли?

– -- Так.
– -- підтвердив

Карол.

– -- А свій оберіг, чарівнику, ти часом не дарував Федії?

– -- Як ти здогадалась?

– -- Я згадала сон, про який розповідала Федія. Нехай до каменю свої долоні притиснуть дівчата.
– -- запропонувала няня.

– -- Нехай спробують.

Севіла і Федія поклали свої руки на відтиски. Якусь мить нічого не відбувалось. Та ось на сяючий поверхні став проявлятися напис, і Карол почав його читати:

– -- Коли живе себе не пошкодує.

Коли зло, що живиться мертвим, скуштує живе.

То живе, навіки, знищить зло.

– -- І що, все це, означає?
– -- не зрозумів Теймур.

Та мабуть і всі інші, так само. Дівчата зняли свої долоні з каменю. Напис зник. Карол витяг обереги. Амулет сонця він повернув Хеті, а свій простяг дочці.

– -- Візьми. Він вже давно твій. Якби за певних обставин, він не був з тебе знятий, то ми б ніколи не розлучилися з тобою. Але тоді б загинула Севіла і її мама. Цей оберіг врятував їм життя. Надінь його. Тепер він оберігатиме тебе.

Федія наділа прикрасу, і з вдячністю посміхнулася батькові.

– -- Ти, теж не залишишся без подарунку.
– -- Звернулася Хета до Севіли. Я обіцяла Богині Краси віддати цей амулет тобі, і я виконую свою обіцянку.

Жриця, наділа оберіг дівчині на шию.

– -- Життя разом, зробило вас сестрами. То нехай ці обереги, зблизять і ваш дух, вашу силу в єдине ціле. Як колись допомогли нам.
– -- побажала Хета.

Дівчина з вдячністю потисла їй руки.

– -- Це вперше, хтось незнайомий, так піклується про нас. Тепер я розумію, що означає бути рідними духом.

Та цю зворушливу сцену, перервав Тевій.

– -- Як тепер, ми з відси виберемось? Знову плутати підземеллям?
– -- спитав він.

– -- Думаю не прийдеться.
– -- посміхнувся Карол.
– -- Якщо Федія і Севіла мені допоможуть, то ми за мить будемо на зовні.

– -- Чим же ми, зможемо допомогти?
– -- запитала Севіла.

– -- Федія моя дочка, тому від природи має здібності мага. Потім на вас надіті чарівні амулети, вони теж додадуть нам сили. То візьмемось всі за руки, і уявимо місце, де ми знайшли вхід до шахти.

Втікачі з’єднавши руки, утворили коло.

– -- Тепер всі думаємо про місце де нам потрібно опинитись.
– -- наказав Карол.

Та не встигли втікачі опинитися у скам'янілому лісі, як на них накинулися охоронці, що очікували у засідці їхнього повернення. Чарівника вдарили ззаду чимось важким і він втратив свідомість.

Коли Карол

отямився, то зрозумів, що він зв’язаний і знаходиться в якомусь темному приміщенні.

– -- Тут хтось є?
– -- запитав він.

– -- Ми всі тут.
– -- відповіла йому Федія, вона підсунулась до батька і притулилась до нього плечем.

– -- Це моя провина. Я не подумав, що на нас можуть чатувати.
– -- звинувачував себе чарівник.
– -- Та я все зараз виправлю. Я ж не даремно стільки років вивчав магію.

Він промовив закляття, і пута що сковували їх, розірвалися. В повітрі повисла сяюча сфера, і освітила кімнату. Карол обвів всіх очима.

– -- Я так розумію, що ми знаходимося в головному храмі. Я пам’ятаю ці стіни. Саме сюди нам і потрібно було потрапити. Бо прохід до світу людей знаходиться за олтарем у жертовній залі. Та потрапити ми сюди, повинні були таємно, щоб нас ніхто не помітив.

– -- Не вийшло.
– -- з сарказмом додав Теймур.

– -- Що ж тепер робити?
– -- спитала Наріта.

Жінці було страшно. Смерть в вогняній утробі Магри, лякала її до божевілля. Та і інших така перспектива не надихала. Чарівник у роздумі, ходив в зад-вперед по тісній кімнаті. Всі очікували його рішення. Карол відімкнув запори і ледь прочинивши двері, визирнув щоб побачити що робиться на зовні. Кімнату ніхто не охороняв. Напевно жерці були упевнені, що зв’язані і замкнуті полонені нікуди не дінуться. З далеку почулися кроки. Мимо пройшов ланцюг жерців у чорних балахонах з насунутими на очі каптурами. Карол закрив двері і обернувся до друзів. На його вустах грала хитра посмішка.

– -- Ти щось придумав, тату?

– -- Так, моя мила.
– -- відповів чарівник.
– -- Я створю балахони. Ми їх вдягнемо і сховаємося в натовпі служителів Магри. Так ми, без будь яких перешкод, потрапимо до жертовної зали.

– -- А що це, нам дасть.
– -- засумнівався у планові друга Теймур.
– -- Ну потрапимо ми у потрібне нам приміщення, але до Світу людей нам все одно шлях буде закритий. За олтар нам не пройти.

– -- Можливо зараз, все і видається таким безнадійним. Та поступово рішення прийде саме. Я впевнений в цьому. На місці все видасться набагато простішим, ніж зараз.

Чи і насправді Карол так вважав, чи лише заспокоював друзів, напевне важко сказати. Та його супутники повірили йому, і погодились на цей ризикований план. Надівши балахони, вони вистроїлись в ланцюг і пішли слідом за іншими жерцями. Cпочатку, все йшло добре. На них ніхто не звертав увагу. Вони без перешкод потрапили до жертовної зали. І як найближче підійшли до олтаря, і це виявилося їхньою помилкою. Карол ніколи не стикався з Темхусом, і уявлення не мав про його здібності. Верховний жрець з'явився перед натовпом, всі рухнули на коліна. Втікачі зробили те саме. Темхус втяг ніздрями повітря, і повільно повернув голову в їхню сторону.