Графиня
Шрифт:
Я уявив себе на тій далекій яхті, серед ревища хвиль, які раз по раз накочуються на невеличке суденце. На моїх губах з’явився солоний присмак морської води.
Я вчепився руками за підвіконник. Не від того, що справді перенісся уявою на ту яхту чи нічний корабель, а тому, що раптом, цієї миті, збагнув, як мені не хочеться покидати і це море, і пансіонат, Інгу, розривати ту невидиму шкаралупу, яка оточувала напівреальний світ, всередині якого я жив ці кілька тижнів. Спало на думку, що я зрікаюся самого себе. То була химерна і неправдива думка, я її прогнав,
Я рвучко підвів голову, звільняючись і від думки-спокуси, й від видива, що неминуче мало з’явитися. Прикро лише, що я не бачу моря за вікном. Моря, до якого я ходив прощатися, це я тепер добре розумію. Десь там, за морем, далеко, була Туреччина, ще далі десятки екзотичних країн, які я колись так жагуче прагнув побачити. Як це давно було, наче не в моєму дитинстві.
Я раптом побачив себе маленьким. Зовсім маленьким. Скільки ж мені років – п’ять, чотири, шість? Я йду стежкою, а мене веде за руку незнайома тітка. І тут я підводжу голову, дивлюся на неї і впізнаю. Це ж Марія, тітка Марія, хазяйка вже старого художника Платона. Вона така, якою я її полишив у Густому Лузі. А я (це ж таки я) – маленький хлопчик, котрого вона тримає за руку.
– Тітонько Маріє, куди ми йдемо? – наважуюся спитати я.
Вона дивиться на мене і посміхається з легкою іронією і зверхністю.
– Тихо, цить, дурне хлопчисько, – гримає вона. – Ніхто не має знати, куди ми йдемо. Ніхто. Навіть ми самі.
– Як це? – дивуюся я.
– А так, – каже вона. – Ми покидаємо наше містечко назавжди. Он там, – показує вона кудись у далечину, – там, у лісі, я тебе покину, а сама піду далі. До далеких незвіданих країв.
– Ви мене покинете? – тремтячим голоском перепитую я.
– А чому б і ні? – Марія дивиться ще більш насмішкувато і зневажливо. – Чому б і ні? Хто ти такий, щоб я йшла далі з тобою?
– Я… я маленький хлопчик, – лепечу перелякано. – Не кидайте мене, тітонько. Я боюся сам серед лісу.
І тут я починаю рости. Знову я, той, хто виріс, іду поруч із Марією. Тільки тепер Марія молода, така, якою я вперше її побачив. Довга розкішна коса звисає аж до пояса. Я милуюся її поставою.
«Але хіба в неї була тоді така коса?» – запитую себе.
Отямлююся. До чого це видиво? Я ж зовсім не це прагнув побачити. Марія – моє минуле. І раптом з болем думаю, що Інга – вже теж моє минуле. Чому? Навіщо? Хто послав ту дивну телеграму? І чому я так повірив у неї і готовий покоритися?
– Чому? – кажу я вголос.
VІ
Звичайно, я міг спробувати зникнути з пансіонату тихцем, поінформувавши лише чергову по корпусу і покоївку (ага, ще треба здати книжки до бібліотеки), міг спробувати уникнути зустрічі з Інгою, але я не хотів цього робити.
Тепер я не належав ні собі, ні їй. Нікому. Я був і думками, і душею далеко звідси. Не можу сказати, чи це Густий Луг, чи інша місцина. Я раптом збагнув, що радше сидів би під тим самим старим розлогим ясеном у моєму місті, але відокремленим і від майдану,
Треба було йти до Інги, викласти їй геть усе і про моє рішення, і про мене самого. Все ж я не пішов до її кімнати, а подався вниз, сподіваючись, що вона десь прогулюється по алеях довкола пансіонату чи по лісі. А може, йде доріжкою до моря.
Марне, химерне сподівання, як виявилося. Вдосталь наблукавшись, я повернувся до все ще моєї кімнати і став чекати. Сусіда не було із самого ранку, він поїхав зі своєю пасією до Ялти – купляти квитки на черговий концерт якоїсь естрадної зірки, що завітала на Південний берег Криму. Отож, мені лишалося сидіти і чекати приходу Інги, що я й зробив.
Я таки дочекався цього візиту, вже аж перед самим обідом. Вона виглядала до біса спокусливо у білих штанятах, які внизу ледь-ледь спадали нижче колін, у нещільно зв’язаній рожевій кофтині, під якою явно не було ліфчика.
«Може, взяти її на прощання?» – подумав я, побачивши свою коханочку в усій її красі.
– Де ти вештаєшся цілий ранок? – докірливо спитала вона. – Я вже тричі до тебе приходила, стукала, а двері зачинені.
– Я ходив до моря, – відповів я майже безжурно.
– До моря? Такої погоди?
– А чом би й ні? Хтось на яхті навіть вийшов у море. Досі, напевне, бореться з хвилями.
– То міг би й мене взяти. – Інга трохи відкопилила нижню губу і стала схожою на ображену дитину.
– Я ходив прощатися з морем, – пояснив я і здивувався, як спокійно звучить мій голос.
Інга, яка стояла від мене зовсім близько, раптом так виразно запахла чимось незбагненно-терпким, наче пилок із квітки, перемішаний із застояною водою, до якої додали краплю спирту та ще якоїсь незнаної трави. Я подумав було, що так може пахнути жінка, коли прийшла від чужого чоловіка, а сам запах таїть для мене загрозу.
– Прощатися? Як це розуміти?
Звуки її голосу, долітаючи до моїх вух, крижаніли на льоту.
Кімната наповнювалася терпкістю, вже не коктейлем, а цілим океаном запахів, і від них, здавалося, я от-от збожеволію.
Я спробував знайти слово, яке б знейтралізувало і ці запахи, і мої думки, і мій страх, але не зміг.
– Я від’їжджаю, Інго, – сказав я, не знайшовши потрібного слова.
– Але чому? Ти можеш пояснити?
Я простяг їй телеграму. Вона прочитала і здивовано поглянула на мене. Так здивовано, наче то була повістка, якою мене викликали на суд. Чи повідомляли про винесення вироку.
– І що це означає? Ти маєш щось розповісти мені?
– Саме так, – сказав я і взявся розповідати.
Я розповів Інзі, що із самого початку дурив їй голову. Що насправді я ніякий не відомий художник, я навіть не член цієї бісової Спілки художників.
– А хто ж ти?
– Доречне питання, – погодився я. – Ніхто. Вчитель малювання з провінційного містечка, яке навіть не є райцентром. Часом, правда, мазюкаю якісь пейзажі. Та їм гріш ціна в базарний день, як кажуть в народі, це я добре знаю й усвідомлюю. Хоча ліпше б не усвідомлював.