Шрифт:
І
Я йшов старим запущеним садом. На мені був якийсь дивний одяг, не мій звичний, а начеб з минулого, дев’ятнадцятого чи хтозна-якого століття. Мовби камзол з оборчастими рукавами, а довкола шиї – велике біле жабо. На ногах я мав не штани, а рейтузи – світло-коричневі, такі, що носили колись. Я йшов углиб саду і раптом побачив, як назустріч мені з-за дерев вибігає маленька дівчинка років десяти, а може, й менше. Коли вона наблизилася до мене, я подумав, що знаю цю дівчинку. Так, знаю. Звідки? Намагаюся пригадати і не можу.
«Це маленький
Дивна річ, мені здається, що то шепочу я сам, хоч вуста в мене міцно стулені.
З-за дерева, збоку від алеї, на яку вибігла дівчинка, виходить старий сивий чоловік, багато одягнутий. Він дивиться в мій бік, притому дуже суворо.
– Пане художнику, – каже він. – Не чіпайте її. Не смійте. Ви цього не зробите.
«Чого я не зроблю?» – питаю подумки.
Я наближаюся до старого сивого чоловіка. Але не йду, а наче пливу в повітрі. Ось ми вже майже поруч. Я чую, як він важко дихає.
– Це ваша донька? – запитую.
Чоловік хитає головою. Повертає голову. У його очах – біль і радість водночас.
– Внучка?
– Це моя душа, – зізнається чоловік. – Щойно вона вилетіла з мого тіла – і я намагаюся її упіймати.
Маленька дівчинка в білій полотняній сукенці до п’ят сміється – дзвінко-дзвінко – і зривається з місця. Вона біжить, смішно перебираючи ніжками.
– Я її не наздожену, – сумно зітхає чоловік. – Боюся, це зроблять інші. Може, ви спробуєте, пане художнику?
Я кидаюся бігти за дівчинкою, думаю про дивні слова цього чоловіка, про те, що хтось мені шепотів інші, страшні слова, й раптом помічаю, як разом із садом здіймаюся у повітря, лечу все вище й вище, а піді мною внизу – сліпучо-біла безодня.
Я зримо відчув, як хтось накидає на мою голову подушку і починає душити. Поспішно розплющив очі. У кімнаті, звісно, нікого не було. Тільки відчуття задухи.
Я швидко встав і відчинив вікно. Із саду, проте, також віяло теплом.
«Душно, – подумав я. – Тому й таке відчуття. І цей… цей… сон…»
Насправді я не спав. Картина в саду несподівано постала перед моїми очима. Ні, очі були заплющені. Я лежав так уже довго, марно намагаючись заснути. Власне кажучи, я викликав ту картину сам. Навіщось вона мені була потрібна. Цей епізод колись-таки був у житті. Тільки не в моєму.
Тут до моєї голови почала заповзати дивна тривога, яка мучила ось уже кілька тижнів. Це було відчуття того, начеб за моїми плечима стоїть хтось мені незнаний, ніби той хтось стежить весь час за мною. Цей невидимець приходив під вікно моєї оселі ввечері і вночі, коли я несподівано прокидався; відчуття його присутності з’являлося часом, коли я йшов за місто на етюди. Я дійшов навіть до того, що якось покинув накладати фарби на полотно і кинувся до найближчої копиці сіна. Нікого за нею, звісно, не було. Я став оглядатися і на вулицях. У саду біля нашого будинку. Навіть коли сидів у себе в кімнаті.
Ця тривога з’явилася десь на початку літа, росла, ставала дедалі відчутнішою і зримішою, хоч я й не зміг би, якби хтось запитав, звідки у мене з’явилося тривожне відчуття, обґрунтувати причину цієї несподіваної, незрозумілої тривожності. Цього літа я,
Перед тим як мені приснився цей сон, я повернувся від батьків і знову збирався до старшого брата. Дочка братова вийшла заміж, а син одружився ще раніше, хоч був і молодший за Яринку. Брат живе тепер сам, як і я, і все грозиться найти собі молодичку, як колись знайшла собі коханця, а потім чоловіка його колишня дружина. Мій старший брат також має онуків, вони ще маленькі, тільки на рік-два старші від моїх племінників. Але сестра пізно вийшла заміж. Та їй іще пощастило, адже я так і не спромігся одружитися. Хоч і в мене все могло б статися інакше. «Авжеж, могло», – подумав я цього спекотного дня посеред літа.
Літо пливло над нашим Густим Лугом повільно, неспішно, ніби знехотя. Кожен день у містечку був схожий на попередній. А звідки, зрештою, взятися різноманітності в цьому тихому і затхлому куточку? Сон містечка перетікає у порослу жабуринням воду маленької міської річечки. Зі сну висуває свою булькату подобу жаба, яку годилося б зобразити на гербі нашого славного міста. Нехай би ще жаба тримала на голові корону, а в зубах – вербову гілку. «Абсурдна фантазія», – моя посмішка схожа на позіхання старого заспаного кота. «Навіщо я сам собі посеред цього літнього застиглого марева?» – подумки кажу я.
Вже збирався йти з дому на етюди, коли побачив, як до нашого будинку хтось біжить. Це була моя колишня квартирна хазяйка, жінка п’ятдесяти шести років, що я точно знаю, на вигляд – навіть більше. Колишня тому, що я викупив у неї ті дві кімнати й веранду, які колись винаймав. З однієї кімнати я зробив кухню, а міг би не робити, бо за кухню з успіхом слугувала б веранда, де спершу стояла газова плитка, на якій варив собі їсти. Я взагалі багато чого міг би, а зробив не так. Міг би одружитися, а не одружився. Міг би жити в більшому місті. А от більшим художником, ніж є, стати ніяк не міг. Більшого мені не дано, ніж навчати дітей малюванню і писати до безтями пейзажі, пейзажі, пейзажі, пейзажі. І віддавати їх за безцінь чи складати на тій же веранді.
Жінка, що бігла, була ще й моєю коханкою. Теж колись. Вона зробила мене своїм коханцем так просто й природно, як прала чи варила їсти. Це все минуло, як співається в одній пісні, тепер вона ставиться до мене швидше як до сина. Пере, готує їсти, гладить по голові.
Ось вона вбігає до моєї кімнати.
– Платоне, у мене для тебе дуже гарна звістка.
– Справді? – ліниво кажу я.
– Справді. Біжи негайно до міської ради.
– Навіщо? – Я навіть не повертаю голови. – Там черговий мітинг? Чи дострокові вибори?