Глибини
Шрифт:
— Перед смертю будь-яке розумове поле так спотворюється, що резонансу з ним не виходить.
— А якщо істоту спіткає нагла смерть?
— Думали і про це. Тут уже нічим не зарадиш, але ймовірність такої швидкої смерті, яка б не дала тобі часу ввімкнути Станцію інтелектуальним зусиллям, менша за одну трильйонну. Хіба що небезпеки незвіданої поверхні такі вже смертельні, що нам годі й здогадатися… Тобі лишається одна хвилина.
Останнє, про що Рой устиг подумати перед переміщенням, була чомусь
5
Здригнувшись, Лаура прокинулась. Що трапилося? Її ніби хтось голкою штрикнув.
Мружачись від сонця, що перемістилося на захід і сліпило, вона зашторила ілюмінатор і схилилася над люлькою Волтера.
О цій порі він звичайно спав, а зараз лежить з відкритими очима. Лаура глянула на годинник. Так і є: проснувся занадто рано. До годування ще добра година. Взагалі суворого режиму годування вона не дотримувалася: кричить дитя, просить їсти — чому б не дати? Але синок її був пунктуальний і не збивався, їв точно по годинах.
Кумедно наморщивши носа, Лаура запитала:
— Зголоднів, любчику?
Дивно, але Волтер ніяк не зреагував. Лаура чекала, що він усміхнеться. Їй хотілося більшого: щоб син засміявся, обхопив її за шию пухкенькими рученятами, потерся об неї носиком, сказав: «мамо», — та для цього він іще замалий. Але всміхнутися він міг — і от не всміхнувся.
Вона легенько постукала його пальцем по підборіддю, що завжди тішило малюка.
Та зараз він тільки лупав на матір оченятами.
Лаура занепокоїлася:
— Хоч би не заслаб.
Глянула на пані Елліс. Та відклала журнал.
— Що з ним, голубонько?
— Не знаю. Дивиться і не ворухнеться.
— Певне, втомився, бідолашний.
— Тоді б він міцно спав.
— Тут для нього все навкруги незвичне. Мабуть, через те й не спиться.
Пані Елліс піднялася, ступила через прохід і теж схилилася над Волтером.
— А що, дуже все тут цікаво тобі, маленький шибенику? То-то й воно. Дивуєшся, де твоє ліжечко і гарненькі смішні картинки на шпалерах? Гусь-гусь-гусь, манюнький! — зробила вона губами.
Волтер відвів погляд від матері й похмуро втупився в пані Елліс.
Та раптом випросталася, обличчя їй звело судомою. Приклавши руку до чола, вона тихо вимовила:
— Ой лелечко! Що за паморочливий біль!
— Як ви гадаєте, він голодний? — запитала Лаура.
— Господь з вами! — Пані Елліс уже відпускало. — Голодні діти не мовчать. З ним усе гаразд. Я сама трьох викохала, голубко, і знаю.
— Попрошу-но я все-таки стюардесу підігріти ще одну пляшечку.
— Що ж, робіть як знаєте.
Коли стюардеса принесла пляшечку, Лаура взяла Волтера з люльки.
— Поїж, синку, потім я тебе переповию, а тоді…
Лаура вмостила голівку малюка собі на руку, ніжно чмокнула в щічку, пригорнула і, приклавши соску
Раптом пролунав дикий вереск.
Волтер, широко роззявивши рота, несамовито розмахував руками з розчепіреними пальчиками, потім усе його маленьке тільце заціпеніло ніби при корчах, — а тоді в ґвалт! Дитячий виск рознісся по всьому салону.
Лаура і сама зойкнула. Пляшечка, випорснувши з рук, упала й розбилась, молоко розпливлося білою плямою.
Пані Елліс аж підскочила. Ще кілька пасажирів посхоплювалися з місць. Прокинувся пан Елліс, що був закуняв.
— Що скоїлося? — переполохалася пані Елліс.
— Не знаю. Не знаю. — Лаура, сама не своя, колисала малого на руках, заспокоювала, кладучи голівку собі на плече й поплескуючи Волтера по спинці.
— Не плач, крихітко моя, не плач. Що з тобою, ріднесенький?
Між рядами поспішала на поміч стюардеса. Вона ледве не наступила на кубик, що лежав під Лауриним сидінням.
Волтер несамовито борсався і пручався, репетував що було сили.
6
Плин Роєвих думок ніби щось перетрусило. Щойно, пристібнутий у кріслі, він слідкував за чіткими логічними побудовами Гана, а тут (не відчувши ніякої перерви в часі) поринув у якийсь строкатий, незв’язний, химерний і дикий потік мислення.
Довелося цілком замкнутися в собі. Власна свідомість була досі відкритою, аби збільшити резонанс, а перший дотик до чужинця викликав…
Не біль, ні. Запаморочення? Нудоту? Теж ні. Цьому почуванню не було назви.
Відгородившись від подразників, він зібрався з думками і спокійно оцінив становище. Станція Прийому теж прибула і нагадувала про себе — зв’язок з нею через інтелект був. Прекрасно!
Щоб не викликати зайвої підозри, він вирішив поки що не турбувати свого біологічного хазяїна, який може знадобитися згодом для рішучих дій.
Він заходився обстежувати чужий розум. Насамперед з’ясував можливості чутливих органів істоти. Вона сприймала електромагнітні частки, вібрацію в атмосфері і, звичайно, механічну дію на власне тіло. Мала також локалізовані хімічні аналізатори.
Оце й усе, як не дивно. Істота не тільки не годна була безпосередньо визначити масу, електричний заряд, не мала жодного з витончених аналізаторів, що дають уявлення про Всесвіт, — вона не здатна була підтримувати хоча б якийсь інтелектуальний зв’язок.
Її розум здавався геть відірваним від навколишнього середовища.
Як же тоді вони спілкуються? Рой розширив поле спостережень. Ага, у них складний код, заснований на зміні параметрів атмосферної вібрації.
Чи вони справді розумні істоти? Може, йому попалася неповноцінна особина? Ні, решта індивідів такі самі.