Федія
Шрифт:
– -- В перше в житті, я не можу нічим допомогти.
– -- розвів руками Карол.
– -- Мабуть це тіло, мені не під силу вилікувати.
– -- Ти не винен в цьому.
– -- спробував втішити його поранений.
– -- Я давно мертвий, і це тіло мертве. Лише мій дух ще живе. І поки він не залишив це тіло, я хочу сказати…
Лазар закашлявся, потім поманив до себе пальцем Луну, і ледве зміг продовжити:
– -- Ідіть в скам’янілий ліс. Там знайдіть дерево схоже на лапу птаха. Під ним кілька пласких каменів. На одному
Лазар захрипів і затих.
– -- Він помер?
– -- спитала розгублено Ніла.
Дівчина знала що в цьому світі багато смертей, та ніколи не бачила їх з близька. Сльози потекли по щоках, і вона витираючи їх, змішувала вологу з пилюкою, що товстим шаром покривала її личко. І від цього видовища робилося ще сумніше. Луна притисла сестру до грудей намагаючись заспокоїти, але це мало допомагало. Далі залишатись на місці було небезпечно.
– -- Як я чув, вам потрібно до якогось лісу.
– -- почав розмову Карол.
– -- Нам до старого замку. Якщо нам по дорозі, то можемо піти разом.
– -- Ні.
– -- покрутила головою Наріта.
– -- Скам’янілий ліс в іншому напрямку. Він в бік від головного храму. Тому нам прийдеться розпрощатися. Дякуємо за допомогу.
– -- Нема за що.
– -- здвигнув плечима Теймур.
Та все ж, нові знайомі не поспішали розходитись. Якась сила не давала їм, отак просто розійтись. Та ніхто не наважувався почати розмову і знайомство. І одним і другим, було небезпечно довіряти свою таємницю першим-ліпшим зустрічним. Нарешті обізвався Тевій. Хлопець звернувся до Карола:
– -- Ви чарівник? І якій магії Ви служите?
– -- Білій, хлопче.
– -- Що, білий маг, робить в Світі мертвих?
– -- В мене і моїх друзів тут є справи.
– -- Сподіваюсь, не на користь Магри?
– -- встряла в їхню розмову Луна. Дівчина все ще тримала в обіймах Нілу.
– -- Ні.
– -- твердим голосом відповів чарівник.
– -- Те що ми надумали зробити їй дуже не сподобається.
Втікачі перезирнулися.
– -- Ми теж хочемо їй нашкодити.
– -- сказала Наріта, і помовчавши добавила: --- Якщо вдасться…
– -- Мене звуть Тевій.
– -- простяг Каролові руку хлопець.
Чарівник потис її, і назвав своє ім’я.
– -- У Вас тепла рука! Ви живий!
– -- вигукнув Тевій.
– -- Ви не з цього світу?
– -- Я гадав, що ви вже здогада…--- та хлопець не дав Каролові закінчити фрази:
– -- Луна і Ніла теж живі!
Мандрівники, від почутого, оторопіли. Вони були готові, до будь чого, та не до такої несподіванки. Невже ті, по кого вони сюди прийшли, стояли зараз перед ними. Курява, що постійно висіла в повітрі, всім покрила брудом обличчя, і крізь нього важко було розгледіти справжній образ. Чарівник, і його друзі і подумати не могли, що перед ними живи дівчатка. Луна не зводила очей
– -- Я Вас знаю.
– -- промовила вона несподівано.
– -- Що?
– -- розгубився чарівник.
– -- Я бачила Вас і цю жінку, у своєму сновидінні.
– -- пояснила дівчина.
– -- Я запам’ятала Ваше обличчя, і оцей талісман.
Карол мимо волі торкнувся оберега рукою. Він згадав як колись, надівав його на свою донечку, щоб захистити її. Чарівник підійшов ближче і зазирнув дівчини в очі. Неймовірна їхня блакить пронизала, його наскрізь.
– -- Ви виросли в цьому світі, і вашою домівкою був старий замок?
– -- спитав він у дівчат.
– -- Так. Їх ще немовлятами принесли вояки Магри. Я була їхньою нянькою.
– -- відповіла за дітей Наріта.
– -- Чому вас це цікавить?
– -- Бо жерці викрали наших дітей, і забрали до цього страшного світу. Вони все правильно розрахували. Поки ми добиралися сюди, діти встигли вирости, не знаючи рідного світу і своїх батьків.
– -- Кажучи це, Карол не зводив очей з блакитноокої дівчини.
Його серце божевільно калатало, від хвилювання перехопило подих. Теймур стояв поряд і не зводив погляду з Ніли.
– -- То Ви хочете сказати що є нашим батьком?
– -- спитала у Карола Луна.
– -- Твоїм батьком, Федіє.
– -- Хіба ми з Нілою не рідні сестри?
Карол не встиг відповісти на це запитання. Вперед виступив Теймур:
– -- Севіла, донечко моя, ти пам’ятаєш мене?
– -- ледь чутно прошепотів він, на більше в нього просто не вистачало сили.
Дівчина простягла до нього руку:
– -- Я не Севіла, я Ніла. Я завжди була Нілою.
– -- заперечливо покрутила дівчина головою.
Але якась невідома сила все ж тягла її до цього молодого чоловіка. Щось їй підказало що поряд найрідніша у світі людина, і вона кинулась йому на шию.
– -- Татусику, я так довго тебе чикала!
Чоловік розгублено обіймав її за плечі, намагаючись заспокоїти, а у самого по щоках котилися великі сльозинки. Луна розгублено переводила погляд з Карола на Теймура і не знала як на все це реагувати.
– -- Ви не помиляєтесь?
– -- нарешті спитала вона.
– -- Ці очі, я б впізнав із тисячі. Та ти ж, і сама сказала що я тобі снився. Нічого так просто не відбувається.
– -- А Ви, моя мама?
– -- спитала у Хети Федія.
– -- Я б рада була мати таку дочку.
– -- відповіла жінка.
– -- Та на жаль ні. Я з твоїм батьком, лише друзі.
– -- Але я вас теж бачила у вісні, і вашу прикрасу.
– -- Мабуть для цього була якась причина.
– -- відповіла на те Хета.
Федія ступила кілька кроків на зустріч Каролові, і зупинилась як вкопана. Чарівник рушив на зустріч і рвучко обійняв дівчину.
– -- Обіцяю тобі, доню, що ти неодмінно побачиш свою маму. В неї такі ж блакитні очі як у тебе.